Тортури та вимагання грошей: водії, які евакуювали людей з Маріуполя, розповіли про полон в “ДНР”

У полоні так званої “ДНР” до затриманих застосовують тортури, камери переповнені, їжі та води не вистачає, а від в’язнів вимагають грошей, щоб “покращити умови перебування”.

Про це під час пресконференції, яку транслювало польське видання Telewizja Obywatelska, розповіли троє з 32 звільнених з полону водіїв-волонтерів: Костянтин Величко, Ганна Ворошева та Станіслав Глушков.

Учасники заходу уточнили, що в ув’язненні в окупованому селищі Оленівка на Донеччині, в “колонії” №120, досі перебуває волонтер Сергій Тарасенко.

Нагадаємо, що група водіїв-волонтерів виїхала із Запоріжжя до Маріуполя наприкінці березня та на початку квітня. Вони намагалися вивезти з окупації цивільних, організовували евакуаційні колони, а також возили гуманітарну допомогу. Жодних військових серед них не було.

На одному з блокпостів водіїв затримали. Родичам спочатку сказали про “перевірку”, яка триватиме місяць, проте так і не випустили. Згодом стало відомо, що полонених можуть звинуватити у “тероризмі”, їм загрожуватиме до 20 років ув’язнення.

Щоб звільнити волонтерів, українці запустили інформаційну кампанію “Волонтер — не терорист”. Спочатку в списку затриманих було 22, потім 25 осіб, згодом він збільшився до 33.

15 липня стало відомо про звільнення 32 водіїв-волонтерів. Один з них, Сергій Тарасенко, досі в полоні, але волонтери вважають справою честі витягти його звідти. 

На пресконференції Костянтин Величко розповів: коли вони їхали на Маріуполь, то знали — дорога може видатися складною, але в першу чергу через обстріли. Про те, що їх візьмуть у полон, навіть не думали.

“На крайньому волонтерському блокпості Маріуполя російські військові під дулами автоматів зняли нас з нашого транспорту й під конвоєм провели до селища Нікольського”, — розповів він.

Величко підкреслив, що транспорт волонтерів був маркований всіма потрібними позначками, водії мали волонтерські посвідчення, паспорти — все, щоб зрозуміти, що вони цивільні та займаються евакуацією. Але це не зупинило окупантів. 

До того, як потрапити до Оленівської колонії, українським волонтерам довелося пройти кілька “чекпойнтів”: Нікольське, Старобешеве, “управління по боротьбі з організованою злочинністю” у Донецьку, ізолятор тимчасового тримання — ІТТ. Майже на всіх етапах людей переміщали із заклеєними скотчем очима, зв’язаними руками, з мішками на головах. 

“Нас кидали лицем на підлогу, як терористів. Якщо ми не так сиділи, стояли або робили щось, що не подобалося конвоїрам, нас били”, — розповів Костянтин. 

Перший “документ” їм дали підписати в “УБОЗ” Донецька, розповів Станіслав Глушков — це був “протокол” допиту. Майже у всіх не було дати оформлення, а також не зазначений термін затримання. Водночас в “документі” було багато статей, згодом волонтери дізналися, що здебільшого їм інкримінували “тероризм”. 

При цьому так звані “ДНРівці” не дотримувалися навіть своїх власних “законів”, уточнив волонтер. 

“Щойно закінчувався термін нашого “адмінарешту”, 30 діб, нас обіцяли відпустити, бо ми нібито пройшли “фільтрацію”. Але коли ця дата наставала, нас просто “переарештовували”. За логікою, це могла бути нескінченна процедура”, — сказав він.

Ганна Ворошева розповіла, що полонених так званої “ДНР” в Оленівці утримують у закинутих будівлях, які не використовуються з 2010 року. Водогін відсутній, каналізація зроблена таким чином, що екскременти збираються у зливній ямі, сморід від неї чути вдень і вночі.

Коли волонтерів привезли в “колонію”, у будівлях був постійний холод, сказала вона. В одних приміщеннях встановили полиці для сидіння чи спання, в інших — не було жодної, тож чоловікам і жінкам доводилося спати на підлозі. Люди хворіли, проте медичної допомоги, навіть просто ліків, нікому не надавали.

Камери в Оленівці переповнені, розповіла Ворошева. Вона бачила, як у приміщенні, розрахованому на 8–10 людей, одночасно перебувало понад 50 чоловіків. Спати їм доводилося по черзі, ходити в туалет майже не було можливості. За спостереженнями волонтерки, всі камери були переповнені, й щодня туди приводили нових людей.

Води на кожного в’язня виділялося 150–200 грамів на добу, але навіть у цих об’ємах її давали не завжди. Технічної води також був дефіцит: її носили самі ув’язнені у баклажках по 30 літрів. Годували сірим хлібом, а також “якимось місивом з кількою”, яке приносили у брудному, використаному посуді. Та навіть цього було замало для нормальної дорослої людини.

“Назвати це їжею не можна, але доводилося це вживати, щоб підтримувати сили”, — розповіла Ганна.

Затриманим перші тижні не дозволяли ходити до туалету, і це був особливий вид тортур, уточнила волонтерка. У камерах не було жодних засобів жіночої гігієни. Тож жінкам під час менструації доводилося самим вигадувати, як розв’язати цю проблему.

“Але найжахливішим було постійно чути звуки побиття, крики чоловіків, їхні прохання припинити тортури”, — сказала Ворошева.

Застосування тортур до полонених з боку силовиків так званої “ДНР” підтвердив Костянтин Величко. Він розповів, що під час перебування в “управлінні по боротьбі з організованою злочинністю”, він був у камері з іншими полоненими, ексвійськовими та цивільними.

“Хлопці розповідали нам, що до них застосовували фізичний тиск. Зокрема, прикріплювали електроди до пальців ніг, клали людину на стіл, бризкали водою й пускали струм”, — розповів він.  

За словами звільнених волонтерів, у “колонії” в Оленівці росіяни утримують багато цивільних, військових, жінок (зокрема вагітних) та чоловіків. Умови утримання у багатьох з них “просто жахливі”, кажуть вони. Водночас “покращити їх” можна, але за певну ціну.

Від полонених, які розносили їжу, волонтери чули, що на території “колонії” є так звані бараки. Там умови перебування кращі ніж в ІТТ: можна дихати повітрям, спати у горизонтальному положенні, а не навсидячки тощо, розповів Величко. 

“При нагоді ми спитали в одного з представників “керівництва”, “начальника оперативного відділу”, як можна туди потрапити. За декілька днів він запропонував нам привезти в “колонію” кілька ноутбуків, оргтехніку. З цього почалася історія, як ми потрапили в бараки. У цьому брав участь “начальник колонії” Сергій Володимирович Євсюков. З наших хлопців, щоб вони отримали можливість потрапили в бараки, вимагали гроші, будматеріали. Також вони були змушені ці напіврозвалені будівлі ремонтувати”, — розповів він.

Щоб полонені могли дістати гроші, їм дозволяли зробити один-два дзвінки рідним, уточнив Величко.

Щодо подробиць звільнення, за його словами, це досі “загадка” для всіх. У процесі брали участь дуже багато людей: рідні, друзі, волонтери, представники різних організації, уряду України, уточнив він.

Саме звільнення виглядало так: у першій половині дня волонтерам терміново сказали збиратися, всіх вишикували біля воріт, розповів Глушков. Потім віддали “постанову” місцевої “прокуратури”, що не мають претензій до волонтерів, і виставили за ворота. Далі всі, хоч і зі складнощами, виїхали з окупованої території.   

“У нас немає точної відповіді, чому надійшов папірець з “прокуратури”, після  чого нас відпустили. В Оленівці залишається наш товариш Сергій Тарасенко. І не він один там цивільний. Я хочу, щоб ми разом допомогли йому вийти звідти”, — сказав Величко.

Нагадаємо, коаліція “Україна. П’ята ранку”, до якої входить і Центр прав людини ZMINA, збирає та документує воєнні злочини та злочини проти людяності під час російського вторгнення для національних та міжнародних механізмів правосуддя.

Такими злочинами вважають: