“Ув’язнені” дискримінацією: правозахисниця про життя жінок після місць несвободи

Скоєння злочину та повторне повернення до колонії пов’язане з різними факторами. Серед них – неефективні програми адаптації для ув’язнених, складна економічна ситуація після звільнення з місць позбавлення волі, а також стигматизація людей із судимістю. Після виходу з місць несвободи людям важко знайти роботу, часто немає можливості повернутися в сім’ю, багато хто не має постійного місця проживання та стабільного заробітку. 

Жінки, які звільнилися з колонії, відчувають додаткові труднощі: деяких позбавлено батьківських прав (часто в незаконний спосіб), дитина перебуває в дитячому будинку, і її складно повернути, коли не маєш ані житла, ані доходу. За відсутності адекватного супроводу і браку ресурсів людина може скоїти повторний злочин, за який отримає суворіше покарання з урахуванням уже наявної судимості. Однак держава практично не приділяє уваги посттюремній ресоціалізації.

Про дискримінацію, упередження та інші перешкоди, з якими стикаються “жінки, яких не видно”, ZMINA поговорила з Іриною Максимовою, юристкою та головою правління громадської організації “Вільна”. 

“Вільна” проводить інформаційну та просвітницьку діяльність у сфері досягнення ґендерної рівності, протидії дискримінації та забезпечує лобіювання інтересів жінок та інших осіб у складних життєвих обставинах. І кожна жінка, якій вдалося допомогти, – це найбільша перемога для команди Ірини Максимової.

Про виклики, які чекають жінок після звільнення з колоній

– Якось ви сказали, що про кожну жінку, яка виходить з місць несвободи, потрібно кричати. Адже всі вони потрапляють під тиск множинної дискримінації. Так хто ці жінки?

– Це всі без винятку. Навіть ті жінки, які, здавалося б, забезпечені, мають сім’ї, у яких збереглися соціальні зв’язки… Тобто, якщо лікарка потрапила до місць позбавлення волі, потім вийшла, і вона не позбавлена медичної практики, вона все одно ніколи не влаштується на роботу лікаркою. 

Ми до сьогодні бачимо майже в усіх анкетах бізнес-підприємств та організацій пункт: “Чи були ви засуджені?” Це є дискримінацією. Адже в законодавстві чітко визначено перелік посад, де судимість впливає на певну діяльність: органи державної влади, місцевого самоврядування, судді, прокурори, слідчі, адвокати тощо. Та й це – тільки до погашення судимості. А направду, навіть якщо в людини судимість погашена і вона вказує в анкеті, що судимості в неї немає, – це все одно перевіряється. Хоча ці бази мали б бути закриті, проте вони є доступними багатьом структурам та приватним особам. І людині відмовляють у працевлаштуванні. 

Згідно зі Всеукраїнським соціологічним дослідженням “Що українці знають та думають про права людини: оцінка змін (2016–2020)”, думки респондентів щодо питання, чи потрібно обмежувати права певних соціальних груп, розділилися. Зокрема, безумовно чи за певних обставин українці готові обмежувати права наркозалежних (63 %), олігархів (50 %), колишніх засуджених (46 %), людей зі специфічними політичними поглядами (46 %) та ЛГБТ (42 %). 

Водночас, якщо порівнювати з попередніми опитуваннями 2016 і 2018 років, усе-таки дещо зріс рівень толерантності до тих самих груп. Йдеться, зокрема, про колишніх засуджених (–3,8 %), ЛГБТ-людей (–3,2 %), наркозалежних (–1,8 %), безхатьків (–1,8 %) та інших.

Звісно, усе пов’язане зі стигматизацією та дискримінацією. 

Більша частина суспільства має з цього приводу позицію “моя хата скраю, мене це не стосується”. Ніхто не замислюється про те, хто їхні сусіди, хто їхні співробітники. Невже мене, якщо я маю здоровий глузд, влаштовує, щоб поряд зі мною жила людина, яка може скоїти злочин, яка може обікрасти мою квартиру, яка може вживати наркотики десь у під’їзді. Я ж цього не хочу. Але що я повинна зробити, щоб цього не сталося? Напевно, прийняти цю людину, допомогти їй і підвищити її самооцінку, підтримати. Це я так зараз про ідеальне суспільство кажу, як це має бути і як це є в розвинених країнах. Там дуже низький рівень злочинності тому, що цих людей підтримують і не ставляться до них як до “покидьків суспільства”. 

