Новосавицький інтернат: Хто тут останній в черзі за смертю?
Пізно ввечері 11 серпня позаминулого року у голови громадської одеської організації “Комітет по боротьбі зі злочинністю і корупцією” Олексія Косарєва пролунав дзвінок по мобільному.
– Допоможіть, товариша вбивають на наших очах! – Того, хто телефонував, звали Андрієм Барановим. Він був пацієнтом або, точніше сказати, мешканцем Новосавицького спецінтернату для душевнохворих, сумно відомого в Одеській області.
“Будеш погано поводитись – скеруємо до Новосавицького», – назва ця давно вже стала страшилкою.
“Хто до Новосавицького поїхав, назад не повернеться. Санітари там за погану поведінку заводять в котельню – раз, і немає людини “, – розповідали журналістові Центру інформації по правах людини “клієнти” інших будинків закритого типу.
ВСЕ ПОЧАЛОСЯ З СЕРІАЛУ ПРО ПІТЕРСЬКУ МІЛІЦІЮ
– Юру били. Металевою палицею били. Він сам був винен. Він перший поліз на одного нашого, хотів телевізор на інший канал переключити, а по ньому “Ментовські війни” показували, і всі дивилися. Ми не дали йому переключити. Юра розбушувався, і його скрутили санітари. Вони прив`язали його до ліжка залізним дротом. Били цілий вечір без перепочинку. Юра лежав, у нього розпухли руки, ребра були переламані. Потім він дихати перестав, і його кудись віднесли, ми не знаємо куди, приїжджайте, а то його, мертвого, сховають, і ми нічого вам не доведемо. – Невідомий чоловік на тому кінці слухавки заїкався і спотикався на кожному слові.
– 12 серпня вже о 7:00 ранку виїхали до Великомихайлівського району, – розповідає правозахисниця Тетяна Макарова.
Прибувши до спецінтернату, одеські правозахисники поквапилися вмикнути відеокамери. Видовище: доки «антураж» із «акторами/масовкою» не прибрали з очей – було наче з кінохроніки «звичайного фашизму». Уявіть лишень: за страшенної спеки просто на вулицях у клітках перебувають напівголі люди. Тіла їх вкриті потом і піском, волосся скуйовджене. В очах – безглуздість …
Плівки з доказами того, що коїлося в інтернаті, згодом були долучені до матеріалів кримінальної справи.
– Де Юра Вовченко? – запитали правозахисники у керівництва інтернату.
– Не знаємо. Десь був…
Нарешті почулося:
– Помер, начебто.
– Від чого помер?
– Від серцевої недостатності.
Як доказ новоприбулим показали вердикт лікаря Григорія Ткачука, який працював у цьому інтернаті вже багато років. Смерть, судячи по записах, сталася пізно ввечері, у хворого стався напад.
Але в картці Вовченка не значилося, що він страждав захворюваннями серця. Не було там і результатів розтину.
Труну з тілом убитого пацієнта терміново ексгумували.
– А де тіло?
Тіла не було теж. Директор інтернату розвела руками: я вчора сама хворіла, лежала під крапельницею, тому «не в темі».
Пацієнти Новосавицького спецінтернату наче за командою поховалися по закутках. Лише деякі погоджувалися поговорити, – але більше не про зниклого товариша, а про те, що в їхньому житті відбувається.
– Пенсію не віддають. Повинні нам віддавати 25 відсотків на руки, решта йде до інтернату за те, що ми тут живемо. В мене пенсія 187 гривень – я ці гроші не бачу, – розповів на камеру один із найбільш дієздатних мешканців.
– Цукерок і сигарет купити не на що, – хором поскаржилися інші.
Це були “квіточки”. Правозахисники також з`ясували, що в спеку інвалідів персонал змушував по 12-16 годин на день орати на присадибних ділянках. Платили за це 21 гривню на місяць. Хто відмовлявся працювати – садили в карцер, на хліб і на воду.
– Нас як лохів працювати змушують, а якщо на роботу не вийшов, залякують котельною і б`ють, – розповів тутешній мешканець Сергій С.
У ГЕТТО ЯК У ГЕТТО
Звичайно, для іноземців одкровення душевнохворих, можливо, здалися б пеклом. Але для України подробиці проживання в Новосавицькому виглядали цілком звичайним явищем – так, змушують працювати, саджають в карцер, ображають, але кому зараз легко?..
