“Філософський камінь” Криму і діалектика прав кримчан в політичному мисленні ХХІ століття…
Для аналізу історії Криму і стану з правами кримчан пропоную на короткий час повернутися в кінець 2013-го чи на початок 2014 року, в той невідомий нам роковий день, коли в Москві було прийняте рішення про окупацію. Чи могла доля Криму бути інакшою, і якщо могла, то якою саме?
Жоден історик світу не піддає сумніву, що в історії і культурі Криму є потужна російська традиція. В регіоні, який з 1783-го по 1917 рік належав до Російської імперії, з 1920-го до 1954 року до РРФСР, а з 1954-го до 2014 року значною мірою до російського культурного світу, і де 58% населення складали росіяни, таких традицій просто не могло не бути.
І можна було б говорити про штучність такої традиції, якби правда не полягала в тому, що станом на 2014 рік той факт, що Росія 1783 року придбала Крим не миром, а війною і шляхом типової анексії та знищення незалежної держави Кримського ханства, вже практично забувся. Власне, можна вважати, що до початку ХХІ століття світ вже вибачив Росії той давній злочин з огляду на те, що це сталося в XVIII столітті з його традицією насилля і відсутністю міжнародного права. Концепція прав людини ще не була розроблена, а тому світ доволі швидко визнав де-факто приналежність Криму до Росії. Утім, міжнародна спільнота так само вибачила Москві і силове захоплення Криму (як і України) в період 1917–20 років. В результаті вважалося, що в ХХІ століття Росія ввійшла з практично чистою історією, як єльцинська демократична держава. Росія мала всі шанси почати нову історію…
Водночас жоден історик світу не стане заперечувати, що за всю історію Криму в його культурі сформувалась потужна українська традиція. Богдан Хмельницький уклав Бахчисарайський договір з Іслямом ІІІ Гераєм, очільником Ханства, ще 1648 року, раніше ніж в Переяславі з Росією. Це зіграло вирішальну роль в здобутті наших спільних перемог у битві під Жовтими Водами 1648 року, Корсунській битві 1648 року, Зборівській битві 1649 року, Батозькій битві 1652 року. Стосунки гетьманства з ханством були настільки довірливими, що Богдан навіть власного сина Тимофія залишав в Бахчисараї у статусі чи то посла, чи то міністра. Спільні контакти України з Кримом існували на всіх етапах розвитку, взяти чи то епоху Калнишевського, чи то життя Степана Руданського і Лесі Українки, чи то Михайла Грушевського і партнерів Центральної Ради по перемовинах діячів Першого курултаю на чолі з Номаном Челебіджиханом і Джафером Сейдаметом. Отже, в Криму історично тісно поєднувалися українська культурна традиція, яка підтримувалась численним українським населенням, з кримськотатарською історичною культурою державотворення, оскільки на початку ХХ століття було загальновизнано, що Крим це земля і етногенезу кримських татар, і їх державності, до речі, древнішої ніж історія Росії. Це вже потім Росія після 1954 року запустила фейки про не автохтонність і монгольське походження кримських татар.
В культурі Криму історики також простежують сильні культурно-історичні традиції турків, вірмен, греків, німців, болгар, італійців, євреїв та інших народностей. А якщо взяти до уваги менш помітні тенденції, то й поляків, румунів, корейців, казахів, китайців, туркменів, узбеків тощо. І це було перевагами Криму серед інших регіонів.
Всі ці культурно-історичні традиції відкривали перед Кримом величезні перспективи. Сприяло цьому й те, що до Криму саме повернулися з депортації близько 300 тисяч кримських татар, які із завзяттям бралися за перебудову на своїй батьківщині, за своє відродження, за відновлення своїх прав і можливостей. Це відкривало перед Кримом великі перспективи розвитку гуманітарної сфери.
В період з 2000-го до 2010 року тодішньою Радою міністрів Криму та командою ініціативних аналітиків з Андрієм Клименком на чолі був підготовлений перспективний план розвитку економічної сфери “Крим-2030” головною ідеєю якого була орієнтація Криму не тільки на північ і схід, але й на південь, в Європу, в Середземноморський регіон. Це була перспектива розвитку Криму як унікального регіону в загальносвітовому контексті.
Справа в тому, що практично єдиною галуззю Криму, яка цікава всьому світу, є курорт і туризм. Але курортний потенціал півострова за останні десятиліття його історії був розвинутий лише на третину – вузенька смужка від Феодосії через Судак і Алушту до Ялти, трохи Євпаторія, трохи Севастополь. І все. Та навіть ця смужка потребувала реконструкції, інтенсифікації та ущільнення курортів.
Водночас території Керченського півострова, південного берега Азовського моря, Чорноморський район, навіть гірська частина південного берега, які також мають високий курортний потенціал, були фактично цілиною, придатною для великих інвестицій.
Були розроблені програми розвитку Західного берега Криму, Євпаторійської зони, півночі Криму, Керченського півострова, Севастополя. Крим був частково включений в Чорноморсько-Середземноморську мережу круїзів, і в Ялту заходили гігантські лайнери. На півострові з’явились туристи з європейських країн – Німеччини, Франції, Фінляндії, Греції, Італії тощо.
І цей розвиток швидко прогресував. Розроблялися проєкти Керченського мосту як з’єднувальної ланки великого транспортного коридору Лондон–Делі–Пекін. Планувалося, зокрема, продовження відомого 9-го Європейського коридора з Гельсінкі з наступним відгалуженням його в Азію. Нагадаю, що ще 1998 року Кабмін України затвердив програму розвитку мережі транспортних коридорів, в тому числі 9-го. Розроблялась перспектива створення світового транспортного консорціуму більше ніж з 60 країн Європи і Азії.
