Право на репутацію проти свободи слова: чи не зловживають суди, видаляючи контент?

Останнім часом тема обмеження свободи вираження поглядів в Україні і світі набула особливої актуальності. Тривають гучні дискусії стосовно законності та виправданості блокування профілів Президента США Д. Трампа в соціальних мережах та застосування санкцій проти каналів “112 Україна”, NewsOne, ZIK з міркувань захисту національних інтересів держави.

Але не лише державні інтереси стають на шляху свободи вираження. Нерідко заборони накладаються з метою захисту репутації та прав інших осіб. І вводять їх зазвичай суди. Дослідження нашої організації з моніторингу дотримання цифрових прав свідчать, що рішень про видалення спірного фрагменту або статті чи сюжету з того чи іншого веб-ресурсу в Україні стає дедалі більше. Наприклад, у вересні-листопаді 2020 року експерти Платформи прав людини щомісяця фіксували по 6-7 таких судових рішень, а в грудні 2020-го – їх було вже 13.

Читаючи та аналізуючи рішення суду про видалення інформації, мимоволі задаєшся питанням: наскільки виправданим є такий крок? Чи дійсно іншого способу правового захисту не існує, а наявні не настільки ефективні, щоб їх застосовувати?

Перш ніж дати відповідь, нагадаю, що будь-які способи обмеження доступу до інформації: блокування, видалення, припинення роботи ЗМІ, знищення накладу газети чи журналу тощо – це крайній захід, який повинен застосовуватись лише у виняткових випадках, оскільки у демократичних країнах цензура заборонена. Тож, щоб не перейти межу, зазначені заходи повинні мати не лише законодавче підґрунтя, але й бути “необхідними в демократичному суспільстві”. Наголошую, необхідними, а не просто бажаними чи доцільними.

Водночас, як видно з проаналізованих нами судових рішень, питання “необхідності” застосування тих чи інших способів правового захисту у справах про захист честі, гідності, ділової репутації практично не розглядається. Найчастіше суди звертають увагу лише на законність висунутих позивачем вимог. Фактично оцінювання відбувається виключно у площині конкуренції законів, які захищають право на репутацію, з одного боку, та право на свободу вираження – з іншого.

В результаті почала формуватись судова практика, відповідно до якої відповідачів зобов’язують видаляти спірну інформацію з веб-ресурсу. Ба більше, крім видалення, зазначені відомості ще й зобов’язують спростовувати. І дивна річ, пояснень необхідності застосування цих двох способів правового впливу, тим більше одночасного, в судових рішеннях не знайти.

Наприклад, Центрально-Міський районний суд Кривого Рогу Дніпропетровської області визнав недостовірною, такою, що не відповідає дійсності, принижує честь, гідність та ділову репутацію двох позивачів, інформацію, оприлюднену народним депутатом від фракції “ВО “Батьківщина” під час виступу на засіданні погоджувальної ради парламенту. Депутат звинуватив позивачів у причетності до вчинення злочину.

Оскільки зазначене засідання погоджувальної ради транслювалось в прямому ефірі телеканалу “Рада”, суд зобов’язав поширювачів спірних відомостей спростувати їх на найближчому засіданні погоджувальної ради шляхом зачитування вступної та резолютивної частини рішення, а телеканал – транслювати цей виступ у прямому ефірі. Власника веб-сайту, на якому оприлюднено замітку про виступ народного депутата та висунуті ним звинувачення, суд зобов’язав видалити із цієї публікації два речення, які містили недостовірні висловлювання парламентаря та оприлюднити спростування.

А тепер повернемось до необхідності спростування та видалення спірних відомостей.

З одного боку, народний депутат України публічно звинуватив позивачів у вчиненні серйозного правопорушення і ці його твердження не підтвердились в ході судового розгляду. Тож спростування зазначених відомостей є цілком виправданим засобом поновлення прав позивачів. Але суд на цьому не зупинився і зобов’язав видалити спірну інформацію зі статті.

В результаті створено ситуацію, коли читач може дізнатись про публічно висловлені народним депутатом України звинувачення із тексту спростування (вступної та резолютивної частини рішення суду), але не може їх прочитати в оригіналі публікації. За таких обставин постає закономірне питання: якщо оприлюднення спірних відомостей у спростуванні не порушує права позивача, то чому ці ж самі відомості необхідно видаляти із тексту статті? Яка необхідність у цьому?

На наш погляд, такої необхідності немає. Та й власне судове рішення не містить жодного обґрунтування з цього питання. Проти видалення говорить і той факт, що спірна інформація публічно поширена в прямому ефірі одного з телеканалів та на веб-сайті  і вже стала надбанням громадськості. За таких умов видаляти її постфактум просто недоречно.

Та й сам факт спростування є цілком достатнім для захисту прав позивача. Якщо воно буде поширюватись разом із текстом спірної публікації, кожен читач зрозуміє що правда, а що ні. Тому і ці міркування не на користь видалення спірного контенту.

І все ж, незважаючи на це, суди продовжують все активніше змушувати відповідачів видаляти спірні відомості без жодного пояснення необхідності у цьому. На наш погляд, ця тенденція є загрозливою, адже це прямий шлях до впровадження цензури.

І останні гучні справи лише посилюють ці побоювання. Нещодавно всі ми обговорювали рішення Дарницького районного суду Києва у справі народного депутата України Віктора Медведчука проти історика та журналіста Вахтанга Кіпіані та видавництва “Віват” стосовно книги “Справа Василя Стуса”. В цій справі суд, захищаючи право позивача на ім’я, зобов’язав видалити з книжки низку висловлювань, заборонивши її розповсюдження до їх вилучення.

У іншій, не менш гучній справі за позовом ексдепутата Миколи Мартиненка до Національного антикорупційного бюро суди зобов’язали видалити спірну публікацію із сайту НАБУ, надавши перевагу захисту права на ім’я позивача. І цей підхід, на жаль, підтримав Верховний Суд.

В цих справах право на використання імені набуло рис абсолютного, в той час як право на свободу слова було зведено нанівець. В обох випадках суди застосували такий спосіб правового захисту, як видалення частини або цілої публікації.

В цьому контексті доречно нагадати справу “Węgrzynowski and Smolczewski проти Польщі“, в якій вимоги видалення дифамаційного контенту із веб-сайту були прирівняні до цензури та переписування історії, які є неприйнятними у демократичному суспільстві.

Отже, проблема видалення інформації на підставі судових рішень вже назріла. І її необхідно розв’язувати. При цьому варто спиратись на європейські стандарти в галузі свободи вираження, наводячи відповідні мотиви щодо необхідності застосування видалення, як способу правового захисту.

Людмила Опришко, адвокатка, експертка Платформи прав людини