Санітари ж навперебій запевняли, що ставляться до свого контингенту гуманно. Щодо побиття – хворі брешуть. Трудотерапія на городах лікує. А в клітках люди сидять, тому що по режиму їм належить гуляти, а без кліток вони розбіжаться.
Але куди все-таки подівся новопреставлений Вовченко?
Шукати його тіло правозахисники вирушили на цвинтар. Назустріч їм йшов один з місцевих – з мотузкою і лопатами. На питання, звідки він, сказав, що з похорону Юри. “Веліли закопати, а потім розкопати”. Ватага хворих ззаду тягнула на витягнутих руках грубо збиту домовину. “Кого тягнете?” – “Юрка”.
– Я давала розпорядження його ховати? Та ви що? Цього не було! У мене купа свідків! Покличте сюди чергову медсестру! – обурювалася директор Валентина Стукало. – Все можна перевірити, підняти документи. У мене таке сталося вперше. І навіщо ви говорите, ніби мій підопічний помер від побоїв?
Олексій Косарєв стверджує: того ранку пані директорка була в нетверезому стані.
Коли труну розкрили, правда виявилася очевидною – свіжі грудки землі на спотвореному тілі, на простирадлі, якою був накритий померлий.
Замість обличчя і тіла – фіолетове місиво.
У смерті Юрія Вовченка звинуватили … Андрія Баранова. Того самого, який першим забив на сполох. Дехто з мешканців інтернату навіть дав свідчення, що особисто бачив, як немічний Андрій в закритому карцері відгамселив здорованя Юру. Де ж у цей час були санітари, які повинні були розняти забіяк?
– Санітари були дуже зайняті, – ховали “донощики” очі.
Версія, погодьмося, відразу виглядала безглуздо. Навіщо Андрієві зчиняти скандал? І навіщо керівництву знадобилося ховати труп Вовченка – адже не Баранов його в підсумку наказав таємно закопати.
Директора інтернату Валентину Стукало зняли з посади, міліція порушила кримінальну справу і відносно лікаря, який розпорядився поховати убитого, не повідомивши про його смерть в міліцію. Губернатор Одеської області Едуард Матвійчук наказав сформувати комісію для розслідування цього випадку і зажадав від її членів проінспектувати всі без винятку подібні заклади.
– Я впевнений в тому, що ви знайдете порушення, позаяк вони там є, -мовив Едуард Матвійчук під час апаратної наради ОДА. – Найважливіше питання: це де 100 чоловік з Новосавицького інтернату? Прошу відпрацювати це питання і перевірити все, – від медичних карток до табличок на цвинтарі.
ІНСПЕКЦІЯ ПРИЇХАЛА І З’ЯСУВАЛА …
… що за списками на постачанні в Новосавицькому числяться 220 чоловік. Реально ж тут живуть всього… 120 постояльців. Куди поділися решта?
Україна загула. «Стартова історія» зі смертю Вовченка на якийсь час відійшла вбік. “Сотня душевнохворих зникли з Новосавицького гетто!”, «У психушці в Одеській області недорахувалися 100 пацієнтів!», – рясніли заголовками передовиці газет та новинні стрічки Інтернет-сайтів…
Через місяць “мертві душі” з Новосавицька знайшлися … в сусідніх селах. Вони дійсно втекли з рідного інтернату, де, за їх власними словами, “били і заколювали”, найнялися батраками.
Те, що ці втікачі – мешканці психбудинку і, можливо, являють загрозу для суспільства, господарів ферм не надто хвилювало. Як, власне, і керівництво Новосавицького – ті навіть не намагалися когось знайти.
Та не всі втікачі виявилися цілими і неушкодженими.
Правозахисниця Тетяна Макарова склала довжелезний список. В ньому прізвища тих, хто помер в Новосавицькому за останні роки – за часи правління двох директорів, які впродовж цього терміну звільнилися. Майже всі загиблі, їх тридцять чоловік, – люди дуже молоді.
2004 рік: Іванищев – 25 років, Гончарук – 19 років, Шуляков – 21 рік.
2005 рік: Кіоссе – 28 років, Ніколаєнко – 25 років.
2006 рік: теж жодного старого в списку, за перші півроку 2010-го померли вже сім – від чого? “В жодному з випадків розслідування не провели, цих людей поховали так само, як і Вовченка”, – обурена Тетяна Макарова.
