70% жінок, які сидять за вбивство, вбили власного чоловіка. Ірина з невеликого містечка Рава Руська, що у Жовквівському районі на Львівщині, прийшла на могилу власного чоловіка через кілька днів після того, як його поховали. Як і слід було очікувати, вдова плакала і шепотіла ледь чутні слова прощення. У день похорону вона фізично не могла провести його в останню путь – сиділа в слідчому ізоляторі за підозрою у вбивстві. Це саме вона відправила його на той світ, вистріливши із гвинтівки. Країною прокотилася епідемія зґвалтувань і публічного, на людях побиття жінок. Це видима і невеличка частина проблеми: тисячі жінок щодня потерпають від сімейного насильства. Діти це бачать і виростають готові бити і ґвалтувати.

Жіночі історії збирав: Юрій Луканов

Насильство в сім`ї – це як революційна ситуація: може вилитися в усе що завгодно. Говорю про це без жодної іронії. Воно може так існувати і не вилившись у якийсь вибух. Можуть відбутися зміни без драм і трагедій, тобто еволюційним шляхом. А може так струсонути, що всім стане страшно. Переконався у цьому, працюючи над сценарієм і зйомками документального фільму медіа-центру «Розмай» «Жінки, яких б`ють».

У СТАНІ АФЕКТУ

Ігор й Ірина мешкали у одному з так званих ДОСів, тобто за абревіатурою від «Домов офицерского состава». Ігор свого часу служив прапорщиком і отримав квартиру від військової частини. Був одружений, але розлучився. А потім зустрів Ірину.

Коли вони познайомилися, то Ігор попросив її допомогти вибрати йому килим. Вона погодилася. Він тоді натякнув: «Вибирай добре, бо для себе вибираєш». Ірина каже, що не надала значення його словам. Але через деякий час вони одружилися. Вона була в нього вже другою. Як лише потім з`ясувала Ірина, перша дружина покинула його через те, що він її намагався лупцювати, але вона дала йому рішучу відсіч.

Перший раз Ігор вдарив Ірину приблизно через півроку після одруження.
Коли рідна сестра Ірини Галина показувала нам її фото до одруження, то різниця із нею сьогоднішньою виглядала разючою. Справа не лише в тому, що Ірина стала старшою на тринадцять років. Вона виглядала дуже симпатичною молодою жінкою, сама зовнішність якої свідчила, що вона хоче жити і насолоджуватися життям. Сьогодні вона втомлена від життя із потухлим поглядом.

За тринадцять років життя в шлюбі вона народила трьох дітей. А також – в неї вибито око. Тобто зіниця є, але вона нічого не бачить. «Він ударив у око, – каже Ірина, – Кров пішла, все залилося. Сталося обірвання сітківки. Я була в Києві мала на операцію іти. Але не зібрали достатньо коштів . Направили мене у Львів на групу. Зразу дали третю групу інвалідності. Сказали, що вже нічого не допоможе».

Крім того, в неї двічі поламана щелепа, кілька поламаних ребер, вона накульгує на одну ногу. Ну а простих синців не перелічити.

Коли ми сиділи у неї вдома на кухні, то Ірина відкрила льох і розповіла, що нині покійний чоловік заганяв її до цього льоху, закривав кришку, а сам лягав зверху спати, щоб вона не могла звідти вилізти.

Ви думаєте, що Ігор виглядав чортом з рогами і зразу було видно, що він насильник? Нічого подібного. Ми мали нагоду побачити домашнє відео з весілля Ірининої сестри Галини, де він був за заводія. Надзвичайно милий, енергійний, дотепний чоловік. Мабуть, ми всі зустрічаємо таких людей, котрі вдома перетворюються на монстрів – але ми про це навіть не підозрюємо.

Чому вона терпіла все це? Вона відповідає просто: «Кохала. Вірила, що все зміниться». Пояснює, що господар він був гарний.

Того дня Ігор випив, як це нерідко з ним траплялося. Він повернувся з вулиці із рушницею в руках, де стрільнув кілька разів – він мав незареєстровану зброю. Нібито хотів вцілити в собаку. Ліг спати з рушницею в руках. Сказав дружині: «Я полонений німецький солдат, а ти радянський боєць. Я сплю, а ти стоїш біля мене на варті».