Інколи мене питають: “Ти не боїшся заходити до колонії?” Я з 2008 року їжджу колоніями. Кажу: “Знаєте, у відсотковому співвідношенні злочинниць там не більше, ніж у нас у суспільстві”. Якщо беремо на 100 тисяч населення, то там стільки ж “негідниць”, як і тут. Просто комусь пощастило, а комусь ні, і вони потрапили до в’язниці. 

Наша судова система така: якщо люди вчиняють злочин з необережності чи в стані афекту – вони сидять у в’язниці. Може, щодо якоїсь частки людей, яка має гроші та зв’язки, ухвалюються виправдувальні вироки, а решта – сидить. Ще частина сидить за чужі злочини. Для жінок це дуже властиво. Жінки часто сидять за чоловіків або співмешканців. 

– Це якась статистика чи неформальний моніторинг?

– Неформальний моніторинг. Я тривалий час спілкуюся з жінками, які мають судимість чи вийшли з місць несвободи. До сьогодні чимало жінок вважає, що це нормально – відбувати злочин за партнера.

Багато жінок звинувачує себе в тому, що в якийсь момент не зупинили свою “половинку”, яка скоїла злочин. І вони вважають, що законно сидять, бо винні в цьому.

– Також чимало жінок засуджені за вбивство внаслідок самозахисту від домашнього насильства…

– Я до того і веду. Організація “Юрфем” моніторила судові вироки щодо насильницьких злочинів, і навіть з вироків уже випливає, що ці жінки були постраждалими від насильства. Наша організація у 2019 році проводила опитування, яке показало, що 99% засуджених жінок є потерпілими від насильства. Зокрема, у майже 50% анкет, які ми зібрали, йшлося про сексуальне насильство.

Так, у нашій анкеті були різні запитання, зокрема про стосунки в сім’ї. Деякі відповідали, що скоєний злочин не пов’язаний з тим, що вони пережили насильство. Але це не значить, що справді так і є. Тобто самі жінки не розуміють, що вони потерпілі. До прикладу, якщо в родині її били як дитину і це вважалося нормальним. Далі ця дитина йде на вулицю, бо психологічна атмосфера в сім’ї така важка. Далі – більше: потрапляє в якусь компанію, ймовірно пробує наркотики, вчиняє якісь хуліганські дії. Із цього все починається. Спочатку закручує-закручує, це класно, кайфово, ейфорія якась, а потім скоюються злочини.

Переконана, що не краща ситуація і в чоловіків. 

Так, сьогодні в установах є програми підготовки до звільнення, якісь коригувальні програми, оцінювання ризиків. Але цей компонент – домашнього насильства – чомусь не враховується: не працюють з людьми саме як з постраждалими від насильства.

Наразі організація “Вільна” готує глибше дослідження з висновками етичного комітету про причинно-наслідковий зв’язок пережитого досвіду насильства і скоєння злочину.

– Прикро це чути, зважаючи на той факт, що держава взяла курс на запобігання домашньому насильству. Ресоціалізація та працевлаштування після в’язниці зазвичай є непростим процесом. Наскільки мені відомо, колишнім ув’язненим з житлом та працевлаштуванням допомагають також приватні центри. Наскільки це доступно для всіх? Чи можна соціалізуватись і без цих центрів?

– Насправді все складно, і все сумно.

Рік-два тому до мене зателефонувала жінка, яка звільнилася з колонії, маючи дитину на руках. Вона просто кричала, що хоче назад. Жінка вийшла, а в неї немає роботи, немає коштів, проблеми з житлом, дитину не беруть до садка. У садку “ввімкнулася” дискримінація до дитини, бо її мати відбувала покарання, а “як це дитина з в’язниці буде з іншими дітьми”. Одразу долучилися батьки, які були проти “такої” дитини. Мати кричала в розпачі: “У мене зараз один вихід – відвезти дитину в дитячий будинок і залишити її там, тому що я не знаю, що робити”. 

І мені довелося довго її консультувати, зокрема щодо її прав, також вона працювала з психологом. Ця історія закінчилася добре, бо долучилися громадські організації, які писали органам місцевого самоврядування, щоб її підтримали. У неї було житло, але дуже в занедбаному стані, тому їй допомогли зробити ремонт.

Місцева рада сприяла з роботою в комунальному підприємстві, з влаштуванням дитини до садка, незважаючи ні на що. Але це тому, що хтось втрутився. Я б наголосила: це хороша історія, тому що хтось був поруч і допоміг. 

