Законопроєкт про дезінформацію передбачає тотальний контроль за інформпростором – аналіз ІМІ

Дата: 24 Січня 2020
A+ A- Підписатися

Проєкт закону “Про дезінформацію”, який Міністерство культури, молоді та спорту оприлюднило цього тижня, містить низку норм, які загрожують праву на свободу вираження і є неприпустимими в демократичному суспільстві.

Про це йдеться в аналізі законопроєкту, який підготували експерти Інституту масової інформації.

ІМІ закликає МКМС утриматися від реєстрації цього документа в парламенті, а депутатам не рекомендує підтримувати законопроєкт, якщо його таки буде зареєстровано.

Нижче наводимо основні проблемні моменти законопроєкту, викладені в аналізі ІМІ.

За перепост неправдивої інформації каратимуть будь-кого на рівні із творцями фейку

На думку експертів ІМІ, механізми реагування на поширення дезінформації в законопроєкті недосконалі, якщо не сказати хибні.

По-перше, реагування на таку суспільно небезпечну дію, як поширення недостовірної інформації про суспільно важливі питання, здійснюється не правоохоронними органами за процедурою, уже передбаченою Кримінальним процесуальним законодавством, не Національною радою, яка принаймні теоретично є більш незалежним регуляторним органом, а новоствореною інституцією – Уповноваженим з питань інформації, статус і повноваження якого викликають багато запитань. Водночас реагування на дезінформацію з боку інших суб’єктів не передбачено.

По-друге, суб’єктами дезінформації є не тільки ЗМІ або посадові особи, а й звичайні громадяни, яких законопроєкт називає “поширювачами інформації”. Це дозволяє притягнути до кримінальної відповідальності будь-кого просто за перепост якоїсь інформації в соціальних мережах – причому таке притягнення відбуватиметься не за процедурою, встановленою кримінальним процесуальним законодавством.

Такий підхід зрівнює відповідальність творців фейків і тих, хто їм повірив і просто передрукував чи поширив інформацію. Це є порушенням справедливості і співмірності покарання залежно від ступеня суспільної небезпеки діяння. Адже не можна вважати однаковим рівень впливу, а відповідно, й рівень суспільної небезпеки від створення фейку, наприклад, про військову чи екологічну загрозу і передрук такої “новини” в соцмережах з боку наляканих громадян. Тож і реагування держави має бути різним. У чинному законодавстві це забезпечується спеціальними положеннями кримінального процесуального законодавства – проте законопроєкт про дезінформацію таких запобіжників не містить. 

Уповноважений з питань інформації матиме надширокі повноваження без запобіжників від зловживань

Законопроєкт передбачає створення спеціального суб’єкта владних повноважень – Уповноваженого з питань інформації.

Уповноваженого призначає на посаду та звільняє Кабінет Міністрів України. Положення про Уповноваженого та його представників затверджується Кабміном. Водночас зазначено, що Уповноважений веде свою діяльність незалежно від інших державних органів та посадових осіб. Таким чином, його функціонування не відповідає вимогам статті 6 Конституції України, згідно з якою державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Адже Уповноважений не відповідає ознакам виконавчої влади, проте призначається, звільняється саме виконавчою гілкою влади.

Хоча положення законопроєкту зазначають, що діяльність Уповноваженого доповнює наявні засоби захисту прав і свобод людини та громадянина, не скасовує їх і не спричиняє перегляду компетенції державних органів, які забезпечують захист і поновлення порушених прав і свобод, – це не відповідає іншим нормам законопроєкту. Уповноважений має надзвичайно широкі, а в деяких випадках монопольні повноваження. Зокрема, він має право звертатися із заявами про відповідь або спростування до поширювачів масової інформації, звертатися до суду з позовними заявами про визнання відповідної інформації дезінформацією, про відповідь або про спростування дезінформації, зобов’язання поширювача масової інформації виконати вимоги цього закону тощо.

Уповноважений має право ознайомлюватися з документами, зокрема тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримувати їхні копії в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності.

Уповноважений має право звернутися до технічних посередників та адміністратора систем і реєстру доменних імен для отримання ідентифікаційних даних поширювача масової інформації, водночас власник вебсторінки, вебсайту чи облікового запису або технічний посередник зобов’язані невідкладно, не пізніше ніж за 24 години з моменту отримання запиту Уповноваженого, надати йому ідентифікаційні дані поширювача масової інформації або повідомити про їхню відсутність. Якщо технічний посередник не надав у встановлений цим законом строк інформації на запит, суд за заявою Уповноваженого має право зобов’язати технічних посередників обмежити доступ до вебсторінки, вебсайту або облікового запису, власники яких порушили вимоги закону щодо прозорості.

Окрім того, Уповноважений подає до суду заяви про стягнення штрафів. Процедура накладання штрафів не передбачає запрошення на судове засідання поширювача інформації. Водночас мінімальна сума штрафу становить 4 723 000, а максимальна – понад 9 мільйонів гривень.

Таким чином, законопроєкт створює механізми державного втручання в інформаційну сферу у вигляді Уповноваженого з питань інформації, який наділений надзвичайними повноваженнями втручатися в будь-який аспект інформаційної діяльності в Україні без наявності запобіжних механізмів проти зловживань. Також надзвичайні повноваження з втручання в інформаційну діяльність Уповноваженого базуються не на експертних висновках або іншому всебічному та об’єктивному аналізі інформації, а на власних переконаннях Уповноваженого або його представників і на їхньому особистому уявленні щодо наявності або відсутності в тій чи іншій інформації ознак дезінформації. Такий механізм не відповідає міжнародним зобов’язанням України, зокрема положенням статті 10 Конвенції з прав людини і основоположних свобод та судовій практиці Європейського суду з прав людини.

