З ранку до вечора грав шансон та гімн Росії: як окупанти 22 дні тримали в полоні фермерку Людмилу Никитенко

5 вересня російські окупанти увірвалися в будинок Людмили Никитенко, що мешкала у селі Олександрівка. Жінку викрали і силоміць утримували в місцевому СІЗО 22 дні за її проукраїнську позицію. Там її годували раз на день та тримали в камері у поганих умовах, періодично проводячі допити. Після цього жінку “депортували” на територію, підконтрольну Україні.

Про це вона розповіла Медійній ініціативі за права людини. 

Фото: UA South

5 вересня до будинку Людмили під’їхав мікроавтобус. До будинку зайшли семеро військових, які не представились. Один із них мав руду бороду і, як зазначає жінка, був схожий на чеченця.

Окупанти обшукали оселю, особливо прискіпливо – кімнату доньки Людмили, Христини. Дівчина виїхала за межі країни в перший день війни. Жінка часто спілкувалась із донькою, розповідала про переміщення військової техніки росіян та факти мародерства з боку “деенерівців”.

Росіяни запевняли, що дівчина з Нідерландів контактує з СБУ та передає їм інформацію. Навіть стверджували, що вона має псевдонім, під яким пише правоохоронцям. Христина справді двічі кидала у чатбот інформацію про пересування російської техніки.

Під час обшуку російські військові вилучили паспорти Людмили та її чоловіка, дозволили їй вдягнути спортивний костюм і куртку, а потім силоміць посадили в мікроавтобус. Дорогою жінка зрозуміла, що її везуть до Мелітополя.

Її привезли до будівлі місцевого СІЗО, поруч із Центром первинної медико–санітарної допомоги №1. Разом з іншою жінкою Людмилу утримували в одній з одинадцяти камер.

У СІЗО, за словами Никитенко, тримали переважно чоловіків і лише двоє жінок. У чотирьох камерах жили по двоє, в інших – по одному. У камері був туалет, два ліжка, стіл та два стільці, непрацююча раковина та поламаний унітаз. Усі предмети інтер’єру вмонтовані в підлогу. 

“Двері до унітазу відкривались у бік коридору, тож в будь–який час будь-хто міг туди заглядати. З постільної білизни – тільки подушка і матрац, який мені видали на другий день. Дві ночі я проспала просто на дереві. Вікно в камері постійно було відчинене. До нього прибито п’ять-шість решіток, тож сонце ледь пробивалося. Температура в камері залежала від погоди надворі. Щоб зігрітись, я одягала шапку і капюшон, на ноги клала подушку та вкривалась курткою”, – розповіла жінка.

Стан одягу Людмили після полону та жувальна гумка з російського сухпайку. Фото: МІПЛ

Людмила згадує, що в СІЗО щодня о шостій ранку вмикали депресивну музику та шансон. Часто грав гімн Росії. Музика звучала впродовж усього дня до 23 години і настільки голосно, що неможливо було спілкуватись ані в камері, ані з увʼязненими в інших камерах. Світло було тьмяне і ввімкнене цілодобово.

В одній з камер, де утримували чоловіків, світла не було, тому коли їм давали їжу, лишали відкритою годівничку, щоб світло потрапляло з коридору і полонені могли бачити продукти та ложки.

Годували раз на день о 22:00. За 22 дні полону двічі видавали армійські пайки, у складі яких була яловичина з кістками та мізками, тому доводилось споживати галети, яких приносили в достатній кількості. В інші дні годували 325 грамами тушонки або каші на добу. Питної води в півторалітрових пляшках давали, скільки треба. Технічну воду приносили в п’ятилітрових баклажках.

У камері протікав унітаз, тому посеред кімнати утворилася калюжа. Кран не працював, отвору для стоку води також не було. Технічною водою жінки прали одяг та вдягали його мокрим, оскільки змінної білизни не було. Милися також у холодній воді. 

“На тринадцятий день полону мені знадобилися гігієнічні прокладки. Я сказала про це охоронцю, він запевнив, що передасть кому треба, вірогідно, так званому слідчому. Мені й справді їх принесли, але через три доби. Тоді ж видали один рулон туалетного паперу, зубну щітку та зубну пасту. Зазвичай туалетний папір не видають або ж приносять по пів метра на людину. Інколи його заміняли газетою або папером формату А4”, – зазначає Людмила. 

За весь час полону жінка не бачила медичних працівників. Під ліжком у камері вона виявила незамиту кров, а поруч – відро з хірургічним зажимом, двома ампулами (одна з яких – знеболююче), два шприци, бинт і пластир. З цього зробила висновок, що в критичних випадках лікаря до полонених все ж викликають. 

Людмилу також опитували: ставили питання про доньку та вимагали, щоб вона розмовляли російською. Жінка – україномовна, тому для того, щоб сформулювати відповідь російською, їй потрібен був час. Кожен раз, коли вона робила паузи в розмові, “слідчий” бив її по голові. Однак він робив це так, щоб не залишилося слідів, наприклад, давав потиличники, бив по вухах, брав за носа та погрожував його зламати. 

Після першого допиту жінці дали аркуш А4 і сказали писати все, що знає. Вона написала, що без умислу розповідала своїй дитині і знайомим, які виїхали з окупації, новини про колаборантів, техніку та приїзди до села мародерів із “ДНР”. 

Наступного дня Людмилі зачитали засвідчене напередодні та перепитали деталі. Того дня її вже не били.

Людмила наголошує, що полонених чоловіків допитували набагато жорсткіше, ніж жінок. Вона впевнена, що її стать зберегла їй ребра. Каже, що на допитах усім чоловікам, яких тримали в десяти інших камерах, поламали ребра.

Никитенко також зазначає, що час від часу один із “слідчих” вимагав від хлопців, щоб вони ставали на коліна і клали руки на стіну. А от жінкам той самий наглядач наказував: “Очі в стіну”. 

27 вересня зранку Людмилі знову одягли мішок на голову, посадили в машину і рушили в бік Запоріжжя. Заявили, що везуть на розстріл. За Мелітополем зізнались, що у Василівці її депортують в Україну.

Людмилі вдалось запам’ятати позивний одного з чоловіків, який її віз, – “Топаз”. Він говорив чистою російською. 

Під час однієї з зупинок Людмилу передали іншим військовим, які довезли її до останнього блокпосту, поставили біля російського триколору і наказали промовити “Слава Росії”, однак жінка відмовилася.

“Зачитали, що мене видворяють за те, що ніби я заважаю новій владі встановлювати порядки та перешкоджаю проведенню референдуму: “Он ненька-Україна, йди!”. Я рушила, а за спиною почула: “Надто з пихою пішла! Нумо їй кинемо гранату”. Інший: “Краще – чергу”, а третій: “Та ні, ще не пригнеться, хай іде”, – додала Никитенко. 

Людмила подолала пішки близько 50 кілометрів сірою зоною, щоб дістатись першого українського блокпосту. 

Нагадаємо, що вчителька з Чернігівщини Вікторія Андруша, яку росіяни викрали 25 березня, і звільнена в межах обміну 29 вересня, розповіла про умови полону в Курському СІЗО Росії. Зокрема, полонених українців там щодня примушували співати гімн Росії, а жінкам погрожували поголити голову.