“Не приховував, що журналіст”: оператор з окупованого селища під Маріуполем розказав про процедуру фільтрації
37-річний Олександр, журналіст із селища під Маріуполем, понад місяць провів в окупації. Чоловік ніяковіє говорити, що він маріуполець, бо вважає, що не “заслуговує” на те співчуття, яке висловлюють люди, коли це чують – його, на щастя, оминули жахи, з якими зіткнулися його рідні, друзі та колеги в оточеному місті. Від початку окупації селища, Олександр хотів виїхати, але не міг – понад п’ять тижнів він не знав, де його донька. Вона разом з його колишньою дружиною та вітчимом мешкали в більш небезпечному районі Маріуполя.
7 квітня Олександр, однак, виїхав на підконтрольну Україні територію. Він розповів ZMINA про окупацію його селища, пошук доньки та процедуру фільтрації, яку проводять на тимчасово окупованих територіях.
37-річний Олександр, відеооператор одного з місцевих маріупольських телеканалів, прокинувся 24 лютого від повідомлення у робочому чаті.
“Прокидайтесь, почалася війна”, – написав його колега. “Війна війною”, – подумав Олександр. Але ж ще не задзвонив будильник”. І ліг спати.
Водночас заснути чоловікові не вдалося. Він відкрив телеграм, переглянув відео та перечитав новини. Згодом Олександр зателефонував доньці, яка мешкала з його колишньою дружиною в іншому районі Маріуполя – “більш небезпечному”.
Чоловік дізнався, як у них справи, потім одягнувся і поїхав на роботу.
“Я займався своїми прямими обов’язками – знімав сюжети про місто, про те, як люди стоять у кількасотметрових чергах до банкоматів, аптек, магазинів. Напевно, це відбувалося в будь-якому місті, але Маріуполь знаходиться ближче до лінії зіткнення і вже вісім років перебуває у напруженому стані. Тож у нас це відбувалося більш активно”, – розповідає Олександр.
Наступного дня, у п’ятницю, він також вийшов на роботу. Зрештою директор телекомпанії сказав колективу, що на вихідних мають ухвалити рішення: чи працюватимуть вони й надалі.
“Ситуація погіршилась. Зрозуміло, все скасували – “не працюватимемо”. Ті колеги, хто жив поруч із каналом, за вказівкою директора, змогли забрати з редакції частину обладнання – “про всяк випадок”, – пригадує чоловік.
Сам він перебував удома – в селищі за кілька кілометрів від Маріуполя.
“Знаєте, мені навіть соромно називатися маріупольцем, бо коли люди про це дізнаються, одразу роблять сумний погляд. Але я його, напевно, не заслуговую, оскільки мешканці мого селища знаходилися в найсприятливіших умовах, які можна було уявити в межах міста”, – спокійно, але з дещо гіркою усмішкою говорить Олександр.
Він продовжує:
“Так, у нас не було, немає і ще півроку щонайменше не буде електрики, води в крані, газу, але в нашому селищі майже в кожному дворі є туалет, у нас є твердопаливні котли та колодязі. За 150 метрів від мого будинку був найближчий. Тобто можна було набрати питної води, гріти воду, митися, їжу готувати”.
Вже у понеділок за селищем почалися артилерійські обстріли. Коли вимкнули світло, Олександр перебрався у дім своїх батьків – вони мають котел. Будинок чоловіка натомість опалювався за рахунок електроенергії.
На початку березня через селище пройшла ворожа армія, пригадує Олександр:
“Бачили техніку, що проїжджала, а під нашими вікнами повзали російські солдати”.
Тоді, каже Олександр, з’явився перший серйозний страх:
“Якщо під твоїм будинком повзає ворог, розвідує, то по ньому може щось прилетіти”.
Українські військові, та частина, що була у селищі, зазначає Олександр, водночас відходили у бік Маріуполя.
За час бойових дій у селищі, яке має близько 1 500 дворів, через обстріли постраждали 50 будинків.
“Був один страшний випадок, що вбило сім’ю прямим попаданням міни в підвал, там вижили тільки дідусь і поранена маленька дитина, яку відвезли до Донецька. Я не знаю, як російські військові вибирали, куди стріляти, бо постраждали будинки в різних частинах селища – по кому стріляли теж незрозуміло, все це житлові будинки”.
За кілька днів селище повністю окупували, зазначає чоловік:
“Брали” його росіяни, вони самі казали, що “днрівці” воювати не вміють. Багато було бурятів та кавказців”.
Окупанти влаштувалися, говорить Олександр, у місцевій школі – найбільший будівлі селища. Водночас тут, у підвалі школи, від обстрілів ховались близько 150 цивільних.
