“Маю в машині фомку та сокиру, щоб витягнути з-під завалів”: як волонтер місії “Проліска” евакуює людей з прифронтових районів
Більшість населених пунктів на лінії фронту та поруч наразі майже відрізана від “великої землі”. Там немає світла, газу, подекуди води та зв’язку. Через суттєві перебої з постачанням розвезення медикаментів та їжі взяли на себе волонтери. Ризикуючи життям, вони їдуть на самий “нуль”, щоб привезти бодай пачку крупи та пляшку води.
Один з них – керівник офісу гуманітарної місії “Проліска” та засновник хоспісу в Часовому Яру Донецької області Євген Ткачов. Ще у 2014–2015 роках він їздив до найгарячіших точок, щоб привезти гуманітарну допомогу людям та евакуювати охочих, за що його двічі затримували окупанти.
Про те, як відбувається евакуація зараз та на що доводиться йти, щоб умовити людей виїхати з-під обстрілів, Ткачов розповів ZMINA.
Фото надане героєм матеріалуЛедь не розстріляли за Біблію в машині
До повномасштабного вторгнення Росії 24 лютого 2022 року в хоспісі в Часовому Яру на утриманні були кілька десятків літніх людей. Уранці того найстрашнішого дня лютого всі пацієнти прокинулися від потужного вибуху ракети, яка вдарила зовсім неподалік. Тоді засновник хоспісу Євген Ткачов почав шукати місце, куди можна було б вивезти людей. Чоловік каже, що, звісно, новини моніторив, про ризики наступу знав, але таких масштабів не уявляв.
“Ми думали, що наступ буде на Донбасі. Думали, що окупанти захочуть перерізати основну трасу, яка йде з Бахмута на Покровськ і до Дніпра. Тому перше, що зробив, – це відправив з усіма документами та фінансами всю свою сім’ю звідси. У хоспіс ми закупили генератори, харчі, підгузки, медикаменти, свердловин наробили. Запасів вистачило б на пів року. Але більшість наших працівників – це жінки з дітьми, є й багатодітні. Тому в будь-який момент вони могли виїхати. Тоді старенькі в хоспісі залишилися б напризволяще”, – коментує Євген.
Уже коли його сім’я перебувала в безпечнішому місці, вона дистанційно допомагала організовувати евакуацію літніх людей з хоспісу. Їх вивезли на Хмельниччину та Рівненщину, де ними опікуються колеги Євгена.
Після цього він вирішив зайнятися підвезенням гуманітарки та евакуацією. Такий досвід у нього був ще з початку збройної агресії Росії проти України у 2014 році. Тоді він неодноразово їздив до найгарячіших точок.
“Уперше це було в Слов’янську. Ми з однією релігійною громадою завозили до міста гуманітарку, а на зворотному шляху евакуювали маломобільних. Сепаратистам після кількох наших поїздок це набридло, і вони нас заарештували”, – пригадує чоловік.
Він розповідає, що потім окупанти почали їх “судити”. Спершу визнали винними у “вивезенні прикриття”: нібито через те, що вони вивозили з міста мирних мешканців, “бандерівці” можуть зайти в Слов’янськ і всіх повбивати”. Погрожували дати 15 діб “штафбату” – хотіли змусити рити окопи.
“Коли почали обшукувати машину, то знайшли Біблію. Сказали, що це вже “ідеологічна диверсія”. Стверджували, ніби я сектант, не православний, американський шпигун. А це вже “розстрільна стаття”. І це казали, на перший погляд, адекватні люди. Один був відставним полковником, другий – власником якоїсь адвокатської контори в Донецьку, третій – інженером із Дніпра з якогось заводу, який відчув “покликання захищати Донбас”. Розумієте? Тобто це не маргінали якісь. Вони були настільки зомбовані, що таке казали”, – дивується Євген.
Волонтер додає: йому та іншим волонтерам пощастило – їх затримали за три дні до звільнення Слов’янська, тож окупанти про них “забули”, що дозволило втекти й урятувати своє життя.
