“Ми підірвемо твій будинок разом з сім’єю”: старосту селища Борщівка Лідію Шульгу 5 діб утримували в підвалі

Старосту села Борщівка Харківської області Лідію Шульгу росіяни протримали у підвалі в Балаклії майже п’ять діб. Чиновниця втекла зі свого села, аби її не затримали еленерівці. Вона переховувалась в смт Шевченкове, але її здала окупантам місцева мешканка. Після звільнення Балаклії українськими військовими вона повернулась додому.

Про це виданню ZMINA розповіла сама Лідія Шульга.

Лідія Шульга. Фото: ZMINA

За її словами, з 16-го по 19 березня до Борщівки зайшла перша колона військової ворожої техніки. Коли ворожа техніка рухалася вулицями села, окупанти стріляли в повітря з гармат. Тоді приїхало приблизно 100 військових, які одразу ж зайняли під штаб місцеву адмінбудівлю.

“Це були дуже агресивні та негативно налаштовані еленерівці. Серед них також були чеченці або осетини. Дорікали, що вони нас терпіли вісім років, а тепер ми будемо їх терпіти. Казали: “Ми вас прийшли звільнити від вашого президента та влади. Ми несемо мир””, – розповідає Шульга.

Наступного дня окупанти викликали її до себе та повідомили, що проводитимуть фільтрацію усіх чоловіків. Вона тоді наполягла, щоб це робили в адміністрації, а не ходили по будинках. Таким чином староста хотіла уникнути неприємних ситуацій та незаконних затримань. За її словами, окупанти перереєстрували усіх чоловіків до 35 років. Їх роздягали, дивилися плечі, пальці (мозолі), перевіряли татуювання, шукали сліди від бронежилета. Одного чоловіка, у якого на тілі було татуювання у вигляді орла, кинули до підвалу.

Шульга розповіла, що серед окупантів був чеченець з позивним “Псих”. Одного дня він вивів чоловіка з татуюванням орла до мешканців села, поставив його на коліна, дістав ніж і його гострим кінцем почав колоти тату. А потім дав одному із жителів цей ніж і сказав: “Вбий його“.

“Я тоді попросила еленерівців, щоб його відпустили, оскільки він колишній в’язень і він сам не знає, що собі наколов. Чеченець одразу забрав ножа і повів його назад до підвалу. Ввечері його випустили. Пізніше ще одного також забрали через татуювання. Його потім теж відпустили. Знаю, що їх обох били“, – згадує Шульга. 

Наступного дня, каже вона, окупанти забрали у всіх місцевих чоловіків мисливські рушниці. Крім цього, конфіскували у місцевої агрофірми  КамАЗи, пальне та запчастини. А також вимагали від старости надати реєстр військовозобов’язаних: 

“Я сказала, що у мене його немає, оскільки ми його здали. Я їм пояснювала, що ми лише старостинський округ, а не сільська рада, тому ми у себе не тримаємо такі відомості”.

19 березня еленерівці забрали у старости 4 машини (дві машини “Жигулі” сьомої моделі та два “Фіати”), щоб рухатися далі. Вони хотіли взяти ще одну, але Лідії Шульзі вдалося їх відмовити. Її залишили для надання гуманітарної або медичної допомоги мешканцям села.  

А з 28 березня по 6 вересня в Борщівку зайшла друга колона еленерівців. Тоді старості запропонували роздавати російську “гуманітарку”, але вона відмовилась:

“Їхній майор з позивним “Рамзес” говорив людям, що я не співпрацюю з ними та не хочу займатися гуманітарною допомогою. Він намагався тиснути на мене, щоб я з ними співпрацювала. Але я відмовилась. Одночасно серед місцевих почали з’являтися їхні симпатики”.

На думку Шульги, майор психологічно впливав на людей та постійно розповідав, що “України немає” і “тут буде Росія”. Він навіть показував селянам шеврони “Харківської народної республіки”.

“Він ще людям розповідав: “Нам не дозволяють стріляти”. Але кожного дня ми бачили, куди вони стріляли та де вони стояли. Діти навіть навчилися розрізняти, з якого виду озброєнь вони гатять по Гусарівці, Шевельовці, Чепілю, Асіївці та Петровську. Ми знали, що вони руйнують наші села та міста. Що вони вбивають людей. Для нас це страшний біль“, – згадує староста Борщівки.

Вона додає, що, окрім важкої артилерії, окупанти також активно застосовували авіацію: щодня запускали по 7–8 літаків.

Одного дня майор разом зі своїм напарником прийшов до будинку родини Шульги та забрав у них документи. Вони всім погрожували та сказали старості: “Ми підірвемо твій будинок разом з сім’єю“. Після почутого вона вирішила тікати з села, щоб врятувати своїх близьких. Жінка вже знала, що до затриманих застосовували тортури – били палицями, електрострумом, шокерами, прикладами та ногами.

Залишена росіянами палиця, якою били місцевих мешканців. Фото: ZMINA

“Після того, як вони пішли, я накинула куртку та вискочила з дому в домашньому одязі. Я думала, що вони за мною повернуться. Родичі мене вивезли до сусіднього села і залишили у напівзруйнованій хаті. Було страшно, але я знала, що в тому селі не було ворогів“, – розповідає Шульга про те, як рідні вивезли її до смт Шевченкове.

Оскільки у неї забрали телефон, вона звернулася до незнайомої жінки з проханням дати їй зателефонувати. Та запропонувала піти з нею до гуртожитку і там переночувати. Шульга погодилась, але наступного дня, 4 вересня, 5 озброєних чоловіків у балаклавах прийшли до гуртожитку затримувати її. Вони одягнули старості на голову мішок та посадили в машину.

Лідію привезли в невідоме місце та кинули до підвалу. До кімнати, де відбувався допит, її вели з мішком на голові, але потім зняли. Під час так званої “розмови” питали, хто вона, які у неї наміри й чому вона знаходилася у Шевченковому. Чиновниця вирішила не казати, що вона староста, натомість представилася вчителькою. Вона сказала, що хоче перейти на підконтрольну українській владі територію, бо у неї проблеми зі здоров’ям. Слідчий, який її допитував, пообіцяв відпустити, якщо вона говорить правду. Якщо ж ні, то її перевезуть в інше місце, де з нею будуть поводитись по-іншому.

“Люди, які мене везли та допитували, були росіянами. Вони розмовляли з характерним акцентом. Я впевнена, що мене здала жінка, яка запропонувала переночувати у гуртожитку. Бо у слідчого, який мене допитував, на столі лежав її телефон“, – згадує Шульга.

Зранку їй знову одягли мішок на голову, вивели на вулицю, посадили в машину і кудись повезли. Дорогою вона почула, що росіяни її везуть до Балаклії. Коли вони приїхали на місце, вона попросила не затягувати мішок, бо задихається через нестачу повітря. В цей момент вона помітила, що її привезли до поліцейського відділку.

Старосту посадили до камери, де вже було троє жінок. Вони не хотіли спілкуватись і були дуже залякані, наступного дня одна з них почала розмовляти з нею:

“Було видно, що 65-річну жінку в шкарпетках та халаті забрали просто з будинку. Одна з жінок сиділа, обхопивши руками коліна, і весь час хиталась. Людина у такому стані цілком могла збожеволіти. Вони були, як зомбі і розмовляли пошепки“.

Жінок годували один раз на день. Зазвичай давали кашу – пшоняну або гречану. Одного разу до супу дали цілу хлібину. Ввечері приносили воду в пляшках. Мила та туалетного паперу не було. Замість ліжок на підлозі лежали матраци. В камері були унітаз та умивальник, але вода з’явилась пізніше.

“До цього, як мені казали жінки, у цій камері тримали від 6 до 9 людей. Зазвичай в підвалі знаходилось до 34 осіб“, – свідчить Лідія Шульга.

Вона каже, що їх охороняли чоловіки у військовій формі. Але вони до них не заходили, заходив лише кухар з двома охоронцями. Він був у цивільному одязі з відкритим обличчям. Також в приміщенні, де тримали жінок, була камера спостереження. Але ніхто не знав, чи вона працювала.

“Час від часу ми чули сміх, матюки та музику. Інколи вночі лунали поодинокі постріли. Мене так і не викликали на допит”, – говорить Лідія Шульга.

8 вересня двері камери, де вона сиділа, відімкнув цивільний чоловік та всіх випустив. Вони спробували знайти свої паспорти, але все було марно. Як згодом з’ясувалось, росіяни відступили, й до Балаклії зайшли підрозділи ЗСУ. Наступного дня староста повернулась додому:

“Спочатку я їхала додому на велосипеді, який взяла у родичів в Балаклії. А потім наші військові підкинули мене до села. Я йду додому, а у мене по обличчю сльози рікою течуть. Через них я навіть дороги не бачу. У мене промайнула думка: я жива. Я була вдячна ЗСУ, що вони нас вчасно звільнили“.