Відкриті радянські архіви? Ні, не чули
Історичний здобуток українського народу — національні архіви — під загрозою втаємничення. Принаймні цього бояться українські історики.
Зміни до архівного законодавства, проголосовані у першому читані Верховною Радою, виклали широку суспільну дискусію.
Перш за все зміни стосуються проведення експертизи цінності наявних документів та причини їх вилучення з Державного архіву.
Водночас історики та дослідники заявляють про кричущу необхідність зробити архіви більш відкритими та доступними для науковців, тоді як очільниця Держархівслужби, якби її воля, “половину архівів взагалі би закрила”.
Знищували, знищуємо і будемо знищувати
На сьогодні Національний архівний фонд складає 54 млн. документів, щорічно до нього додаються ще 450-500 тисяч. До цього часу документи з Держархіву заборонялося вилучати за мотивами конфіденційності чи таємності інформації, а також із політичних чи ідеологічних міркувань.
Новим законодавством хочуть також заборони вилучати будь-які документи, що були створені до 1946 року.
“Ця норма — якраз один із тих моментів, що ми приводимо своє законодавство до норм міжнародного архівного законодавства, – пояснила директор департаменту організації архівної роботи Укрдержархіву Тетяна Прись. – Є директива Ради Європейських Співтовариств від 1992 р. , в якій зазначено, що архіви і архівні дані з них, що зберігаються понад 50 років — це вже є культурна цінність. На них не поширюється порядок проведення експертизи цінності”.
Щодо решти архівів діятимуть інші норми. Якщо закон вступить у силу в такому вигляді, вилучити з Нацархівфонду – а відтак і знищити – документ зможуть з трьох причин: якщо він дублетний, якщо невиправно пошкоджений, а також якщо втратив культурну цінність.
“Документ спершу розглядатиметься експертною комісією установи, в якій він зберігається, потім результати перевіряє експертно-перевірна комісія Державного архіву, а остаточно рішення приймає Центральна експертно-перевірна комісія Укрдержархіву”, — пояснює процедуру вилучення документів директор департаменту діловодства, формування, зберігання та обліку документів НАФ Держархівслужби Світлана Сельченкова.
Проте істориків непокоїть відсутність законодавчого тлумачення таких визначень, як “культурна цінність”, “невиправно пошкоджений документ”, “дублетний документ”, що відкриває можливості для зловживань.
“Зважаючи на наявність значної кількості “білих плям” в українській історії, всі документи, навіть пошкоджені чи технічні, мають величезну історичну цінність. Відтак пропонуємо вилучити цю норму із тексту проекту змін до закону”, — йдеться у зверненні Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР) до комітету з питань культури і духовності Верховної Ради.
На думку історика, директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів “Тюрма на Лонцького” Руслана Забілого, невиправно знищеним документом є хіба що той, який вже згорів.
“За сучасних технологій реставрації і відновлення документів вже є можливість відчитування інформації під ультрафіолетовим світлом і так далі, – прокоментував Забілий для Zaxid.net. – Папір – це носій інформації, і для історика, для архівіста, на мою думку, є завданням зберегти інформацію”.
У міжнародному законодавстві ніде немає норми про вилучення документів через надмірну пошкодженість. Їх, навпаки, зберігають, щоб нащадки, які матимуть кращі технічні можливості, могли з цими документами щось зробити.
Найяскравіший приклад — Німеччина, яка 20 років зберігала порізані паперорізними машинами документи “Штазі” (державне відомство держбезпеки та каральний орган у Німецькій Демократичній Республіці 1950 – 1989 рр.). Вони вклали гроші в розробку програмного забезпечення і вже в кінці минулого року ці “паперові спагеті” почали відновлювати.
Очільниця Держархіву Ольга Гінзбург заявляє, що документи, створені після 1946 року, не потребують такої особливої турботи, бо вони і так абсолютно всі збереглися.
Науковці ж кажуть, що це велике перебільшення.
“Можливо, після 1946 р. архівів збереглося порівняно більше, але і тоді відбувалися системні знищення документів. Зокрема — 1953-1954 рр. і одна з найбільших чисток — в 1990 р. Чистки проводилися за рішенням органів держбезпеки СРСР, безпосередньо сама радянська влада намагалася приховати сліди репресій своїх попередників”, — каже історик, голова вченої ради ЦДВР Володимир В’ятрович, який у 2008-2010 роках розсекречував архіви СБУ.