Він ніби почав засинати. Тут закапризував на балконі їхній маленький син. Вона подалася до нього. Хотіла забрати з рук Ігоря рушницю, а вона вистрілила. Ірина злякалася і втекла. Через якийсь час підійшла до нього обережно, він лежав у тій же позі. А під ним вона розгледіла кров. Так сама Ірина описує події того трагічного дня.

Коли на місце події приїхала швидка допомога, то лікарі лише констатували смерть.Міліція заарештувала Ірину у якості підозрюваної. Але втрутилися сусіди. Жіночки з Ірининого двору в один голос казали, що вона вже відбула свою каторгу. Вони писали листи у різні інстанції. Вимагали звільнити Ірину з-за грат. Спершу її випустили на підписку про невиїзд. А потім суд визнав,що вона скоїла вбивство у стані афекту і не став її карати.

Наталя Грищенко, директор Центру у справах сім`ї та жінок Деснянського району Києва, стверджує, що «70 відсотків жінок, які сидять за вбивство, вбили власного чоловіка. Вони дуже довго терпіли. Але вони зриваються і в стані афекту відбувається кримінальна ситуація».

Ірина теж викликала міліцію, коли Ігор її бив. «Вона ходила в міліцію, – каже сусідка Марія Томчані, – Зверталася до міліції. І сусіди зверталися. Міліція не хотіла приїхати. І швидка теж – після того, як він її раз побив, що вона і свідомість втратила. Швидка каже, що ми без міліції не поїдемо. А міліція каже, що ми його знаємо і ми не хочемо з ним зв’язуватися. Вони казали: «немає трагедії – значить ми не можемо нічого зробити». Ну а трагедія, бачте, сталася».

Фахівці констатують: в суспільстві існує уявлення, начебто родинне насильство – це суто внутрішня справа.

Мовляв, подружжя повинно само розібратися. Тому і неохоче втручається у це міліція. Тому побиті жінки дуже часто намагаються не виносити сміття з хати, адже бояться громадського осуду, мовляв, «а що люди скажуть?».

Це при тому, що Україна ухвалила закони, які покликані захищати жінку від насильства. Втім, психолог Центру роботи з жінками Київської міської держадміністрації Ольга Курапова вважає, що діють закони неефективно. «Закон ніби і є, – каже вона, – але як можуть наприклад розселити чоловіка і жінку, якщо в родині насильство?».

На думку Людмили Курганової, юриста Херсонського обласного центру «Успішна жінка», закон працює лише в тому випадку, «якщо чоловік дружину відлупцював до напівсмерті. Тобто якщо дружина отримала серйозні тілесні пошкодження. Це вже карається законом».

Катерина Левченко президент Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда – Україна» твердить, що домашнє насильство розглядається як адміністративне правопорушення. «Наступний крок, – каже вона, – вдосконалення законодавства у цій галузі – має бути криміналізація домашнього насильства».
Захищають самі себе.

ВСТАТИ І ВИЙТИ

Одначе, є приклади жінок, які не чекають захисту від міліції, а діють самостійно. Хто б міг подумати, що відома лікарка і підприємець Ольга Богомолець належить до тих, на кого чоловік піднімав руку!

«Терпіла, поки чоловік не почав це робити в присутності дітей, – розповідає вона, – Коли він зробив це при дітях, то я взяла трьох дітей і пішла гола і боса як стояла. Повернулася до батьків. Чоловік ставився до цього дуже агресивно. Сказав, якщо я пішла, то я маю жити, як я хочу. Він матеріально допомагати не буде, речей не віддасть. І я починала життя з нульової відмітки. Але пам’ятаю це почуття – це було неймовірне почуття щастя. Коли не було грошей ні на памперси, ні на яблука, але було таке почуття окрилення, коли ти просто розумів, що ти можеш спокійно прийти додому. Що ти можеш сам будувати своє життя і тебе ніщо не ганьбить». Вона розповідає це і так щасливо усміхається, наче згадує найприємніші моменти свого життя.

Жінку, яка пішла від чоловіка, ми знайшли в Херсоні. Мати двох дочок Наталя знайшла після втечі від чоловіка спосіб забезпечити себе – стала невеличкою бізнес-леді: вона орендує кіоск, в якому продає всяку-всячину, від жувальних гумок до пива.

Свого часу вона, будучи розлученою, зустріла того, хто видався їй, як то кажуть, її мужчиною. Вони стали жити разом. Але через деякий час він почав піднімати руку на дружину. «Я ніколи не стикалася з цим в своїй родині, – каже Наталя, – У мене батько ніколи не ображав жінок. Я виховувалася так, що не можна ображати жінку. Коли це сталося у нас, то я була в паніці. У нього щось не виходило, то він зривав зло на мені. На моїх дітях».