А буквально два тижні тому таке: звільняється жінка з Полтавської колонії, їде до Чернігова. Мороз –15 °C. У неї в Чернігівській області був дім, її випускають, дають їй 100 грн. Наступного дня вона потрапляє у своє місто чи село, а її дім згорів ще два роки тому. І їй ніхто про це не повідомив. І нікого в неї нема. Є сестра, яка її не визнає, не хоче бачити, на поріг не пускає. У розпачі жінка мені телефонує: “Що мені робити? Вішатися?” А телефонує з відділку поліції, телефона в неї теж немає. Добре, що поліцейська пішла на зустріч: я їй надсилала гроші, які вона знімала і віддавала цій жінці. І на ці кошти жінка могла поїсти та доїхати до Чернігова, де їй надали прихисток на три дні у… притулку для чоловіків. І знову тільки тому, що домовлялися громадські організації. П’ять громадських організацій долучилися до її “спасіння”, інакше не скажеш.

Ми по всій Україні шукали для неї центр приватний, державний, будь-який, де їй би дали прихисток. Знайшли один – християнський, в Житомирській області. У них кризовий центр, там немає “обов’язкових” молитов, хоч він розташований при церкві. Вони надають прихисток, а далі вже вибір за людиною. 

– Чим пояснюється відсутність притулків для жінок? 

– Тому що таких жінок “мало”, і утримувати жіночі притулки недоцільно. Адже чоловіків усе-таки більше – і безпритульних, і тих, які звільняються. От співвідношення: в Україні відбуває покарання близько 46 тисяч чоловіків і трохи менш ніж півтори тисячі жінок. У тому-то й біда, що ми можемо підтримувати жінок, але всіх їх ми не побачимо. А в держави – вони всі як на долоні. 

Держава знає, бо є певний порядок: ще до того, як людина звільняється з місць позбавлення волі, її особова справа за місцем проживання йде до відділку поліції, людину ставлять на профоблік, знають, що така людина приїде. Але все одно розводять руками: “А що ми можемо зробити?” 

Навіть узяти Одесу, яка зараз ухвалила програму підтримки людей з ВІЛ, де ключові групи – люди, які живуть з наркозалежністю, – отримують профілактичні послуги. То і там сказали: “Ні, якщо ми ще візьмемо людей, які звільняються, – це депутати не підтримають”. І, зрештою, депутати, які лобіювали цю програму, так і не підтримали. 

Зараз у колоніях для жінок дуже хороші умови. Євроремонти, техніка, кімнати підготовки для звільнення, комп’ютери. А навіть ті притулки, які є, – у жахливому стані. 

Дитяча кімната в жіночій колонії

Коли виходить жінка, можна сказати, з комфортних умов, їй не потрібна розкіш, але треба якісь елементарні хоч більш-менш нормальні умови, в яких вона могла б жити якийсь час. У мене є інформація, що деякі швейні підприємства, які повинні брати цих жінок з руками й ногами, тому що вони шиють у в’язниці й мають чудові навички, їх не беруть. Хоча їм це має бути вигідно, адже такі жінки даватимуть удвічі більшу норму. 

Хоча ситуації в регіонах різні. Деякі підприємства розуміють і беруть на роботу, деякі – ні. Ось історія з Одеси. Звільнилася жінка, влаштувалася на швейне підприємство, їй дали гуртожиток. Так от, телефонує вона мені, чую, машинки гудять – обід чи десь після обіду. Кажу: “А чого машинки гудять?” Відповідає: “Та я сиджу, ноги на машинці”. “В тебе що, роботи немає?” – “А я вже норму зробила! Тут норми такі, я менш ніж за пів дня встигаю”. 

Про кроки до змін

– То які потрібні кроки, щоб змінити цю проблему невидимості жінок, що виходять на волю?

– Хочеться змінити все і зразу, але ми розуміємо, що це неможливо. Наприклад, щоб чоловіки не розлучалися з жінками, які відбувають покарання. Очевидно, ми на такий процес вплинути не зможемо. 

Але є процеси, на які ми можемо впливати, зокрема щодо притулків, одноразової допомоги, оплати праці засуджених.

Раніше 50% оплати праці засуджених ішло на утримання кримінально-виконавчої служби, а з 1 січня 2021 року ці 50% змінили на 25%. Але є певний нюанс. Раніше ці 50% нараховувалися тільки тоді, коли були оформлені трудові відносини, зараз сюди враховано й цивільно-правові. Тобто громадська організація наймає засудженого чи засуджену на виконання послуг соціального працівника та виплачує винагороду за договором цивільно-правового характеру. До 1 січня ця винагорода виплачувалася повністю. Наприклад, якщо це 3 тисячі, то 50 чи 25% (якщо людина з інвалідністю) стягувалися на утримання. Решта, а півтори тисячі – це непогані гроші, лишалася засудженій. Тобто людина не залучена щодня, вона має надати якісь певні послуги й за це отримати кошти. А ще ж вона може працювати на іншій роботі.