Землю – селянам, архіви – комуністам
Нинішня Голова Державного архіву Ольга Гінзбург — представниця Комуністичної партії України. За освітою вона інженер-механік, спеціальність “технологія машинобудування”.
Була народним депутатом від КПУ третього та четвертого скликання. У вересні 2006 р. стала головою Державного комітету архівів України. У квітні 2008 Кабінет Міністрів України, тоді очолюваний Юлією Тимошенко, звільняє Гінзбург з посади.
Пізніше, у листопаді 2011 року, на сайті “Обозреватель” вона пояснила своє звільнення так: “Я столкнулась с тем, как использовались архивные документы во времена президентства Ющенко и за противодействие оранжевой спекулятивно-манипулятивной политике была незаконно уволена с работы” (збережено мову оригіналу; на сьогодні новину з сайту видалили).
Вкінці 2009 р. Ольга Гінзбург стала головою Державної архівної служби України. Таке призначення викликало багато заперечень, адже Гінзбург не мала історичної освіти, а більша частина її життя минула в цехах арматурного заводу.
Більш того, ще у червні 2007 р. в ефірі “5 каналу” вона заявила, що збирається втаємничити архівні документи, що стосуються злочинів комуністичного режиму проти українців. Зокрема, Гінзбург хотіла повернути гриф “Таємно” документам про право власності на землю і інше майно, експропрійоване більшовиками в українців за радянських часів.
Вона також висловилась проти оприлюднення прізвищ тих діячів, які за часів СРСР брали участь в репресіях, оскільки (цитата) “це може нашкодити їхнім нащадкам”.
Головний архівіст країни тоді також заявила, що не бажає передавати хоча б деякі архівні документи в київський Музей радянської окупації, оскільки вважає цей музей “за непотрібний для України”.
“Такого музею не повинно бути у нас в країні взагалі, тому архіви не давали матеріалів для цього музею. Якщо вони звертатимуться, то я поставлюся до цього абсолютно негативно. Абсолютно негативно! Кому це треба? Моєму поколінню це не треба. Якому поколінню треба розповідати про комуністичну окупацію?!” — пояснила свою позицію Гінзбург.
Водночас, в інтерв’ю, опублікованому на сайті Національного архівного фонду, звинувачення на свою адресу з приводу знищення архівів Гінзбург називає “маячнею”.
За роки праці в Державному архіві своїх поглядів чиновниця не змінила. 27 січня на прес-конференції щодо змін до архівного законодавства вона заявила: “Ми настільки відкрилися, що якби моя воля, то я б половину [архівів] закрила”.
На репліку присутніх журналістів про необхідність відкриття цих архівів для науковців, що досліджують репресії проти українців в СРСР, Гінзбург порадила дослідникам вивчати фонди Великої Вітчизняної Війни, а не репресії, які “у вас сьогодні вже засіли в душі”.
Цікаво також, що за два дні до цієї прес-конференції, Віктор Янукович видав указ, яким розширив повноваження голови Державної архівної служби, призначивши її експертом з питань державної таємниці. Таким чином, Ольга Гінзбург тепер має повноваження здійснювати віднесення інформації до державної таємниці і її розсекречування, а також змінювати ступінь секретності цієї інформації.
Закриті документи – відплата нащадкам репресованих
В Україні були випадки, коли інформацію з архівів не лише приховували, а й узагалі розкрадали документи. Варто згадати, наприклад, скандал у 2004-2005 рр., коли стало відомо, що архівні матеріали з історичного архіву у Львові опинилися на підпільних ярмарках.
Світова практика показала, що врегулювати такі моменти завдяки законодавству можливо. Натомість нинішні доповнення до закону, навпаки, дають можливість знову зустріти документи на колекційних базарах.
“Якщо архіви закриті, ніхто не знає, що там зберігається, що вилучили, а отже – де могли подітися документи. Держава, яка хоче зберегти архіви – робить їх відкритими”, — каже В’ятрович.
Проведене ЦДВР експертне опитування засвідчило, що 86,2% дослідників стикалися із обмеженням доступу до інформації в українських архівах. Що вже говорити, якщо часто навіть близькі родичі не можуть отримати свідчень про своїх репресованих предків.
Мешканець Херсона, історик Павло Подобєд уже декілька місяців намагається дізнатися про долю рідного брата своєї прабабці — учасника національно-визвольної боротьби. Сергій Семенюк був розстріляний у Криворізькій тюрмі, його діти загинули від холоду на лісоповалі на станції Пермилово.