Дочка Наталі Ірина згадує: « Коли в черговий раз він вирішив показати моїй сестрі, що вона не так підмела, як це вимагалося від неї, він взяв ремінь і почав її бити. По обличчю, по руках, по спині. Я намагалася вихопити цього ременя і отримала удар по обличчю. Я вдарилася об двері і опинилася у лікарні зі струсом мозку. Нам міліціонери сказали, що як буде у вас сокира в спині стирчати, то ми будемо розглядати вашу справу».

Наталя зрозуміла, що треба йти від такого агресора. Але йти не було куди. Вона зателефонувала на спеціальний телефон довіри і дізналася, що існує притулок для жінок у її ситуації. Саме туди вона і подалася.

Я там побував разом з нею. Притулок це кілька кімнатний будинок в садочку, де можуть пересидіти ситуацію жертви насильства. Наталя охоче показувала кімнату, де вона жила разом з вагітною жінкою, яка теж втекла від чоловіка – насильника.

Директор херсонського притулку для жінок, що постраждали від домашнього насильства Людмила Кумпан каже, що їхнє завдання «надати емоційну підтримку жінкам. В той момент, коли вони цього потребують. У неї є право або йти з родини,або залишатися. Ті жінки, які можуть міняти свій стиль поведінки, вони докладають зусилля. Вони йдуть з родини. Але це не так просто. Треба сказати собі: я так більше не можу і буде по-іншому».

Правда, подібних притулків в Україні не більше десятка. Херсонський спонсорує американська благодійна організація. Фахівці радять, що коли нема подібних установ, то все одно треба знайти вихід, треба шукати, де б можна було пересидіти, звертатися до психологів за підтримкою. Виявити волю і вихід все одно знайдеться.

Наталя вирішила, що кіоску для неї вже мало. Вона почала подумувати про відкриття невеликого кафе. Чоловіка поки не знайшла, але вірить, що і тут у неї буде все гаразд.

У ШВЕЙЦАРІЇ ТЕЖ ЛУПЦЮЮТЬ, АЛЕ…

На жаль, Україна не поодинока країна, в якій за родинними стінами чоловіки б`ють жінок. Ця проблема притаманна для всього світу. І всюди стикалися з такими консервативними уявленнями про те, що це суто родинна справа. Так само вважали в Швейцарії. Правоохоронці могли втрутитися лише тоді, коли жінки скаржилися. А жінки часто цього не робили з тих самих мотивів, що і наші – боялися вносити на люди.

Але швейцарці ухвалили закон, що домашнє побиття – це злочин. Тепер поліція не повинна чекати на звинувачення від жінки. Якщо хтось почув, що відбувається насильство, то він може викликати поліцію. Якщо поліція виявляє ознаки насильства, то правопорушника забирають і забороняють повертатися додому. На перший раз на два тижні Але можуть і заарештувати.

Експерт з гендерних питань громадянка Швейцарії Міра Дюрончич розповідає: «Йому забороняють наближатися до будинку, взагалі заходити на цю вулицю. Навіть якщо він власник будинку. Поліція забирає ключі від помешкання і повідомляє мерію, керівництво на роботі. Наслідки серйозні. Бо до чоловіка починають ставитися як до злочинця. Якщо він шукатиме роботу або інше житло, то буде йому нелегко. Чоловік отримає покарання. Це може бути штраф, а також його примусять відвідувати спеціальні курси кореляції поведінки. Начальні програми тривають по півроку. Раз на тиждень чоловіки мають прийти на зустріч. Групові заняття ведуть психологи. Чоловіки обговорюють те, що вони скоїли, відтворюють ситуацію. Часто їм стає соромно. Вони починають розуміти, що вчинили злочин».

Малоймовірно, що на наших чоловіків подіють якісь курси. Здається, ми консервативніші. Але це все одно не причина, щоб жінки мовчали. Лише у випадку розголосу, протестів проти агресії чоловіків можна це лихо побороти. Інакше доведеться терпіти. А терпіння може вилитися в трагедію. Потім самій же жінці буде боляче, що вона до такого дотерпілася.

Юрій Луканов, Texty.org.ua

Статтю написано за підтримки Центру інформації з прав людини