Журналістика розслідувань – це не просто публікація зливів. Про тріангуляцію джерел та інші запобіжники
Я в жодному разі не журналіст, ніколи ним не була, але отримала свій магістерський ступінь у Школі журналістики Державного університету Сан Хосе в Каліфорнії. І звідти – від викладачів, з підручників, від практиків, що приходили, я винесла дві важливі практики, які в наших медіа, на превеликий жаль, не застосовуються.
Не лише в наших, а всюди, бо інформаційна Cхідноавстралійська течія дедалі пришвидшується, і ми всі в ній, як рибка Немо, часом губимось і втрачаємо орієнтири.
І тим не менш.
Практика 1. Тріангуляція джерел. Раніше непублічну інформацію можна було публікувати, якщо вона підтверджується принаймні трьома незалежними одне від одного джерелами. Наприклад, отриманий від конфіденційного джерела документ треба звірити з іншими документами і/або отримати підтвердження від іншої людини – не тієї, яка його надала.
Звичайно, це забирає багато часу. Наприклад, між першим контактом журналістів The Washington Post із конфіденційним джерелом під псевдонімом Deep Throat та першими публікаціями про Вотергейт минуло майже чотири місяці.
Перевірка знаменитих Pentagon Papers до публікації в New York Times зайняла приблизно стільки ж.
ICJU (International Consortium of Investigative Journalists – Міжнародний консорціум журналістів-розслідувачів. – Ред.) витратив понад рік роботи 370 журналістів на перевірку та оброблення масивного зливу Панамських документів.
Так, це кропітка, важка, невдячна праця. І багато складних рішень за участю всіх ієрархічних рівнів редакцій: від фактчекерів до видавця. І обов’язково – юристів.
Ні, це не так просто, як “у розпорядженні редакції з’явився документ…” із гучним скандальним заголовком.
Ні, журналістика розслідувань – це не просто публікація зливів.
Три незалежні одне від одного джерела. В ідеалі принаймні одне з них – офіційно, “під запис”, із названими ім’ям і посадою.
За тих часів, коли інтернет ходив під стіл пішки, мене та інших студентів факультету журналістики вчили тріангулювати джерела.
Практика 2. Фактчекінг. Перевірка фактів. Для цього ж спеціально найняті люди. Часто це журналісти-початківці. Повагу до правдивості друкованого слова прищеплюють з перших кроків у професії.
“Продиктуйте ваше ім’я та прізвище по літерах”; “Чи є ви членом будь-якої організації, яка займається питанням xyz?”; “Скільки років ви в професії?”; “У вас у LinkedIn написано, що донедавна ви працювали в компанії abc. Ви підтверджуєте?”
Це кілька з питань, які мені за роки коментування міжнародним медіа ставили фактчекери. Не журналісти, яким я давала коментар. Окремі люди, які скрупульозно перевіряють навіть такі неважливі джерела, як я.
Вгадайте, скільки разів мені чи бодай моїм клієнтам телефонували фактчекери українських медіа? Правильно, нуль.
Думаю, приблизно стільки ж українських редакцій має фактчекерів у своєму складі.
І бонусна практика 3. Я з нею зіткнулася лише недавно. Спонукали мене до неї британські медіаюристи: саме в них особливо жорстке до ЗМІ медійне право.
Не можна публікувати інформацію про особу – фізичну чи юридичну, – попередньо не надавши їй можливості відповісти.
Публікація без запиту коментаря – це запрошення до суду.
Так, це означає, що буде менше статей – доповнень – переглядів – рекламних показів. Але буде чесно і відповідально.
На завершення додам: попит на сенсації з душком замість якісної журналістики формуємо саме ми – читачі, глядачі, споживачі. Тому, перш ніж кидати каміння в медійний город, пошукаймо колоду у власному оці.
Ярина Ключковська, фахівчиня з комунікацій, медіатренер
