Приватні будинки для літніх: як задовольнити попит і уникнути трагедій

Ліквідувати не можна залишити…

Де в цьому реченні необхідно поставити кому, якщо йдеться про життя літніх людей у контексті подій у приватному будинку для літніх людей “Золотий вік” у Харкові?

Для цього варто детальніше розібратися, що відбувається в Україні з послугою стаціонарного догляду за особами, які втратили здатність до самообслуговування. Адже саме так, згідно з державним стандартом, називаються ті послуги, які надавали в “Золотому віці”.

Фото: прокуратура Харківської області

Законність

Незаконний дім для літніх людей – саме так з перших хвилин після трагедії почали коментувати посадовці різних рівнів аж до генеральної прокурорки Ірини Венедіктової. Відповідно, поліція відкрила кримінальне провадження за частиною 2 ст. 270 ККУ (“Порушення вимог протипожежної безпеки”). І для багатьох це працює: погані хлопці вирішили “зрубати бабла” та влаштували в непристосованому будинку з порушенням правил пожежної безпеки будинок догляду за літніми людьми. Треба їх відшукати, притягнути до відповідальності – посадити на довго, – і все стане знову нормальним. Але ні, це не спрацює, бо таке вже було.

Нагадаю, що 9 травня 2016 року в селі Літочки Київської області живцем згоріло 18 клієнтів приватного будинку для літніх людей. Можна порівняти коментарі можновладців, і виявиться,  що вони ніби зроблені під копірку: незаконний, незареєстрований, самовільний тощо. Відкриваємо статтю 1 Закону України “Про соціальні послуги” та читаємо, хто може бути провайдером чи надавачем соціальних послуг:

“Надавачі соціальних послуг – юридичні та фізичні особи, фізичні особи – підприємці, включені до розділу “Надавачі соціальних послуг” Реєстру надавачів та отримувачів соціальних послуг”.

Зауважу, що включення до такого реєстру наразі є добровільним та не створює жодних наслідків для тих провайдерів, які не внесли своїх даних до реєстру. А отже, і відповідальності за невнесення чи невключення до реєстру немає. Тож з огляду на диспозитивний принцип цивільного права дозволено все, що прямо не заборонено законом. “Золотий вік”, не подавши своїх даних до реєстру, не став автоматично “незаконним”, бо така відповідальність відсутня в українському законодавстві.

Попит

В Україні станом на 1 жовтня 2020 року налічується понад 7 млн громадян, старших за 65 років. Також, згідно з доповіддю національного превентивного механізму (НПМ) за 2019 рік, в Україні налічується 91 заклад типу будинок-інтернат для громадян похилого віку та осіб з інвалідністю, геріатричний пансіонат, пансіонат для ветеранів війни та праці, 151 психоневрологічний інтернат, 321 стаціонарне відділення територіальних центрів соціального обслуговування (надання соціальних послуг) [2]. Саме в цих трьох типах закладів можуть надавати послуги стаціонарного догляду людям похилого віку. 563 заклади з потужністю декілька десятків тисяч місць може запропонувати державна та місцева влада мільйонам тих, хто потребує такої послуги.

Україна, як і решта країн Європи, активно старішає, тривалість життя збільшується, кількість активних громадян, які здатні оплачувати від 8 тисяч гривень на місяць за догляд своїх рідних, зростає. І ми знову нічого не вигадували: ринок послуг догляду за літніми людьми по всій Європи лише зростає. Наші співгромадянки вже десятки років доглядають літніх в Італії, Іспанії та Португалії, отримуючи за це гідну оплату. Саме цей попит і підштовхнув українських підприємців до розвитку такого бізнесу.

За моїми власними оцінками та спостереженнями, зробленими на основі аналізу відкритих джерел, в Україні існує вже понад 2 тисячі таких приватних закладів, і їхня кількість невпинно зростає. На жаль, в Україні відсутня статистика щодо людей, які потребують стаціонарного догляду, бо це той самий добровільний Реєстр надавачів та клієнтів соціальних послуг. Але, наприклад, у Німеччині близько 4% населення (понад 3 млн осіб) потребують стороннього догляду. Екстраполюючи пропорцію з урахуванням кількості населення, ми отримаємо в Україні понад мільйон стареньких, які потребують стороннього догляду. Як бачимо, порядок цифр потреби в сотні разів перевищує порядок цифр наявних місць для надання таких послуг.

Контроль

Створити Реєстр надавачів та отримувачів соціальних послуг і змусити всіх там зареєструватися – це насправді навіть не половина завдання. Головне – створити орган контролю за якістю надання соціальних послуг та відповідністю їх стандарту, передбачити процедури сертифікації, позбавлення акредитації, відповідальності провайдерів. І в цій царині вже все давно винайдено і добре працює.

Візьмемо, до прикладу, Англію, де функціонує державний орган з міжвідомчими повноваженнями Care Quality Commission – Комісія з контролю якості догляду, яка регулярно відвідує з інспекційними перевірками всі заклади, де надаються послуги догляду, оцінює їх та виставляє оцінки: “відмінно”, “добре”, “потребує покращення”, “неадекватно”. За результатами перевірок провайдер з найнижчою оцінкою має бути вилучений з реєстру, позбавлений ліцензії, з ним розірвуть угоди пенсійні фонди та страхові компанії, клієнтів переведуть до інших закладів.

Надавати неякісні послуги, ба більше, порушувати вимоги протипожежної безпеки просто економічно невигідно, небезпечно та ставить довічну пляму на репутації. А що Україна? В Україні створено Національну соціальну сервісну службу (НССС), на яку покладається функція контролю за наданням соціальних послуг, але поки без зрозумілого штату, функцій, повноважень…  

Що робити?  

Уже зараз пришвидшити створення НССС, передбачити для неї державне фінансування, розробити та затвердити алгоритми функціонування з відповідними повноваженнями та доступом до всіх провайдерів.

Відкрити ринок соціальних послуг за державний кошт приватним провайдерам, тобто зрівняти в правах і відповідальності державних / комунальних та приватних провайдерів.

Пришвидшити перехід до страхової медицини та сприяти розвитку недержавних пенсійних фондів.

Розвивати культуру соціальних послуг, підтримувати фахівців із соціальної роботи, медиків, інших провайдерів, які щодня віддано працюють, доглядаючи стареньких.

Підтримувати родини (дітей, онуків), які вирішили доручити догляд за близькими професіоналам, і припинити таврування цього процесу.

Звісно, наведені аргументи та проблеми не є вичерпними: лишається корупція, безвідповідальність посадовців, непрофесіоналізм фахівців. Але видається, що цей урок вартістю в 16 людських життів має бути назавжди вивчений з відповідними висновками, а головне, наслідками у вигляді активних дій держави, на яку покладено забезпечити найцінніше – життя людини.

Андрій Черноусов, кандидат соціологічних наук, експерт Харківського інституту соціальних досліджень