Люди в окупації не загроза, а ресурс для зростання держави: як на Фестивалі думок говорили про окуповані території
Артзавод “Платформа” в Києві 20 вересня приймав щорічну подію – дев’ятий Фестиваль думок, який організував благодійний фонд “Схід SOS”. В межах заходу відбулась дискусія “Невидимі, небезпечні, окуповані. Як змусити державу побачити людей в окупації?”. Під час цієї бесіди правозахисники перелічили основні проблеми, з якими стикаються українські громадяни в окупації. Міркували, як державі загалом та пересічним людям з підконтрольної України лишатися на зв’язку з ТОТ та максимально допомагати своїм співвітчизникам.
ZMINA переповідає основні моменти дискусії та найбільш важливі мессиджі.
Ольга Скрипник на дискусії Фестивалю думок, Київ, 20 вересня 2025 року. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAРозмову почала голова правління Кримської правозахисної групи Ольга Скрипник. Вона родом з Ялти, тому на своєму досвіді знає, як складно було стати переселенкою, адаптуватися в новому місті, завести нові контакти. Тоді, в 2014-му, люди з окупації не були видимими для держави – лише для громадського сектору. З кейсів Криму в Україні починалися розслідування злочинів окупантів та тривалий час невидимий для уряду спротив в окупації, що виявлявся в правозахисній та журналістській роботі в Криму. Зараз щонайменше 17 кримських журналістів за ґратами, серед яких більшість – кримські татари, нагадала Ольга.
Ситуація з роками змінювалась. З’явилось Міністерство реінтеграції, а напередодні повномасштабного вторгнення ухвалили закон “Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей”. Здавалося, що люди стали більш видимими, особливо ті, які чинять спротив на ТОТ. Проте після початку повномасштабної агресії РФ кількість злочинів в окупації та кількість потерпілих зросла, далі у 2024 році ліквідували Мінреінтеграції, а повноваження відомства розпорошилися, зауважує Ольга.
Слухачі дискусії “Невидимі, небезпечні, окуповані. Як змусити державу побачити людей в окупації?”. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAТепер в людей з окупації немає єдиного державного органу, єдиного вікна, куди можна звернутися з різними питаннями та по допомогу. Ситуація в цій темі ніколи не була ефективною, вважає Ольга, але нині спостерігається відкочування в державній політиці щодо видимості людей на ТОТ.
Також у перемовному треку з Росією правозахисники від України не почули питань про мешканців тимчасово окупованих територій.
“Якщо сама держава ніде їх не артикулює, то, відповідно, це і не з’явиться і в міжнародних перемовинах. На сьогодні склалися певні ризики: ці люди точно зараз не є в центрі уваги уряду. А це мільйони людей, які в різний спосіб постраждали від збройної агресії Росії й залишаються в окупації”, – наголосила Скрипник.
Ольга Скрипник на дискусії Фестивалю думок. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAПродовжив про проблеми говорити Ярослав Таранець, старший юрист БФ “Схід SOS”. Він зосередився на молодіжній політиці. Казав, що Україні не можна втратити молодь і дітей в окупації. На його думку, держава має це враховувати й дивитися на молодь стратегічно, на 10–15 років наперед.
Для розуміння він навів деякі цифри. У червні 2024 року на тимчасово окупованих територіях проживало 6 млн людей, з яких 1,5 млн – діти. Із запитів до українського МОН “Схід SOS” дізнався, що сьогодні на тимчасово окупованих територіях 40 тисяч дітей продовжують навчатися дистанційно в українських школах попри тиск, який чиниться на цих дітей та їхні родини.
А РФ на окупованих українських землях проводить масовий процес деідентифікації всього українського, що проникає в усі сфери життєдіяльності. Крім того, Росія добре фінансує молодіжну політику. Якщо 2014 року бюджет на неї був 1 млрд 130 млн рублів, то 2024-го він уже становив 56 млрд рублів (близько 28 млрд грн).
Ярослав Таранець на дискусії Фестивалю думок. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAРосія хоче замінити українську ідентичність на сприйняття в дітей себе як громадян РФ. Діти добровільно чи примусово залучаються до мілітаристських рухів, громадських об’єднань, як-от “Рух перших”, “Юнармія”, “Орлятко”.
“Ми маємо усвідомлювати, що це наші люди, це українці, які повинні мати зв’язок з підконтрольною територією. […] Україна має також і забезпечувати можливості, аби ми могли залучити якомога більше людей і дітей для того, щоб вони залишалися в нашому культурному, освітньому просторі й тримали зв’язок з Україною“, – наголосив Ярослав.
Директорка з адвокації Центру прав людини ZMINA Альона Луньова у своєму слові наголосила, що в Україні побутують негативні стереотипи про громадян, які залишаються на ТОТ або в яких там родичі.
“Люди з окупованих територій для держави не такі вже й невидимі, але вони видимі як ризики, видимі як загрози. Запитайте в Служби безпеки України, чи бачать вони людей з окупованих територій. Звичайно, бачать. Сприйняття людини, яка залишається в окупації чи має зв’язки з людьми в окупації як такої, що становить загрозу, на мій погляд, є дуже небезпечною тенденцією“, – вважає Альона.