Але тепер ці 25% неурядовим організаціям сказали сплатити на рахунок Державної кримінально-виконавчої служби (далі – ДКВС). Наші люди виконують ту роботу, яку має виконувати держава, і ми за це ще повинні заплатити державі. 

Можна це пояснити інакше. Якщо на волі фонд заробітної плати швачки становить 10 тисяч гривень, то з них обчислюються нарахування 22% ЄСВ, з решти 18% – податок на доходи фізичних осіб, 1,5% – військовий збір. Тобто “чистими” працівниця отримує понад 6 тис. грн.

Для засудженої картина приблизно така: 10 тис. гривень мінус 2,5 тис. гривень (раніше це було 5 тис. грн), які йдуть на ДКВС. І вже зарплатний фонд становить 7,5 тис. грн. І далі за списком – мінус податок, ЄСВ та збір і мінус 50% на утримання ув’язненої (зокрема, комунальні послуги, виконавчі провадження тощо). То, зрештою, лишаються “чистими” якісь копійки.

У нас є також пілотний проєкт – працевлаштування соціальною працівницею-параюристкою. Ми плануємо провести навчання, щоб ця жінка щотижнево збирала ініціативну групу, щоб ув’язнені ділилися проблемами. А параюристка мала б доносити інформацію правового характеру. І якщо це буде систематично, то й очікуємо якісніші результати від такого правового навчання. Є жінки навчені, які виходять і відстоюють права. Така підопічна в нас є в Кам’янському – ми її лише навчили, так би мовити дали “вудочку”. Вона вже сама пішла “ловити рибку”. Але таких мало. 

Інформацію про права потрібно доносити частинами й систематично. 

Звісно, для жінок, що відбувають покарання, є курси підготовки до звільнення. Але їх читають “люди в погонах”, і жінки їх не чують. Тому що тут стінка: “людина в погонах” і засуджена, а коли це рівний – рівному, то це працює дуже добре.

Ми маємо готувати жінку до звільнення для того, щоб вона сюди більше не повернулася. Зрештою, і завдання Державної кримінально-виконавчої служби – це активна ресоціалізація. Для того щоб випустити людину з оновленою свідомістю і щоб вона не вчиняла нових злочинів, щоб вона була соціалізованою. Колонія не може цю функцію виконати повною мірою. Я не звинувачую “людей у погонах”, ця стінка буде завжди. Ми робимо якусь роботу за них, ми платимо за це гроші, людина працевлаштована і може заплатити ті ж комунальні послуги за себе. Адже якщо особа за ґратами не працює – за неї платить держава та ми з вами. І ще й ми за це маємо державі віддати якусь мзду.

– Тобто це нестикування, яке теж треба змінити? 

– Так, хоча б як стимул для соціальних проєктів, які ініціюють громадські організації. Або, якщо це бізнес, також була б правильна підтримка з боку держави. Держава ж фактично втрачає більше. Коли людина виходить та вчиняє злочин, яка ціна скоєння цього злочину? Досудове розслідування, утримання в СІЗО (там роботи немає, людина там утримується повністю за кошт держави), суд, купа паперів, залучено дуже багато людей. Це справді висока ціна. Невже оті 50 чи 25% цього варті? Дайте людині заробити, вийти з коштами. Не без того буде, що хтось вийде і ті кошти проп’є. Але так буває і на волі, що людина працює, отримує зарплату – пропила чи програла.

В’язниця – це та ж держава. Хочете побачити, яка держава, – зазирніть до в’язниці. 

Дайте можливість людям заробити кошти. Вийде – і тоді це їхня відповідальність. А поки це відповідальність держави, тому що вона не дала заробити, по суті – обікрала, коли забрала їхні гроші, а вони вийшли й почали красти в держави чи громадян або вчиняти інші злочини. 

– Якесь хибне коло. Виходить, що в деяких ситуаціях людям краще в колоніях, ніж на волі, бо там усе забезпечено, а тут треба долати труднощі?