Затримували Ткачова і взимку 2015 року, коли він евакуйовував людей з Дебальцевого. Одного дня, коли на півночі Донеччини утворився котел, волонтер вчергове поїхав до небезпечної зони з гуманітарною допомогою та наміром евакуювати охочих. Тоді загарбники захопили село Логвінове, але дорогу ніхто не перекривав, тож Євген про це не знав:
“Їду з Дебальцевого і прилаштувався за колоною української техніки. Мені зателефонували, попросили ще одну бабцю забрати. Я повернувся, це буквально 10–15 хвилин. І це, мабуть, врятувало життя. Адже, коли я наздогнав колону, її вже розстріляли, були поранені та загиблі”.
Євген вирушив далі та натрапив на окупантів, які влаштували засідку на трасі. Чоловік зауважує, що це були кадрові військові збройних сил Росії:
“Мені тоді пощастило, адже зі мною їхав французький журналіст. А тоді РФ розв’язувала питання щодо [газової] магістралі з Францією. Окупанти вважали, що французи – їхні друзі. Військові заглянули в машину, а там поранені, люди з інвалідністю. Сказали: “Не хочемо гріх на душу брати”. Відпустили”.
Намагаюся привозити людям те, що вони просять, щоб не влаштовувати “склад з консервами”
Уже з досвідом евакуації Євген взявся вивозити людей з найгарячіших точок Донбасу в перші тижні після 24 лютого. Почав із Сєвєродонецька: відвозив їжу, питну воду, ліки, а на зворотному шляху евакуював охочих.
“Зараз у нас гуманітарної допомоги стільки, що навіть я фізично її не встигаю розвозити”, – говорить волонтер.
Сам Євген збір коштів не оголошує публічно. Усе, що потрібно, йому безпосередньо відправляють ті, хто знайомий з його діяльністю багато років.
“Ніяких зборів не роблю. Моя родина вже давно займається цим, нас багато хто знає. В нас і реабілітаційний центр був для наркозалежних, і організовували гуманітарні місії до Кенії та Уганди. Тому знайомих дуже багато. Знають, що ми не крадемо кошти, вкладаємо і свої гроші, а не лише чужі”, – пояснює чоловік.
Фото надане героєм матеріалуПісля Сєвєродонецька Євген переключився на Сіверську громаду – ті населені пункти, які розташовані вздовж річки Сіверський Донець: Дронівка, Рудник, Серебрянка тощо. Це ті селища, де майже відсутній контакт із “зовнішнім світом”: продукти привозять лише волонтери, інтернету і мобільного зв’язку зовсім немає. Не лишилося навіть лікарів.
До цих сіл Євген приїжджає в середньому двічі на тиждень. Тоді робочий день чоловіка починається близько 6-ї ранку. Він каже – щоб визначити базові потреби тих, хто залишився, комунікує з координаторами, місцевою владою і активними мешканцями населених пунктів, куди прямує.
Євген порівнює: деякі волонтери привозять допомогу до таких сіл, стають десь у центрі й роздають. Мешканці отримують однакові набори, хтось не отримує, бо не доходить або не знає про приїзд волонтерів. Утім, сам Євген намагається привозити людям саме те, що вони просять, щоб не влаштовувати “склад з консервами”.
“Комусь підгузки треба привезти, комусь – ліки. Хтось потребує просто крупи, а тим, у кого діти, я намагаюся привезти щось більш “гарненьке”. В мене є можливість трохи розпоряджатися тим, що і кому везти”, – пояснює чоловік.
Однак перелік того, що потрібно людям, змінюється дуже швидко. Є села, в яких мешканці мають запаси консервів, а в подвір’ях чи на вулицях є криниці. Та запаси закінчуються, а криниці й джерела питної води руйнуються від обстрілів. Тому Євген намагається тримати з усіма контакт, щоб допомога була дійсно актуальною.
