Дітям з обмеженими можливостями – центр з обмеженим доступом

Діти з обмеженими можливостями – обмежені у всьому. Для них – двері звичайних садка чи школи закриті, а повноцінного спеціального закладу немає.

Заняття з “особливими дітьми” через недофінансування проводять лише час від часу, окремої будівлі у такого закладу немає — і все через те, що у найбільшому районі Києва – Шевченківському – і досі не створили повноцінного соціального центру для дітей із функціональними обмеженнями. За статистикою ж тут 487 дітей з обмеженими можливостями та 323 — молодих людей. І це тільки ті, хто стали на облік.

Льоша виглядає нас у вікно своєї квартири та з нетерпінням чекає, коли ми зайдемо. Він радісно зустрічає гостей, з цікавістю розглядає нові предмети та час від часу уважно вивчає себе у дзеркалі. Попри свій діагноз – аутизм – чотирнадцятирічний хлопець дуже радо іде на контакт. Він уважно слухає нашу розмову з його мамою, на дотик та запах намагається вивчити мій блокнот, ручку та мікрофон.

Не дивно, що Льоша такий допитливий до навколишнього світу, адже віднедавна, окрім родини, йому нема з ким контактувати. Районний центр для дітей із обмеженими можливостями працює час від часу, а в інші подібні заклади хлопця не беруть через ще одну хворобу – епілепсію.

Мама Олексія Ганна Мельниченко розповідає, що уже протягом року до Шевченківського центру для дітей із обмеженими можливостями їх не запрошують: всі спеціалісти, які там колись працювали, вже звільнилися: нема ані психолога, ні реабілітолога, ні логопеда. А в інші центри не беруть, бо туди потрібно здавати медичні довідки:

“У мене дитина ізольована від усього, тому що за станом здоров’я він не може відвідувати дитячі заклади, навіть спеціалізовані, адже, коли там бачать довідки з діагнозом “епілепсія”, одразу відхрещуються: ми не медичний заклад! Так що ж мені тепер — його у лікарні Павлова цілий рік тримати?”

За Шевченківським центром для дітей з обмеженими можливостями Олексій сумує і досі. Туди він збирався як на свято, бо фахівці центру знайшли до Олексія підхід. З ним займалися арт-терапією, він ліпив з глини та не боявся лишатися з працівниками без мами.Олексій потребує особливого підходу: з ним мають займатися і психолог, і логопед. Звісно, всі ці функції може взяти на себе й мати, але її Льоша не завжди сприймає як педагога. Та й не можна йому постійно знаходитись дома, інакше як звикне до того, що за дверима його кімнати існує ще якийсь світ?

“Там Льошу сприймали таким, яким він є, — каже Ганна Мельниченко, — вони надавали йому психологічну допомогу: він щось вирізав, клеїв, я взагалі могла його лишити з ними наодинці: Олексій звикнув до них, слухався. А тепер ми взагалі нікуди ходити не можемо. Принаймні, у нашому районі. А в інші — з хворою дитиною не наїздишся”.

Шевченківський центр для дітей та молоді з функціональними обмеженнями знаходиться далеко не в центрі міста. Його і не знайдеш одразу — центр надійно захований поміж дворів та… у підвалі одного з будинків. На вході — двері, до яких має дотягнутися людина з обмеженими можливостями, а за нею — круті сходи, якими спускатися лячно навіть здоровій людині. І це — у найбільшому столичному районі – Шевченківському, де щонайменше тисяча молодих людей з обмеженими можливостями.

Окремого центру для них і досі не створили: це лише приміщення у районній соціальній службі. Звідси — і всі проблеми. Оскільки заклад не самостійний, то і штатних працівників сюди не набирають: спеціалісти працюють за трудовою угодою та… на власному ентузіазмі.

Як розповідає заступник директора Шевченківського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Валентина Євсеньова, персонал міг би тут працювати і на постійній основі з повним робочим днем п’ять разів на тиждень, але за однієї умови — якби він був окремим закладом реабілітації. Тоді б і заняття проводили систематично. А оскільки найманим працівникам ставок не призначають, на відпустки та на лікарняні вони права не мають, тож і йдуть сюди працювати неохоче:

“Наприклад, оплата праці спеціаліста на виконання соціальних програм – 500 гривень на місяць —розповідає заступник директора Шевченківського районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Валентина Євсеньова. – Небагато хто йде на такі гроші працювати, погодьтесь. У нас є психолог, але, звісно, ми не можемо вимагати, аби він працював з 9 до 18: відвідувачі підлаштовуються під його робочий графік.  Ми мріємо відкрити повноцінний заклад: там будуть і психолог, і реабілітолог, і медична сестра. Вони працюватимуть у штаті, а поки що тут працюють в основному активісти”.

Звісно, центр функціонує і в таких умовах. Принаймні, так стверджують його очільники. Зокрема, тут постійно влаштовують змагання з шашок, шахів, настільного футболу, проходять уроки малювання, організовують і різноманітні клуби за інтересами.

Працюватиме у центрі і психолог. Обіцяють, що з лютого. Але й не заперечують – через недостатнє фінансування і справді не можуть повністю забезпечити потреби батьків і дітей. 
Принаймні, щоб повноцінно проводити з ними заняття.

Така ситуація у центрі від дня його створення – розповідає його засновниця та екс-керівник Світлана Глітень. Подекуди бувало й так, що кошти доводилося буквально збирати по всіх усюдах: у депутатів Київради — на солодкий стіл, в народних обранців із Верховної Ради — на комп’ютери та засоби реабілітації, навіть квіти до центру подарував магазин флористики:

“Нам говорили: ви закладайте у кошторис ці витрати – чай, цукор – що необхідно. Але скільки б я не закладала, вони не виділялися, — розповідає засновниця центру та екс-очільниця Світлана Глітень. –Спеціалістам платили за трудовою угодою, але як це: сьогодні вони з тобою працюють, а завтра — ні, всі звільнені, бо нема грошей. І що? Бувало таке, що я залишалася сама на цілий район, а це дуже важко”.

Із фінансуванням Шевченківського центру для дітей з обмеженими можливостями пообіцяли розібратися у КМДА. А у самому центрі тим часом знову чекатимуть на сесію міськради.

Працівники вже вкотре подали заявку на створення окремого закладу для таких діточок. Сподіваються, що хоч цього року пощастить. Причому, сподіваються на це усі: і Льоша, і його мама, і колишні, і нинішні керівники центру.

Катерина Бессарабова, Центр інформації з прав людини для Української правди. Київ