“Військові заходили практично в усі дома, але якщо в будинку хтось живе, вони ці будинки не чіпали. Сказали написати на паркані чи воротах, що живуть люди, тоді вони не заходили”, – розповідає Олександр.
У тих будинках, де нікого не було, окупанти селилися. За словами чоловіка, ні пограбувань, ні насильства щодо людей у селищі вони не вчиняли.
“Особливо тут це їм заборонялося. Їм 8 років розповідали, що у нас тут “недозвільнені люди, котрі страждають”. Навіть за їхніми мірками було б ненормально вчиняти терор у селищі”, – вважає Олександр.
Місцеві жителі, продовжує він, ставилися до російських військових переважно нейтрально: “Але є достатньо людей налаштованих “ватно”, які дивляться російські канали та вірять у різні нісенітниці”.
Перший час в окупації місцеві жили на своїх запасах з льохів – закатках, крупах. Іноді свої сухпайки роздавали окупанти. Російські солдати також “зламали” поодинокі селищні магазини і сказали цивільним брати, що їм треба:
“Алкоголь військові не чіпали, пацани молоді, срочники вочевидь, сік забирали, солодке і подібне. Потім військові зламували продуктові бази – згодом звідти возили їжу і місцеві”.
Олександр розповідає, що люди ділилися продуктами і необхідними товарами між собою: хтось знайшов мішок борошна, хтось побутову хімію. Один з селищних магазинів відкрив для людей його власник – теж сказав розбирати продукти.
“Однак деякі люди показали себе не з найкращого боку. Були такі, які просто забивали багажники і везли матеріали з будівельних магазинів, хоча їхні будинки не розбомбили. Те ж саме було з магазинами у селищі. Один дідусь на кравчучці по черзі витягнув три холодильники. Говорив, щоб не розікрали інші…”, – з осудом говорить Олександр.
За весь час бойових дій, за підрахунками чоловіка, у селищі загинули близько 15 людей.
Більшість з них – під час обстрілу нібито українськими військовими школи, в якій розташовувались окупанти. У селищі та серед військових ширились чутки, що працював коригувальник вогню.
“Але я не можу сказати, що це була українська армія. Внаслідок обстрілу згорів дах школи, але поранили лише одного “днрівця” та підбили дві машини біля школи, які й так стояли розбиті – військову вантажівку та БМП. Стріляли, крім того, і про це говорили сусіди, з верхньої точки селища, яку давно зайняли окупанти. Все це схоже на постановку”, – вважає Олександр.
Після цього випадку мешканців селища “пошерстили”:
“Спецназ або морська піхота – солідні хлопці в екіпіруванні – шукали коригувальника. Оглядали всі двори та будинки, перевіряли паспорти, татуювання. Про результат “обшуків” нічого невідомо. Усі лише ходили та обмінювалися чутками”.
Згодом у селищі лишилися переважно самі ”днрівці”, підсумовує Олександр. Він упізнає їх за “алкогольно-тюремною зовнішністю”:
”Хтось із них живе у порожніх будинках, решта зайняла приміщення церкви. Вони стежать за якимось порядком, бензовози зустрічають – когось заправляють”.
Пошук доньки та “процедура фільтрації”
Від першого дня окупації Олександр думав над тим, щоб виїхати на підконтрольну Україні територію. Але не міг, бо шукав свою доньку – п’ять тижнів з нею не було зв’язку.
“Донька нашої знайомої виїхала з Маріуполя до Росії, і потім знайома повідомила, що моя дитина може перебувати в окупованому Тельманово. Ми з моєю мамою сіли в машину знайомого – багато людей у селищі просто їздили до сусідніх, давно окупованих, населених пунктів і купували продукти та ліки за списками – і поїхали туди”, – розповідає чоловік.
У Тельманово він прийшов до “селищної ради”, щоб підняти списки людей, яких вивозили з Маріуполя. Але жодних списків не було:
“Дівчина, яка там працює, роздала вай-фай, я додзвонився у вайбері до доньки – виявилось, що їх вивезли до Ростова”.
Після Тельманово, водій, з яким приїхали Олександр і його мама, прямував до Донецька – за ліками. Попутники вирушили з ним.
Коли машина заїхала до селища Старобешеве, на блокості, де стояв “старий совдепівський пост ДАІ”, її зупинили.
“Молодий пацан побачив мою неголену морду і каже: “Пішли зі мною, ким працював? Татуювання є? Роздягайся”. Я не приховував, що працював журналістом, бо подумав, може, у них там база є, купа в інтернет витекло даних”, – пояснює Олександр.
Потім військовий взяв його телефон, підключився до інтернету, щоб перевірити соцмережі – нічого не знайшов.