Характерна риса: це стало можливим, бо як Україна, Росія, так і весь світ вільно обговорювали перспективи Криму – тут працювали більше 3 тисяч ЗМІ, були акредитовані кореспонденти українських, російських, турецьких, болгарських, вірменських та міжнародних ЗМІ, “Радіо Свобода”, ВВС, “Дойче Велле”, “Голос Америки” тощо. Свобода слова і свобода ЗМІ були повними, по світу вільно поширювалась інформація про Крим, що приєднувало його до світового контексту розвитку. Тобто свобода слова і права людини були вузловим пунктом процесу глобалізації кримського курорту.
Крим плавно входив до світової системи курортно-туристичної індустрії, в якій перебували Туреччина, Єгипет, ОАЕ, Франція, Німеччина, Іспанія, Італія, Греція, Болгарія, Хорватія, Сербія тощо. Росія мала привабливу перспективу взяти у цьому процесі рівноправну участь, використавши цей “філософський камінь” Криму для перетворення свого свинцю – географічного положення і природних багатств – в золото, тобто в доступ до світових технологій, включення в світові курортно-туристичні комплекси і процеси, отримання іміджевих і економічних переваг.
Але…
Для того, щоб не зупинити, а продовжувати цей розвиток Криму з величезною – і політичною, і іміджевою, і економічною – вигодою для себе в Кремлі повинні були мати, по-перше, європейський тип мислення на рівні ХХІ століття, по-друге, повагу до прав людини, тобто прав всіх кримчан, і зокрема права кримських татар на розвиток своєї батьківщини, а не зберігати тип мислення кінця XVIII століття, коли ще не було міжнародного права. Юрія Лужкова, Костянтина Затуліна і багатьох інших, які твердили про виключно російський статус Криму, слід було визнати персонами нон грата, усунути з процесу. Але Кремль і 2014 року мислив так само, як Катерина II 1783-го.
Як і триста років тому, росіяни, наче середньовічні алхіміки, думали, що “філософський камінь” Криму полягає не в його свободі і рівних правах, а в неподільному володінні ним. Тож діалектика кримської історії і філософія ХХІ століття принесли Кремлю розчарування. Силове повернення Криму “в родную гавань”, тобто в сіру, невизнану і безперспективну зону, виявилось зовсім не філософським каменем, і… російський свинець так і не перетворився на золото, окупація Криму нічого не принесла Росії, крім ганьби…
Слід сказати, що досвід спільного розвитку Криму як світового курорту в разі здійснення цього проєкту дав би Росії і особисто Путіну величезний виграш. По-перше, дотримання прав людини було б взірцем для гуманітарної сфери в світі. Президент Росії став би не світовим ізгоєм, а світовим реформатором, втілювачем геніальних ідей. По-друге, вдалий розвиток Криму європейськими інвестиціями за участю Росії став би прикладом для перегляду статусів та проєтів розвитку і відносин Китаю і Тайваню, розвитку розділеного Кіпру і співробітництва Туреччини і Греції, розвитку Калінінграда, Курильських островів, Карелії, Придністров’я і ще кількох інших територій. Але так не сталося. І тепер все це буде пов’язане з іншими політиками, і ніколи – з Путіним. Крим повернеться в Україну і піде своїм природним шляхом розвитку, стане тим, чим мав стати за умови сприятливої кон’юнктури світової політики, але Росія вже ніколи не матиме на нього прав, флот Росії вже ніколи не буде стояти в Севастополі, росіяни вже ніколи не будуть провідною нацією в Криму…
Яке ж реальне значення того, що вчинила Росія, – спитаєте ви. Росія вчинила найганебніший злочин ХХІ століття, допустила найтяжчий гріх – вона знищила наріжний камінь–гарант цивілізованого розвитку – демократію і всі права і свободи людини в Криму. Півострів став плямою безправ’я на світовій карті. Саме це стало причиною того, що пішла наперекіс вся решта подій і процесів. Росія відібрала у кримчан право на вільні вибори і вільний законний референдум, інакше вони б ніколи не допустили такої деградації Криму. Росія відібрала у кримчан свободу слова, свободу зібрань, свободу висловлення думок, і саму можливість дискутувати і протестувати, інакше вони ніколи б не віддали Крим на поталу диктаторові. Росія відібрала у кримчан свободу медіа, інакше кримські ЗМІ ніколи б не мовчали, а збирали б народ проти самоуправства диктатора. І зараз бачимо, що Крим без прав людини – це покалічений, апатичний, немічний, регіон, що деградує. Це і є головна вина Кремля, яка обумовила все інше горе і страждання мільйонів людей.
Звідси висновок: запорукою, засобом, двигуном, “філософським каменем” повернення Криму до складу України є права і свободи людини. Доки навкруги Криму є свобода слова, право громадян і засоби для висловлення своєї думки про окупантів, доти перспектива деокупації невідворотна. “Філософський камінь” Криму з озброєних рук Росії, яка не зуміла скористатися ним, перейшов в актив України. Саме права людини, воля українців, і зокрема кримчан, до свободи і реалізації своїх прав перетворить свинець окупації на золото повернення і розвитку Криму. І доки ця діалектика діє, нам не можна полишати боротьбу за свободу і права людини в Криму. Бо ця діалектика – наш інструмент у змаганні цивілізацій ХVІІІ і ХХІ століть…