Щоб евакуювати людей, деяких спершу треба відкопати з-під завалів
“Щодня нові загиблі, нові травмовані. Нові пошкоджені й зруйновані будівлі. Нові воронки на дорозі. Ситуація дедалі більше нагнітається. У Сіверську, наприклад, в один день наче все добре, а наступного дня вже 10 будинків немає, бо лягла вся касета “Граду”. Все змінюється постійно”, – каже Євген.
Одна з жінок, евакуйованих Євгеном. Фото надане героєм матеріалуВолонтер описує, що вцілілих адміністративних будівель у тих селах, де він бував, немає. Припускає, що їх обстрілюють, бо, на думку окупантів, там базуються українські військові. Інший варіант, міркує Євген, – окупантам легше скоригувати вогонь по великій будівлі, ніж по маленькій оселі. Проте снаряди все одно лягають і по домівках мирних.
Особисто волонтер під обстріли не потрапляв, однак “прильоти” були на сусідніх вулицях під час його чергової евакуаційної поїздки.
“Військові часто мене виганяють, бо в мене дуже помітна машина білого кольору. Вони думають, що по ній легше коригувати вогонь. Тому я часто дратую наших військових”, – напівжартома говорить Євген.
Однак не їздити він не може, бо в селах, яким він допомагає, його вже знають і щоразу чекають.
Хоча, зазначає чоловік, є й такі люди, які не планують виїжджати навіть попри цілодобові обстріли. Хтось, за словами волонтера, навіть чекає на окупантів.
“Хтось чекає на “визволителів”, бо в них рідня або на непідконтрольній території, або в Росії. Тобто в Україні їх нічого не тримає. Є категорія стареньких людей, яким байдуже, де жити: в Україні чи в Росії. У таких десь далеко в душі є надія, що воскресне Радянський Союз і ковбаса стане по 2,20 чи 2,80”, – констатує Євген.
Він намагається переконувати людей, щоб ті не залишалися поблизу лінії фронту. Розповідає про ризики. Один з них – це небезпека залишитися заблокованим у своєму ж сховищі.
Фото надане героєм матеріалуЄвген згадує, як у Серебрянці після обстрілу літня жінка не могла вибратися з льоху:
“Бабуся 92 років, яка не хотіла виїжджати, спустилася в підвал через обстріли. І ось серед білого дня прилетів снаряд на подвір’я, зруйнував половину будинку, льох завалило. Я в машині маю фомку (лом) та сокиру. Так і “відкривали” бабусю”.
Схожа історія сталась і в інших людей: під час обстрілу стовп упав і заблокував двері до підвалу. Їх Євген також урятував з-під завалів.
З тими, хто залишається жити навіть без продовольства і під майже цілодобовим вогнем, чоловік намагається “боротися”, втім дуже незвично. Як він сам каже, застосовує “чорний метод”.
Наприклад, чоловіку і жінці, в яких син – офіцер ЗСУ, розповів, що окупанти, які стоять уже зовсім поруч, можуть катувати їх. Євген детально описав, які види катувань застосовують загарбники. Подіяло. Літня пара швидко зібрала найнеобхідніше і попросила їх вивезти.
А жінку з п’ятьма дітьми, яка тривалий час відмовлялася покидати небезпечний регіон, Ткачов попросив виміряти зріст дітей, щоб нібито комунальники підготували труни про всяк випадок. Жінка, за словами волонтера, того ж дня зв’язалася з прихистком, який був готовий зустріти її дітьми.
Так, у селі Григорівка, що розташоване над Сіверським Донцем, проживали 25 людей. П’ятнадцятьох Євгену вдалося вмовити поїхати.
“Їх я привожу до Часового Яру у свій хоспіс. Люди тут миються, заряджають телефони, їдять і потім наступного дня евакуаційними автобусами їдуть до Дніпра”, – каже чоловік.
Із сумом він додає, що більшість людей забирає з повністю або частково зруйнованих будинків. Утім, закликає евакуюватися всіх – і тих, чиї домівки вціліли, бо каже: втомився переступати через трупи тих, кому ще нещодавно пропонував виїхати.
