Правозахисники вказали на ризики з практикою про відшкодування збитків від російської агресії

Українські суди ухвалили понад 600 рішень у справах про компенсацію шкоди, завданої російською агресією, однак правозахисники застерігають, що ця практика може мати негативні наслідки для судової системи та потерпілих. Центр громадянських свобод закликає владу змінити законодавство щодо відшкодування збитку від російської агресії.

Про це йдеться в доповіді та обговоренні Центру громадянських свобод “Компенсація чи її ілюзія: дослідження щодо ситуації з позовами фізичних та юридичних осіб до РФ в судах України”.

Встановлена судова практика визначає, що фактично кожен громадянин України чи юридична особа може подати такий позов і вимагати компенсації як не матеріальної шкоди, то хоча б моральної. На сьогодні такі позови не є масовими виключно через незнання громадян про цю процедуру та вартість юридичних послуг.

Утім, як повідомляється, велика частина юридичного бізнесу вже визначає це як напрям своєї роботи, що суттєво стимулює збільшення таких справ. Результати такої діяльності національних судів можуть викликати інтерес великих гравців бізнесу скуповувати численні права вимоги з метою їхньої подальшої монетизації.

Станом на вересень 2024 року українські суди ухвалили щонайменше 600 рішень у справах про компенсацію шкоди, завданої російською агресією. Однак правозахисники застерігають, що ця практика може мати негативні наслідки для судової системи та потерпілих.

Судову практику підтримало рішення Касаційного цивільного суду в складі Верховного Суду, який визначив, що в цій категорії справ імунітет РФ не застосовується через порушення РФ норм міжнародного права. Отже, укладачі доповіді вважають судову практику вже сталою та сформованою. Суди нижчих інстанцій її вже не змінять. Ба більше, вони систематично підтримують свою позицію публічно в медіа.

Утім, як звертають увагу правозахисники та юристи, така практика не повністю відповідає міжнародному праву і не існує спеціального законодавства щодо компенсації завданої шкоди в такому порядку.

Певні аргументи судів ґрунтуються на неточному тлумаченні норм міжнародного права та на основі надзвичайно розширеного тлумачення ч. 4 ст. 79 закону про міжнародне приватне право і .

Правозахисники вказують, що така судова практика не відповідає досвіду інших країн. Як відомо, у певних країнах існує законодавче обмеження імунітету держав. Однак воно чітко визначене в законодавстві, має певну дуже обмежену мету та підкріплене реальною можливістю виконання таких судових рішень, зокрема, положенням, що це стосується лише майна під юрисдикцією таких держав, чого немає в Україні. Повідомляється, що чинний механізм існує без законодавчого регулювання.

Паралельно в Україні діють й інші механізми компенсації. 2023 року парламент ухвалив Закон “Про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією Російської Федерації проти України”. Він передбачає адміністративний механізм відшкодування.

Правозахисники вважають, що наявний в Україні механізм звернення до суду про відшкодування знищення чи пошкодження майна суперечить цьому закону і суди повинні відмовляти в позовах щодо пошкодженого або знищеного нерухомого майна на підставі цього закону.

Крім того, інші категорії громадян можуть також звертатися до міжнародного Реєстру збитків (RD4U).

Укладачі доповіді вважають, що суди могли б переглянути свою позицію, сформовану 2022 року, оскільки наразі в Україні існують уже два паралельних механізми компенсації завданої шкоди. Однак це навряд чи відбудеться без активної позиції відповідача. Переважно такі справи не потрапляють до апеляційних інстанцій.

Під час розгляду таких справ у судах виникають суперечності та дискусійні питання, що чітко не визначені законодавством, а тому практика розв’язання цих питань є дуже різною. Правової визначеності не існує, зокрема, щодо:

• питання територіальної підсудності таких позовів;
• питання розмірів і сплати судового збору;
• проблеми відсутності або неналежного повідомлення РФ про судовий процес;
• відсутності представника та перекладу документів російською мовою;
• ненадсилання рішення суду відповідачу;
• відсутності гарантій перегляду подібних рішень, ухвалених без відповідача, та незабезпечення найменших стандартів права на захист;
• критеріїв визначення розміру заподіяної шкоди: фактично суди встановлюють шкоду в розмірі, що був заявлений позивачем, без жодного її оцінювання судом. Щодо розміру відшкодування на сьогодні практично не простежується ніяких критеріїв, що порушує принцип справедливості компенсації, коли розмір компенсації за однакову шкоду різниться в десятки чи більше разів.

Серед іншого в Україні законодавчо не визначено процедуру виконання таких судових рішень. Також законом не визначені джерела фінансування виконання таких рішень в Україні.

Відомо, що майно РФ в Україні націоналізується в дохід держави на підставі закону про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів. Утім, цим законом не передбачено виконання судових рішень за позовами до РФ, що є відмінністю подібних позовів в інших країнах, коли такі позови фактично стосуються лише майна в юрисдикції цієї країни.

Правозахисники вказують: Україна одразу визначила, що майно РФ, яке є в юрисдикції України, ніколи не буде використане для цілей компенсації шкоди громадянам та юридичним особам. Тобто на сьогодні не існує навіть теоретичної можливості виконати такі рішення судів в Україні.