“Я підготував запит до архіву, де мені підтвердили що мій родич був репресований, тобто депортований в Архангельську область з малолітніми дітьми. І мені приходить відповідь, що з документами можуть ознайомитись тільки найближчі родичі, — розповідає Подобєд. — Ви розумієте, коли людину розстріляли, а діти, як колгоспні корови, померзли на лісоповалі , а мені відповідають, що його діти можуть ознайомитись із справою. Ближчих від мене родичів просто немає”.
Історики обурюються, що в новому законі не прописали шляхів вирішення подібних проблем. Найчастіше працівники архівів на свій розсуд трактують поняття “конфіденційної інформації” і через це не надають родичам та дослідникам доступ до архівів радянського періоду. І чомусь ніхто не зважає на те, що інформація є суспільно значима і важлива для дослідників цього періоду.
У Центрі досліджень визвольного руху заявляють, що останні два роки норма закону, яка забороняє ховати історичні документи, безкарно порушується архівними чиновниками. Особливо щодо тих архівів, де є інформація про факти порушень прав та свобод людини та незаконні дії органів державної влади та їх посадових осіб.
Насамперед, на думку експертів, це відбувається через негласну волю вищого керівництва країни.
Натомість Ольга Гінзбург вважає, що “у нас немає порушень закону про видачу інформації, є невідповідність між запитом і відповідачем”.
Чому трапляються такі “непорозуміння”? Стаття 16 закону “Про Національний архівний фонд та архівні установи” передбачає обмеження доступу до документа, якщо він містить конфіденційну інформації про особу аж на 75 років з часу створення цього документа (це при тому, що світова практика передбачає обмеження доступу до інформації, а не до всього документа).
Зняти обмеження раніше може лише сама особа або її “спадкоємці”, що найчастіше неможливо через смерть усіх найближчих родичів. Нечіткість цього поняття, на думку дослідників ЦДВР, дозволяє обмежити доступ до практично будь-якого документу, що створений раніше, ніж 75 років тому.
Володимир В’ятрович каже, що в абсолютній більшості посткомуністичних країн Східної Європи використання документів комуністичних спецслужб регулюється окремими законами. Згідно з ними людина, яка постраждала від репресій, яка була об’єктом переслідувань, має право закрити доступ до інформації, що її стосується, якщо вона цього бажає. Але тільки на час свого життя.
Люди ж, які були причетні до репресій, тобто працювали на карально-репресивні органи, не мають цього права. Цікаво, що в деяких країнах, наприклад у Польщі, приховувати інформацію також не мають права і публічні люди, тобто ті, хто претендують на державну посаду або політики. Держава ж здійснює системну політику із встановлення імен постраждалих від тоталітаризму, відкриття “білих плям”, відтак для науковців архіви цілком відкриті.
Відтак чинна редакція закону про національний архівний фонд суперечить низці європейських рекомендацій, а також Цивільному кодексу та Закону України “Про доступ до публічної інформації”. В останньому “конфіденційною” визнається та інформація, доступ до якої обмежила сама особа за власним бажанням.
Тому історики Центру досліджень визвольного руху пропонують прописати цей закон відповідно до міжнародних норм і врахувати вимоги нового українського законодавства.
“Завдяки цьому дослідники отримають доступ до величезного об’єму інформації, яка має значну історичну цінність, і таким чином зможуть чіткіше розкрити радянське минуле. В цьому справді є велика потреба, бо поки існує якесь незнання, можна проводити різні політичні маніпуляції, що зараз і роблять”, — пояснюють у ЦДВР.
1 грудня минулого року Європарламент прийняв резолюцію про переговори щодо угоди про асоціацію з Україною.
Зокрема, у ній містяться рекомендації: “Забезпечити, щоб українська влада зробила архіви колишніх комуністичних секретних служб доступними для суспільства, оскільки це є основним для успішного національного примирення, зокрема, з урахуванням жорстокостей, що мали місце в XX столітті”.
Проте, на жаль, доступ до інформації про порушення прав людини та жертв репресій досі фактично закритий для дослідників і надзвичайно утруднений для родичів. І нове законодавство за редакції Гінзбург ситуації аж ніяк не покращить.
Відкритість документів радянського періоду — вимога часу, європейської спільноти, дослідників і сотень тисяч громадян України, чиї сім’ї постраждали від тоталітаризму. Та чи зрозуміють це ті люди, що сьогодні вирішують доленосні для української історії архівні проблеми, — питання, на жаль, відкрите. На відміну від архівів…
Ірина Чулівська, Центр інформації про права людини, для Історичної правди
