Замість піару президента – краще б реальну реформу

Президент у чергове зажадав продемонструвати себе таким собі турботливим поборником справедливості й батьком для всіх неправедно скривджених. Це відбулося після того, як засоби масової інформації повідомили про те, що з-за ґрат вийшов Максим Дмитренко – останній, хто був безневинно засуджений за витівки “пологівського маніяка” Сергія Ткача, який із початку 80-х років ґвалтував і вбивав молодих жінок і дівчат, а садили замість нього інших.

Віктор Янукович заявив, що “держава має вжити всіх заходів для повноцінної адаптації в суспільстві Максима Дмитренка, який через судову помилку провів у в’язниці 8 років і лише зараз вийшов на волю. Ми будемо шукати можливість, як допомогти людині сьогодні з боку держави. І ми це зробимо”.

Можливо, глава держави сам того не усвідомлює, але його слова виглядають як лицемірство.

Іншим, котрі відсиділи за “пологівського маніяка” і вийшли два роки тому, ніхто ніякої компенсації не виплатив.

Запорізький адвокат Ірина Дерев’янко, яка займалася трьома справами попередників Дмитренка, розповідає, що звернення до міліцейського райвідділу райцентру Пологи в Запорізькій області не принесло результату. А суди відбуваються зі швидкістю як мокре горить. Ну, а про якусь допомогу з боки держави щодо повноцінної адаптації мова взагалі не йде.

Отож, слова про компенсацію Дмитренку – лише струс повітря на публіку й не більше.

Але справа не лише в цьому.

Кілька років тому Верховний суд виголосив вердикт, згідно з яким мешканець Пологів Віталій Каїра виходив на волю. Він ні за що відсидів чотири з половиною роки за вбивство, яке здійснив Сергій Ткач.

Я був поруч із його мамою, Любов’ю Каїрою. Вона так ридала під час читання судового рішення, що я мусив був обняти її за плечі, щоб вона хоч якось заспокоїлася. Цій жінці і її синові просто пощастило, що Сергія Ткача нарешті зловили.

Тим часом, в Україні є безліч жінок, які ридають аж ніяк не через виправдувальні вироки. Їхні діти або чоловіки сидять за вбивства, яких вони не коїли.

Правозахисниця Тетяна Яблонська вважає, що таких понад п’ятдесят відсотків із тих, хто сидить за вбивство. Якщо раніше така оцінка могла викликати сумнів, то справа “пологівського маніяка” показала в усій красі систему, яка панує в Україні, і не залишає місця для сумнівів.

Уперше я стикнувся з, подібною справою, коли невинно засуджені мешканці містечка Шахтарськ Донецької області Руслан Бредун і Валерій Журавський, які безпідставно відсиділи в слідчому ізоляторі за вбивство – один два, а другий два з половиною роки – вийшли на волю.

Я ходив тоді гордий і вірив, що це наслідок моїх публікацій…

Однак сьогодні, з висоти свого досвіду, я розумію, що просто після помаранчевої революції вся порочна система злякалася й боялася, що нова влада реально займеться нею. Тому справу було відправлено на додаткове розслідування, і там її тихо прикрили рішенням обласної прокуратури за браком доказів.

Про виправдувальний вирок і про компенсацію навіть не йшлося. Організатори цієї фальсифікації жодним чином не були покарані.

Ба більше, коли за часів Віктора Ющенка виявилося, що нічого не змінюватиметься, вони робили порухи, щоб відновити справу. Довелося знову писати на цю тему.

Скільки б статей не писав я, інші журналісти – Система продовжувала тупо працювати.

Максимально, чого вдавалося добиватися – це відправки справи на додаткове розслідування, яке не давало жодних нових доказів.

Але потім Верховний суд усе одне садив обвинувачуваних.

Фальсифікації відбуваються за випрацюваною схемою. Коли слідство не здатне знайти вбивцю, то воно хапає того, хто крутився десь поруч, вибиває з нього явку з повинним – і це, наче в сталінські часи, є єдиним доказом. При цьому й міліція, і прокуратура, і суд знають, що садять невинну людину.

Віктор Янукович однією рукою наказує платити компенсації невинним жертвами системи, а іншою цю систему підтримує.

Після вибуху у Свято-Покровській церкві Запоріжжя 28 липня 2010 року, коли загинула жінка, він у прямому ефірі телебачення дав вказівку тодішнім керівникам СБУ, МВС і генпрокуратури якомога швидше знайти злочинців. Через тиждень тодішній головний міліціонер Анатолій Могильов так само на екрані телевізора доповідав, щозлочинців зловили, докази зібрано, усі будуть покарані.

Такими чином виникла “справа паламарів”. Це при тому, що закон відводить на розслідування два місяці.

У суді випливло, що справу зшито білими нитками. Усі троє підсудних, двоє з яких служили в церкві паламарями, відмовилися від своїх показів на досудовому слідстві. Заявили, що явки з повинним писали під тиском. Явки з повинним були написані явно не в добровільний спосіб, що підтверджується відеозаписами. Матеріальних доказів як відбитки пальців чи слідів на одязі немає.

Тож, коли глава держави на телевізійному екрані дає вказівки шукати негайно злочинців, він спонукає служак у погонах рити землю.

Тим часом, система мала б працювати без усяких вказівок згори. Вона-таки працює, але не в тому напрямку…

І краще б президентові, замість красивих слів, таки реальну реформу правоохоронної системи провести.

Але судову він уже провів. До чого це призвело всім відомо – “незалежні” суди стали ще “незалежнішими”. Від президента.

Юрій Луканов, Центр інформації про права людини, спеціально для УП