– Є така неуспішна історія. Жінка звільнилася, в неї є троє дітей, якийсь час усе було добре, допомога з боку була, але впоратися вона не змогла. Знову ж таки відмовляли в роботі, і зараз вона займається секс-роботою і каже, що іншого виходу не бачить. Деякий час зв’язок з нею був втрачений, зараз я намагалася його поновити. Але жінка просто зневірилася, не чує, не хоче чути.

Дуже важливо не втратити цей час, важливо підтримувати одразу, щойно жінка вийшла з місць несвободи, й хоча б до пів року. Словом, телефонним дзвінком, скерувати кудись.

І дуже важливо не давати “рибку” відразу. Є історії, коли дуже переймаєшся, а немає відповіді. І тоді хочеться все це кинути… 

Потрібен індивідуальний підхід до всіх. Усе-таки варто намагатися допомогти розв’язати їхні проблеми за кошт держави, а не через власні якісь домовленості, зв’язки. Мені хочеться всім допомогти, я розумію їхні проблеми, що вони відчувають. І, буває, переходжу межу, коли я чуже сприймаю як власне, інколи стає боляче. 

Про цілі та плани

– Чи ви бачите, що зміни відбуваються?

– Якби зміни не відбувалися, я б уже цим не займалася. Можливо, я сама б зневірилась і опустила руки. Та є інші організації, не одна наша займається проблемами засуджених. Поступово змінюється нормативно-правова база, і якісь пільги додаткові встановлюються. Особливо зараз, у контексті децентралізації, потрібно працювати з територіальними громадами, озвучувати проблематику. Можливо, лякати тим, що “криміногенна ситуація завжди є показником для бізнесу, інвестицій”.

Кожна територіальна громада хоче інвестора, щоб там були підприємства. Але багато хто не розуміє, що інвестор оцінює всі ризики, зокрема криміногенну ситуацію. Я жила в невеликому місті, де ми теж працювали з інвесторами. Я працювала в агенції місцевого економічного розвитку і бачила, як німецький інвестор чи не насамперед звертав на це увагу. Не буде у вас ефективної ресоціалізації для людей з місць неволі, не буде необхідних послуг – вони повертатимуться, і ви втрачатимете свої рейтинги.

Плюс є законодавча база, яка зобов’язує, щоб у кожному регіоні були центри, притулки, кошти для цих людей, але коли нема звернень – отже, немає проблем. Ніхто не звернувся по житло – отже, воно не потрібне. Ми зараз говоримо про житло як дах над головою, притулок на один-два місяці, де людина може перебути якійсь час, знайти роботу, заробити й винайняти собі житло. 

– Яких цілей ви та організація “Вільна” прагнете досягнути?

– Роботи дуже багато. І одне з наших провідних завдань – за результатами наших досліджень надати чіткі пропозиції щодо внесення змін до програми підготовки до звільнення. Усі випадки документуватимуться, кожна жінка, яка звільняється, перебуватиме під нашим супроводом, якщо вона того бажатиме. Але таких, які не бажають, – одиниці. І ми покажемо реальну картину: що вони знали після виходу, чого не знали, розробимо анкету з оцінювання потреб, оцінювання знань, і тоді вже стане питання ефективності цієї програми.

– На вашу думку, чому наявні програми не працюють?

– Знаєте, я розумію, що треба навчити, що таке кредити, що таке швидкі кредити, як не влізти в цю кабалу. Але проводити для них заняття на тему “Організація дозвілля” або “Складання резюме” на цьому етапі зарано. Де пріоритети? Яке дозвілля? Ви навчіть її, як забезпечити елементарні першочергові потреби, а потім уже дозвілля. Оцініть її знання, проведіть якесь анкетування. Це ж можна зробити, якщо ви проводите курс підготовки до звільнення, поставте оцінки за пройдений матеріал. Жінка має чітко знати, куди вона може звернутися, де вона може відстояти свої права, як їй правильно подати звернення чи скаргу, куди подавати, як зафіксувати порушення. 

– Нерідко пройти всі ці етапи складно і для людини, яка не має судимості…

– У людей є така гарна якість – “жаба”. Ця жінка, яка вийшла з колонії, має таку саму історію – вона змогла, а я не зможу? У них виховується певний стрижень, і, якщо вони знають, що в когось це вийшло, вони це наслідуватимуть. Це позитивний стереотип. Хай не всі, хай на початковому етапі тільки 5% зможуть відстояти свої права, але потім це стане можливим і для 50% звільнених. І це буде результатом! Але для того, щоб захищати свої права, потрібно знати, що права в тебе є, і вчитися їх захищати.