Хоча за документами все було чисто – у всіх ідеальні свідоцтва про смерть, з діагнозами, поставленими доктором Ткачуком, на перший погляд, до них не підкопаєшся: “гостра серцева недостатність”, “цироз печінки” …
«БУМАГА ВСЬО СТЄРПІТ»
На версії про епідемію “цирозу”, що викосила три десятки душевнохворих, і вирішили зупинитися. Решту трупів не ексгумували. Бо ж якби раптом з`ясувалася інша, безстороння причина настільки масової загибелі мешканців інтернату, – занадто великі голови полетіли б за недогляд і халатність …
А так відбулися лише директором і лікарем.
Між іншим, навіть звільнені, вони іще півроку перебували на своїх робочих місцях. Оскільки бажаючих посісти їх місця просто не знайшлося.
За підозрою ж у завданні тяжких тілесних ушкоджень Юрію Вовченку, які спричинили його смерть, був затриманий Юрій Коломієць на прізвисько «Карась», рядовий санітар.
Він зізнався, що зачинив Вовченка в карцері, бо той сильно буянив – його довелося втихомирювати. Мабуть, перестарався. Винним себе санітар не визнав.
Так само не досліджувався шлях коштів, що надходили до інтернату в розрахунку на його 220 постійних пацієнтів.
Слухання резонансної справи у суді Великомихайлівського району, що завершилося минулоріч, за визначенням не могло не підтвердити найгірші прогнози правозахисної спільноти стосовно справжніх винуватців «новосавицької трагедії».
Свідками на судовому процесі виступали виключно працівники Новосавицького спецінтернату. Його підопічних, як недієздатних, навіть й не пробували вислуховувати.
Приставши на версію міліцейських слідчих, суд практично «проштампував» їхні висновки. Винними у забитті до смерті пацієнта Вовченка, на думку суду, слід вважати кількох душевнохворих: Михайла Воюєва, Андрія Семенова та Андрія Баранова.
А не санітара Коломійця.
– Попервах санітарові інкримінували організацію вбивства підопічного інтернату, – прокоментував вирок прокурор Великомихайлівського району Ю. Мухаїр. – Та згодом, в результаті додаткових експертиз, змінили обвинувачення. Під час убивства на місці було троє підопічних інтернату, їх визнали винними и скерують до психіатричної лікарні тюремного типу у Дніпропетровську. Там до них застосують примусове лікування. А санітара звинуватили лише в завданні тілесних ушкоджень середнього ступеню тяжкості. Коломієць визнав свою провину и був засуджений, міра покарання – 1 рік тюремного ув’язнення.
«Підсудний Коломієць за місцем проживання характеризується позитивно, раніше до кримінальної відповідальності не притягався. Обставин, що обтяжують покарання, суд не вбачає. Обставини, що пом’якшують покарання, – чистосердне розкаяння у скоєному», – зазначено у судовому вироку.
Санітар-садист вийшов на волю вже восени. До терміну покарання зарахували час його перебування під арештом до суду, себто починаючи з 13 серпня 2010 року.
Працевлаштуватися в інтернаті або подібній установі він більше не зможе.
Зазначу: 30 листопада 2010 року Великомихайлівський суд визнав винним в ненаданні медичної допомоги та перевищенні влади колишнього лікаря інтернату Григорія Ткачука. Той, не сповістивши органи внутрішніх справ про смерть підопічного, наказав поховати Юрія Вовченка. Ткачук отримав 4 роки умовно.
– …ФІРМА ДЄЛАЄТ ГРОБИ!
Багато років у цьому місці коїлося незрозуміле, що знайшло відображення у фольклорі пацієнтів інших психіатричних лікарень:” З Новосавицька живими не повертаються”.
Проте ні громадськості, ні правоохоронним органам не було діла, що ж там таке відбувається. “Мешканці психоневрологічних будинків, на думку багатьох, люди неповноцінні, а по суті своїй вони безправні, їх ніхто не захищає”, – впевнена правозахисниця Тетяна Макарова.
Від таких відмовляються навіть власні батьки. Та ж мати Юри Вовченка, коли їй повідомили про смерть сина, просила передати, щоб його ховали без її участі. І далеко не завжди батьки ці – маргінали, які спилися. Надто вже багато душевних сил і духовного здоров`я потрібно, щоб прийняти і зрозуміти людину з подібним безнадійним діагнозом.
Хворому суспільству душевнохворі не потрібні.
Офіційним опікуном їх є держава. ПНІ – закриті психоневрологічні інтернати в забутій глушині, від ХХI століття подалі, – маленькі “рабовласницькі” імперії. Там пияцтво чергується з нападами, там лікують медикаментами, які застаріли півстоліття тому і годяться хіба що на те, щоб “вирубати” буйних.
Там постійні бійки, насильство по відношенню один до одного, в тому числі і сексуальне.
“Мене гвалтували, і я буду гвалтувати”, – зізнавався правозахисникам 18-річний хлопчик, який потрапив до інтернату з психушки, де він провів все дитинство.
– Вся система лікування і підтримки людей з психоневрологічними захворюваннями потребує радикальноі реформи, – зазначає народний депутат Ірина Геращенко, яка свого часу відвідала Новосавицький інтернат. – Наша психіатрія має глибокі радянські корені, недарма в СРСР “психушки ” боялися більше, аніж в`язниці, бо з тюрми можна було вийти, а з “палати номер 6 “- ні. Правозахисники вже давно криком кричать про необхідність гуманізаціі системи, впровадження сучасних методик профілактики і підтримки хворих.
Ці люди не здатні існувати на волі, приймати самостійні рішення, нерідко й усвідомлювати себе – часом вони просто небезпечні. Але й охороняють їх далеко не найкращі представники нашого суспільства.
– Санітари, що працюють в таких інтернатах, не мають медичноі освіти і навіть не проходять професійних курсів, хоча очевидно, що специфіка закладу вимагає спеціальних знань, – констатує І. Геращенко. -Система підготовки соціальних працівників теж потребує дискусіі. А щодо волонтерів, то в нас іх хіба для Євро -2012 набирають?
Справді, чи так вже квапляться на марудну роботу цілком адекватні, професійно підготовлені й відносно непогано працевлаштовані люди?
– До нас приходять або ті, кому нікуди подітися, або потенційно здатні на агресію, які хочуть панувати над безпорадними, – коментує ситуацію психіатр, який зважився на одкровення на умовах анонімності. – Ми змушені погоджуватися і на такі кандидатури. Тому що особливого вибору немає. І навіть ті з молодшого персоналу, хто цілком адекватно поводиться, з часом стають більш жорстокими і байдужими. Інакше теж злетить з котушок. Психологічної розрядки немає, зарплата маленька, весь час варишся в цьому казані безумства … Треба мати дуже міцну нервову систему і сильний інтелект, щоб якось опиратися цьому. Звичайні люди не винні в тому, що одного разу вони можуть стати звірами по відношенню до тих, хто знаходиться під їх наглядом, в їх повній владі …
– Один з наших інвалідів, зовсім молодий хлопець і цілком нормальний, дуже боляче висловився про майбутнє собі подібних: “Ми всі стоїмо в черзі за смертю”, – продовжує Тетяна Макарова.
До старості люди з психіатричними діагнозами, особливо ті, хто захворів молодим, доживають рідко. Виготовлення трун про запас було улюбленою забавою в тому ж Новосавицькому інтернаті. Молоді інваліди, за спогадами очевидців, самі собі стругали домовини. Так само заздалегідь викопували вони собі і могили. Це було в порядку речей. І 10 років поспіль, аж до вбивства Вовченка, це нікого не хвилювало.
За даними Харківського інституту соціальних досліджень, у даний час в розташованих на території України «місцях несвободи» (під ними слід розуміти не лише установи пенітенціарної системи та міліції, а й Міністерства охорони здоров’я, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту, Міністерства соціальної політики та ін.) утримується близько мільйона осіб.
На утримання таких закладів держава витрачає значні кошти, які використовуються не завжди ефективно. В частині «місць несвободи» люди не мають доступу до медичної та юридичної допомоги, інформації, належних програм реабілітації, адаптації та соціалізації.
«Як показують наші дослідження та окремі результати журналістських розслідувань, умови поводження з людьми в таких «місцях несвободи», як, наприклад, психоневрологічні інтернати, військові частини, дитячі будинки – іноді можуть бути набагато гіршими, ніж в ізоляторі тимчасового утримання в міліції чи в тюрмі, – зазначає кандидат соціологічних наук, директор Харківського інституту соціальних досліджень Денис Кобзін. – Громадська увага до цих місць, громадський контроль за цими місцями набагато нижчий, бо вважається, що за ними контролюючу роль виконує сама держава».
Про ефективність отого контролю можна судити із щойно описаної кривавої історії Новосавицького спецінтернату та двох вироків Великомихайлівського суду.
Олег БАЗАК, Центр інформації про права людини, Одеська область, для УНІАН