Сумнівна асоціація, яка визначатиме, хто “професійний журналіст”, а хто ні

Законопроєкт пропонує створити “Асоціацію професійних журналістів України”, яка буде єдиною в Україні недержавною некомерційною професійною організацією журналістів, що створюється та функціонує для забезпечення реалізації завдань самоврядування журналістів. Згідно із законопроєктом, АПЖУ не може бути реорганізована чи ліквідована. Водночас автори навіщось детально виписали в тексті законопроєкту статут АПЖУ із зазначенням осередків у регіонах, процедур ухвалення рішення, процедур голосування, органів правління, хто може туди входити, порядку голосування, розміру внесків і так далі. Справжня саморегулівна організація повинна сама виписувати і затверджувати свій статут. Така конкретизація в законопроєкті в поєднанні із забороною на реорганізацію точно є зайвою.

До керівних органів АПЖУ (Ради журналістів та Комітету професійної етики) зможуть увійти тільки ті “професійні журналісти”, які подадуть до опублікування на сайті асоціації декларацію за формою декларації особи, уповноваженої на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, і які понад 75% сукупного доходу за останні п’ять років отримували за надання послуг зі збору, одержання, створення, редагування або поширення масової інформації. До прикладу, в Німеччині до місцевої спілки журналістів приймають тих, у кого річний дохід від журналістської діяльності становить понад 50%.

Асоціація створюється установчими зборами журналістів, на які делегуються по три журналісти від чітко визначених у законопроєкті семи організацій – Національної асоціації медіа, Асоціації “Індустріальний телевізійний комітет”, Української асоціації видавців періодичної преси, Публічного акціонерного товариства “Національна суспільна телерадіокомпанія України”, Всеукраїнської громадської асоціації “Комісія з журналістської етики”, Національної спілки журналістів України та юридичних осіб, що входять до системи державного іномовлення України. Чому автори законопроєкту обрали саме ці організації і за якими критеріями – невідомо. Очевидно тільки, що як мінімум у двох з них, НСЖУ та КЖЕ, – прямий конфлікт інтересів, адже АПЖУ фактично є для них конкурентом і займає їхню ж нішу.

Щодо членства в АПЖУ – приймають усіх, хто зголоситься. Зокрема, щоб стати членом асоціації, досить мати повну цивільну дієздатність, бути громадянином України (або особою, яка має право постійного проживання в Україні) і досвід роботи журналістом не менш ніж три роки. Під час вступу охочі “приймають та зобов’язуються дотримуватися Кодексу професійної етики журналіста”. Відмовлено в членстві в АПЖУ лише деяким категоріям громадян, зокрема іноземцям, членам керівного складу політичних партій, особам, що мають непогашену судимість, занесеним до переліку тих, хто становить загрозу нацбезпеці, та співробітникам “санкційних” медіа.

Та попри всю деталізацію статуту АПЖУ в законопроєкті відсутні чіткі норми, які б пояснювали, як саме АПЖУ зможе моніторити дотримання “професійними журналістами” всього Кодексу професійної етики.

Вилучити особу з асоціації можуть за низку дисциплінарних порушень, зокрема через порушення журналістської етики, за неанонімною скаргою, яку має розглянути керівний орган АПЖУ – Комітет журналістської етики. Рішення ухвалюється простою більшістю голосів.

У експертів ІМІ виникає питання: якщо до асоціації приймають усіх підряд, то де гарантія що до комітету етики не ввійдуть представники тітушок і фейкових журналістів з усієї України, які будуть дружно і простою більшістю голосувати “за своїх”? До речі, прескарта видаватиметься на весь період членства в асоціації – не передбачено якоїсь періодичності чи регулярного підтвердження того, що людина продовжує працювати журналістом.

Членство в асоціації надаватиме статус “професійного журналіста”. Виключно цей статус дозволятиме працювати в місцях надзвичайних подій, бути акредитованим при органі влади, а також надаватиме кримінально-правовий захист саме як журналістові, а не пересічному громадянину (статті 171, 345-1, 347-1, 348-1).

У підсумку експерти ІМІ зазначають, що запропонований законопроєкт не виконує функцій захисту українського суспільства від поширення суспільно шкідливої інформації та дезінформації. Натомість він створює механізми тотального контролю за інформаційним простором, причому не тільки за традиційними засобами масової інформації, а також і за звичайними громадянами, які в будь-який спосіб обмінюються інформацією.

Додатково встановлюється спеціальний державний контроль за журналістською діяльністю і позбавляються прав журналіста особи, які не пройшли спеціальної процедури реєстрації і не підпадають під спеціальний контроль відповідно до встановлених державою процедур.

На переконання медіаекспертів, у такому вигляді законопроєкт порушує самі принципи існування України як правової держави, що поділяє європейські цінності і прагне побудувати повноцінне демократичне суспільство.

Законопроєкт має бути доопрацьований, зважаючи на загальні принципи щодо свободи слова, закладені в Конституції України і міжнародних нормативних актах, зокрема стосовно мінімізації втручання держави в реалізацію свободи слова і здійснення такого втручання виключно на підставі закону, лише для досягнення законної мети і в межах, необхідних у демократичному суспільстві.

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter