Таємні фото- й відеозйомки з-за ґрат – наскільки можна їм довіряти?
Знущання, приниження й побиття ув’язнених – поширені методи «виховання» в українських тюрмах. Про них, так само як про погану їжу, холод та антисанітарію, розповідає майже кожен звільнений на волю. Останнім часом ці розповіді підкріплюються наглядними фото- та відеоматеріалами синців, проколів шкіри та порізів, знятими на мобільний телефон.
Однак такі наочні докази порушення прав ув’язнених не мають юридичної сили. Фото- й відеоматеріали не може бути використано правозахисниками й адвокатами у суді чи під час слідства, оскільки їх було добуто в незаконний спосіб: у колоніях та СІЗО діє заборона на будь-які засоби радіоелектронного зв’язку, до яких також відноситься мобільний телефон.
Виникає колізія, бо заборона небезпідставна: по телефону засуджені можуть домовитися про втечу, передачу заборонених речовин, залякувати свідків чи навіть керувати організованою злочинною групою, а іншого дієвого способу довести порушення своїх прав, окрім фото- й відеофіксації побиття чи знущання, ув’язнені не мають.
Як правило, працівники державних органів або відмовляються коментувати наявні фото- й відеоматеріали, або закликають вважати їх підробкою, як, наприклад, сталося з журналістським розслідуванням Костянтина Усова «Лук’янівка. Тюрма №1», якого голова Державної пенітенціарної служби України Олександр Лісіцков звинуватив у використанні фотомонтажу. А помічник голови пенітенціарної служби Ігор Андрушко зауважив, що наявність вічного конфлікту між субкультурою засуджених та наглядачів може стимулювати останніх «фабрикувати» події. Шляхом оприлюднення у ЗМІ фото- й відеофіксації постановочних кадрів в’язні можуть тиснути на адміністрацію заради досягнення власних цілей – від покращення умов утримання до вживання алкоголю чи наркотичних речовин. Ігор Андрушко зазначив, що було зафіксовано випадки натирання синців кухлем і тому подібне. Подібні картинки, розтиражовані у ЗМІ, можуть призвести навіть до зміни «незручного» для в’язнів безкомпромісного керівництва пенітенціарної установи.
Однак масові свідчення екс-засуджених про жахливе ставлення, знущання та побиття з боку адміністрації місць позбавлення волі кажуть самі за себе. Тож заяви чиновників тюремного відомства про «сфабрикованість» фото-, відео- й аудіоматеріалів з-за ґрат часто викликають сумніви. Першим спадає на думку питання, навіщо «фотографу» створювати «липові» знімки, коли він і так іде на ризик двічі – коли переховує заборонений апарат і коли передає на волю фотографії й відеоролики – попри ймовірне суворе покарання з боку адміністрації. Логічно, що правозахисники та представники засобів мас-медіа схильні довіряти отриманим у нелегальний спосіб кадрам з-за ґрат.
Особливо резонансні матеріали (на кшталт таємної відеозйомки камери екс-прем’єра України Юлії Тимошенко) аналізують фахівці, зокрема звукорежисери, відеорежисери, спеціалісти з монтажу та комп’ютерних програм. Але це Тимошенко, а хто ж подбає про «пересічних» засуджених. Однак журналісти все-таки можуть провести власне невелике розслідування.
Перш за все необхідно встановити особи фігурантів фото- й відеоматеріалів та їхнє реальне місцеперебування. Іншими словами, треба перевірити, чи справді громадяни, побиття яких зафіксовано на камеру мобільного телефону, засуджені та перебувають у місці позбавлення волі. Для цього необхідно зробити офіційний запит на відвідування колонії. В тому ж запиті можна попросити про «побачення» із засудженим для особистого спілкування. Недопуск правозахисників і представників ЗМІ та відмова від коментарів адміністрації колонії може бути свідченням на користь скоєння протиправних дій проти в’язнів.
До речі, регулярне відвідування пенітенціарних установ правозахисниками та представниками ЗМІ позитивно впливає на стан дотримання прав засуджених. У 2004 році в Україні почали функціонувати так звані мобільні групи з моніторингу дотримання прав людини, які складалися з представників неурядових організацій. Вони мали право перевіряти місця позбавлення волі, фіксувати виявлені правопорушення та надавати експертні рекомендації щодо їх усунення. Результати їхньої роботи схвально коментували представники Європейського Союзу, зокрема тодішній Комісар Ради Європи з прав людини Томас Хаммарберг під час візиту в Україну наприкінці 2006 року. Однак у 2010 році їхню роботу було заблоковано.
Спілкування з екс-засудженими також може знизити чи підвищити градус довіри до фото- й відеоматеріалів, отриманих з-за ґрат. Автор інтернет-бестселера «Фабрика катувань» росіянин Олексій Соколов провів розслідування фактів знущання та побиття засуджених, зустрівся з безліччю понівечених та скалічених зеків, які до ув’язнення на здоров’я не скаржилися. Вони відверто розповіли на камеру про поводження з засудженими в тюрмі та показали власні фото до ув’язнення.
До речі, досвід Олексія Соколова прикметний не лише через викриття перевертнів у формі, але й через відповідальність, яку автору довелося понести після виходу його роботи. Фільм було заборонено для показу на телебаченні, а самого Олексія за сфабрикованою справою було засуджено до п’яти років колонії суворого режиму. Однак пізніше його таки випустили на волю. Міжнародна правозахисна організація Amnesty International визнала Соколова в’язнем совісті.
Повернімося до самих матеріалів: у випадках, коли на фото зафіксовано результати побиття – синці, порізи, укуси чи запечена кров – можна звернутися по консультацію до медиків. Досвідчений лікар може з досить високою вірогідністю сказати, яка природа виникнення цих травм.
Оскільки найближчим часом не планується переглянути дозвіл на використання в місцях позбавлення волі радіоелектронних засобів зв’язку, то й фото- та відеоматеріали, отримані з-за ґрат, залишаться поза законом, і використовувати їх як докази не можна. Однак інших ефективних засобів заявити про порушення своїх прав засуджені не мають. Проте завдяки увазі ЗМІ до перевірених фото- й відеоматеріалів, отриманих з-за ґрат, відбуваються певні зрушення в пенітенціарних установах України – розпочинаються принаймні косметичні ремонти приміщень, покращуються умови утримання та харчування. Це є чималим досягненням, адже метою роботи кримінально-виправних установ є ізоляція та перевиховання людини, але аж ніяк не приниження, побиття чи знущання.
Анна Бандурка, Центр інформації про права людини, для Телекритики. MediaSapiens