Зазначається, що виконання таких рішень у юрисдикціях інших країн є дискусійним і наразі прикладів такого виконання через стягнення на майно РФ за кордоном немає. Окрім цього, правозахисники вказують, що за таких обставин виникають систематичні порушення права на справедливий суд, такі як:

• неналежне сповіщення другої сторони;
• відсутність представника другої сторони;
• порушення принципу змагальності процесу та інших хоча б найменших стандартів права на захист – слугують аргументом проти ймовірного визнання та виконання цих рішень в інших юрисдикціях.

Автори доповіді вважають: існує величезна ймовірність, що ці рішення ніколи не будуть виконаними ні в Україні, ні в інших юрисдикціях.

Вони зазначають, що продовження такої судової практики може призвести до суттєвого навантаження на судову систему та на державний бюджет, якщо до цього способу звернуться мільйони громадян чи юридичних осіб. На сьогодні судова система вирішує лише декілька сотень тисяч справ на рік, і збільшення позовів до потенційних десятків мільйонів просто зупинить систему. Це збільшить час розгляду всіх інших справ і може призвести до численних порушень права на справедливий суд в інших справах.

Правозахисники наголошують, що така судова практика закладає можливе систематичне порушення права на справедливий суд Україною в контексті невиконання судових рішень. Хоча Україна не може відповідати за шкоду, спричинену діями РФ, однак може бути частково відповідальною, оскільки пропонує механізм захисту, що не досягає результату. Це також призведе до того, що потерпілі від російської агресії будуть розчаровані діями судів та України й звинувачуватимуть саме їх у невиконанні цих судових рішень.

Крім того, потенційно РФ може також створити безліч судових рішень російськими судами проти України й пізніше вимагати їхнього виконання в третіх країнах, що може призводити до блокування майна України та інших відповідних правових наслідків. РФ водночас може посилатися на українську практику спроб виконання рішень судів України в цих юрисдикціях як обґрунтування своїх вимог.

“Ми не бачимо жодних позитивних аргументів такої судової практики, крім морального задоволення учасників процесу. Потерпілі, швидше за все, не зможуть отримати компенсацію. Навпаки, вони витрачатимуть марно додаткові кошти на правову допомогу та судові витрати, що кінець кінцем призведе лише до їхньої повторної травматизації через усвідомлення надзвичайно мізерної ймовірності виконання таких рішень”, – вказують автори доповіді.

Вони зауважують, що хоча ніхто не може впливати на суди під час ухвалення ними судових рішень, утім держава, зокрема парламент та виконавча влада, відповідальні за формування чіткої державної політики щодо компенсації шкоди, завданої агресією РФ. Така політика формується, але залишається нечіткою та повністю неузгодженою, а чинна судова практика ще більше ускладнює її розуміння громадянами й формує проблеми на майбутнє десятиліття.

Правозахисники Центру громадянських свобод вважають, що Україна має невідкладно ухвалити зміни до законодавства, що обмежили б чинну судову практику в контексті позовів громадян та юридичних осіб проти РФ у національних судах з огляду на дедалі активнішу діяльність міжнародного реєстру, а також створення національного механізму відшкодування за пошкодження чи знищення окремих об’єктів нерухомого майна громадянам.

Потрібно також чітко визначити, що потерпілі від злочинів, скоєних під час агресії РФ в Україні, мають право звертатися з цивільними позовами в кримінальних справах про компенсацію шкоди до конкретних винних у скоєнні злочинів осіб, незалежно від отримання відшкодування в межах компенсаційних механізмів.

Серед іншого вони переконані, що варто заохочувати такі позови та сприяти їхньому виконанню, збільшуючи інформаційні кампанії щодо інформування громадян про роботу міжнародного реєстру та “єВідновлення”. Також законодавство має визначати можливі процедури виконання таких рішень.

Водночас правозахисники рекомендують провести навчальні сесії для суддів щодо такої категорії справ у контексті захисту права на справедливий суд та ефективних механізмів захисту прав людини.

Нагадаємо, раніше правозахисники оприлюднили 11 пріоритетних кроків у сфері захисту прав людини в умовах широкомасштабної збройної агресії на 2024 рік.

Коаліція громадських організацій, які опікуються питаннями захисту прав постраждалих унаслідок збройного конфлікту, закликала Верховну Раду розширити сферу дії механізму надання компенсації за об’єкти нерухомого майна, знищені або пошкоджені внаслідок збройної агресії проти України.

Правозахисники вказали, що ухвалений у лютому 2023 року закон 2923-IX про компенсацію за пошкодження та знищення окремих категорій об’єктів нерухомого майна передбачає надання компенсації тільки в разі знищення (пошкодження) визначених ним категорій житлової нерухомості внаслідок збройної агресії починаючи з 24 лютого 2022 року.

Проте власники знищеного або пошкодженого до цієї дати житла не можуть претендувати на отримання компенсації за цим законом. Також не всі з них змогли отримати від уряду компенсацію за впровадженою раніше процедурою до початку широкомасштабного вторгнення.

Серед іншого в частині надання компенсації дія закону не поширюється на об’єкти, які станом на 24 лютого 2022 року розміщувалися на тимчасово окупованих територіях. Правозахисники назвали такі підходи влади дискримінаційними й такими, що унеможливлюють для багатьох отримання справедливої компенсації за знищене або пошкоджене житло.