Альона Луньова на дискусії Фестивалю думок. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAЛуньова каже, що подекуди в Україні людей з окупації можуть сприймати як таких, які потенційно швидше будуть афілійовані з росіянами, їх швидше можна завербувати, вони можуть становити загрозу національній безпеці. І цей “перекіс у бік безпеки” можна зрозуміти з огляду на війну, але нині, за спостереженнями правозахисників, Україна бачить спочатку саму окупацію, а потім уже – людей там. А вони просто намагаються вижити в небезпечних умовах, працюють і здебільшого геть не є колаборантами.
І, поки таке бачення в держави не зміниться, наголосила Альона, правникам дуже складно адвокатувати й просувати ідею, що люди з окупованих територій мають бути включені в різні політики: молодіжну, освітню, охорони здоров’я, юстиції, демографічну, міграційну та інші.
Слухач Фестивалю думок. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINA“Можливо, є сенс державі подивитися на людей в окупації не як на зону ризику, а як на зону зростання і допомоги нашій державі вистояти й вижити”, – зауважила правозахисниця і додала, що слід заохочувати таких людей лишатися з Україною, виїжджати на підконтрольну їй територію, водночас не влаштовувати “фільтрацію, тільки вже з нашого боку”.
Насамкінець юристка-аналітикиня ГО “Донбас СОС” Тайя Аврам закцентувала: важливо, як саме суспільство на підконтрольній території та як держава Україна вже сьогодні сприймають людей в окупації і як їх бачитимуть після деокупації. Відповідальність держави за це бачення не має перекладатись і ставати відповідальністю громадян, що в окупації.
“Чи бачимо ми їх як рівних собі, чи треба буде їм доводити, чому вони там сиділи, а що вони там робили, а чому вони там мовчали, а чому вони не виїхали? І байдуже, що суспільство тут не знає, що вони не можуть виїхати, бо консульство в Білорусі не може видати їм документ, бо архівні документи про цих людей, щоб видати білий паспорт, залишилися в окупації”, – навела Тайя приклади.
Тайя Аврам на дискусії Фестивалю думок. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAВона в цьому контексті знову згадала про усунення Мінреінтеграції, після якого почалося розхитування довіри як людей на ТОТ до України, так і громадян тут, на підконтрольній, до людей в окупації. Це може призвести до того, що ми втратимо тих людей, а цього не можна допустити. Адже Росія тим часом готова “боротися” за наших громадян на ТОТ, вона “цінує їх” і перетворюватиме їх на росіян, додала юристка.
На дискусії слухачі почули історію від Наталі, жінки з Луганщини, яка сама провела в окупації сім місяців, а потім виїхала і нині працює в службі в справах дітей, з дітьми-сиротами. Пані Наталя знає випадки, коли наша держава навіть на підконтрольній території України не дуже дбає про людей з окупованих територій.
Напередодні їй зателефонувала прийомна мама дитини, яка теж раніше жила на ТОТ і втратила батьків, а потім їй вдалося виїхати з неволі. Через проблеми, зокрема неприйняття в новій школі в Івано-Франківську, дитина з мамою поїхали до Польщі. Їм припинили виплати. Прийомна мама зрештою сказала, що втомилася ходити інстанціями й думає повернутися в окупацію. Такі історії не поодинокі та болючі.
Наталія з Луганщини працює в службі в справах дітей. Фото: Юлія Кузьменко / ZMINAСпікери дискусії зрештою зійшлися на спільній думці, що про людей в окупації потрібно більше говорити скрізь, поширювати їхні історії в медіа чи навіть м’якше – в серіалах чи освітніх компонентах. Говорити слід на рівні “людина з людиною”: хоч зі держслужбовцем, хоч з касирами в супермаркетах. Тоді проблеми будуть озвученими, і це дійде “нагору”, до держави загалом. Адже життя на ТОТ не схоже на вільне життя за кордоном, коли ти маєш доступ до інформації й тебе не покарають за те, що, приміром, твоя дитина відвідує українську онлайн-школу. І там люди стають “тихими”, безголосими, тому про них потрібно заявляти тут, на вільній частині України, стати їхніми голосами.
Людям також слід бути чуйними до переселенців з ТОТ, запитувати про їхні потреби на новому місці, щоб їм було легше адаптуватися до нового життя. Слід виступати за цінності, за які зараз, власне, і триває війна з Росією. Українці показували не раз, що вони можуть відстояти цінності. Один нещодавніх з прикладів – “картонковий протест” проти законопроєкту, що обмежував повноваження НАБУ і САП. Навіть під час війни українці знаходять способи висловити свою думку, провести демократичні процеси. Тож гласністю можна розв’язати й “невидимість” людей в окупації для уряду. Своєю чергою зберегти інституційну пам’ять державі допоможуть громадські організації, які всі 11 років працюють із проблемами людей з ТОТ та адвокатують їхні інтереси.