“Мені та мамі сказали лишитися та пройти процедуру “фільтрації”. Водій її вже на той момент мав, тому поїхав далі. Ми стали в чергу – були 235-ті. В цій черзі стояли сім’ї: чоловіки, діти, жінки, бабусі та дідусі. За п’ять годин “фільтрацію” пройшли людей 70-80. Наш водій вже встиг повернутися”.
Схожа, зазначає Олександр, “процедура фільтрації” на отримання біометричного закордонного паспорта: людину фотографують, беруть відбитки пальців та записують дані паспорта.
Чоловік називає її бюрократичною і непотрібною – “ніхто не розуміє”, для чого вона і “ніхто нічого не пояснює”:
“Казали, що ця фільтрація потрібна для того, щоб виїхати з окупованої території та, ніби, заїхати в Донецьк”.
Знайомі та сусіди Олександра розповідали, що на інших блок-постах у “фільтраційних” чергах стоять тисячі людей. І для того, аби цю “процедуру” пройти, треба чекати кілька днів. У деяких населених пунктах в РВВС, де черг немає, кількох людей можуть тримати по кілька годин – переглядати їхні соціальні мережі, ставити “каверзні запитання”.
Зрештою, говорить Олександр, їм з мамою пощастило – у деяких людей, зокрема у них, в якийсь момент просто сфотографували паспорти. Далися взнаки усі “принади” бюрократії: інтернет гальмував, черга ледь рухалась, дехто навіть пропонував хабара.
“Стояти було дуже холодно. Мама увімкнула артистку і почала плакатися, щоб нас пропустили без черги”, – усміхається Олександр.
Після проходження процедури їм видали “талончики”. З однієї сторони “талончику” вказані ФІО, номер та серія паспорта, стоїть печатка РВВС, де цей талончик видано, а з іншої – напис “дактилоскопирован”.
Виїзд до Запоріжжя
Поки Олександр стояв у черзі, він зміг зайти у робочий чат в одному з месенджерів – телефон Олександра залишився під’єднаним до інтернету:
“Я побачив, що багато хто з колег поїхав у Запоріжжя, що можна приїхати і тобі знайдуть, де пожити та роботу”.
Олександр зазначає, що це одна з причин, яка підштовхнула його поїхати після того, як він з’ясував, де його донька:
“Крім того, я не хотів жити в “ДНР”, хоча, можна сказати, що я людина домашня, сильно прив’язаний до свого дому, селища: там жив мій дід, прадід, прадід мого прадіда”.
Батько Олександра категорично відмовився їхати. Мати сказала, що “приїде, щойно він влаштується”, а ще – спробує вмовити колишню невістку дозволити їй вивезти онуку з Ростова.
Олександр домовився їхати з родиною сусідів: літній чоловік, дружина і теща, “божа кульбабка”. Разом з ними поїхав ще один знайомий.
7 квітня, у четвер, вони виїхали з селища.
“Ми довго блукали, нас постійно розвертали: “Туди не їдьте, вас вб’ють, їдьте отак”. Крім того, два чоловіки разом з чужою родиною викликали підозри. На блокпостах, а їх ми проїхали близько 30, постійно запитували, чи точно ми всі сусіди. Перевіряли документи, татуювання, інколи речі”.
Дорогою на одному з блокпостів військовий, дізнавшись, що чоловік журналіст, також запитав в Олександра, “чи знімав він у зоні бойових дій” і “чи робив відео про сєпарів”. Чоловік відповів, що створює матеріали про проблеми, які цікавлять містян у маленькому місті.
Про “фільтраційний талончик”, зауважує Олександр, запитали на двох перших блокпостах при виїзді – де стоять “днрівці”: “Російським військовим у нашому випадку на них було пофіг, вони не знали, що це таке”.
У суботу родина, з якою їхав Олександр, дісталася до Запоріжжя. Чоловік говорить, що їм пощастило і вони безпечно доїхали, дорогою їм допомагали волонтери, особливо з ночівлею.
“Ще раз повторюсь, мені соромно… Порівняно з тим, що пережили мої колеги та друзі…що в них згоріли квартири, вони бачили гори мертвих людей, яких їли собаки, пили брудну воду…Навіть моя дитина розповідала: “Ми сиділи вдома, а тата Пашу (нового чоловіка дружини), поранило, майже відірвало палець, ми зливали воду з батарей, через фільтр її фільтрували та варили суп…”, – зітхає він.
Чоловік сподівається, що його батько передумає, а щонайменше маму і, якщо дозволить колишня дружина, доньку він планує забрати до Запоріжжя. Тут він вже працює – знімає історії інших маріупольців.
