Запит на справедливість vs законодавство: чому необхідні зміни до законів про колабораціонізм

Наразі в суспільства є запит на справедливість і відповідальність для осіб, які співпрацювали з державою-агресором. Але постає логічне питання: чи відповідає змісту цього запиту відповідальність, яка сформована законодавчо та на практиці?

Якщо розглянути статистику, то практика застосування законодавства про колабораціонізм виявляється досить об’ємною. Дослідження Центру прав людини ZMINA показало, що станом на вересень 2023 року в Єдиному реєстрі судових рішень було 788 вироків ">і . Станом на 11 грудня кількість вироків зросла до 1023. Водночас відкритих проваджень, які стосуються стосуються статті щодо колабораційної діяльності (стаття 111-1 ККУ), зараз уже близько 7 тисяч.

Але, як відомо, співпраця з державою-агресором охоплюється не лише цією статтею. У Кримінальному кодексі є низка відповідних статей: щодо державної зради, пособництва державі-агресору, виправдовування агресії та глорифікації її учасників. 

У межах дослідження ми також провели інтерв’ю з представниками правоохоронних органів. У відповідь на запитання про відповідальність для колаборантів вони зазначали, що у фокусі насамперед мають бути ті, хто обіймав керівні посади в окупаційних адміністраціях, і ті, хто добровільно вступив до збройних формувань Російської Федерації. Водночас, згідно з нашим дослідженням, майже половина відкритих проваджень стосується дописів у соціальних мережах. Так, станом на вересень 2023 року їх було 353 із 788 вироків. 

Існує й окрема стаття про виправдовування агресії (стаття 436-2 ККУ), яка стосується, зокрема, й глорифікації держави-агресора. Станом на 11 грудня в реєстрі можна було знайти 841 вирок за цією статтею, і вони також переважно ухвалені за висловлювання та дописи в соціальних мережах. Ба більше, за цією статтею передбачено кримінальну відповідальність у вигляді позбавлення волі, тобто реальні строки ув’язнення. Водночас публічне заперечення збройної агресії за частиною першою статті 111-1 є проступком і передбачає покарання у вигляді позбавлення права обіймати певні посади або вести певну діяльність. Тож ми бачимо, що відповідальність за схожі діяння кардинально відрізняється у різних статтях.

Утім, останній законопроєкт, який був зареєстрований у Верховній Раді щодо внесення змін до законодавства про колабораційну діяльність (р.н. 10136), передбачає позбавлення волі й за перший пункт статті про колабораціонізм. Тобто за будь-які дописи в соцмережах чи висловлювання хочуть призначати покарання у вигляді позбавлення волі. 

Але такі зміни в законодавстві не розв’яжуть жодної з наявних на сьогодні проблем, про які говорять експертна та правозахисна спільноти. Йдеться, зокрема, про намагання криміналізувати будь-яку взаємодію з державою агресором без урахування стандартів міжнародного гуманітарного права, широкі та нечіткі формулювання щодо забороненої діяльності, складність розмежування між статтями, що стосуються співпраці з державою-агресором, та неспівмірність порушення і покарання.

Натомість згадані зміни ще більше викривлятимуть баланс між небезпекою діяння та покаранням за нього. 

Крім того, виникає питання: чи є ефективним такий розподіл ресурсів, коли пріоритет має віддаватися тяжким злочинам, а статистика показує, що насправді найбільший фокус мають ті провадження, які стосуються, по суті, проступків? 

Усе тому, що в нас недосконале законодавство, зокрема через те, що в деяких статтях не йдеться про наслідки дій. Відповідальність передбачається за дію без урахування її впливу на національну безпеку. У статті про колабораційну діяльність є різні широкі формулювання (“взаємодія з державою-агресором”, “підтримка або реалізація рішень окупаційної влади” тощо), які важко зрозуміти як тим, на кого вони спрямовані, так і тим, хто застосовує їх. Під ці формулювання фактично може підпадати будь-що: від участі в організації незаконного референдуму на окупованій території до продовження виконання обов’язків комунальними працівниками, без яких життя в цих регіонах буде неможливим. Той факт, що формулювання не конкретизує, що такі дії мають містити умисел на шкоду державі та призводити до негативних наслідків, дозволяє під нього підтягнути будь-яку діяльність. 

Згідно з дослідженням Центру прав людини ZMINA, за півтора року практики в Україні було два виправдовувальних вироки за статтями щодо колабораційної діяльності та щодо пособництва державі-агресору. Обидва ґрунтувалися на тому, що докази, які зібрали під час досудового розслідування, були неналежними та недостатніми. За цей період було ще шість апеляцій, тобто переглядів рішень судів першої інстанції. З них лише одна була ініційована стороною захисту. 

Така статистика насамперед свідчить про те, що на етапі розслідування слідчі обирають шлях найменшого спротиву – вони збирають мінімально необхідні матеріали для того, щоб довести провину особи, та передають справу до суду. У результаті трапляються неналежні та недостатні докази. 

Крім того, понад 50% вироків, наприклад за частинами 3 (пропаганда в закладах освіти) та 5 (обіймання чільних посад в окупаційних адміністраціях) статті 111-1 ККУ, проводиться in absentia, тобто без участі обвинуваченої сторони. Тут виникає питання щодо належного забезпечення принципу змагальності: обвинувачений не присутній, а адвокат мусить спиратися, по суті, на своє уявлення про позицію клієнта, тому що не має можливості провести з ним консультацію. Суд у результаті теж виконує мінімально необхідні дії. 

Якщо говорити про справи щодо публічних висловів, у яких проводиться, наприклад, лінгвістична експертиза, то суд переважно приймає висновки експертів. Тобто якщо у висновку йдеться про те, що склад злочину є, то він автоматично приймається, а індивідуальні обставини справи не досліджуються. Яскравий приклад – це справа електрика з Лимана. Тоді її розглядав суд першої інстанції, який не врахував ні позитивні характеристики обвинуваченого, ні той факт, що в нього на утриманні були члени сім’ї та новонароджена дитина, ні того, що покарання позбавить його та сім’ю будь-якого доступу до засобів існування. Навіть коли чоловіку призначали позбавлення волі, не було враховано те, скільки часу він уже провів під вартою.

Це все переглянули в апеляції, тому що апеляційні суди в Україні мають більше можливостей і часу розглянути всі індивідуальні аспекти справи, оскільки мають менше навантаження. У результаті людина, якій попередньо призначили три роки позбавлення волі, конфіскацію майна та позбавлення права вести професійну діяльність, отримала покарання у вигляді двох років іспитового строку. Це більш гуманний та індивідуалістичний підхід. 

Більшість справ у цій категорії розглядаються in absentia, або ж укладаються угоди про визнання винуватості. За таких умов немає можливості оскарження. Відповідно, практика формується виключно в судах першої інстанції. В Україні зараз відбувається пробний період, так званий тест-драйв – спроба впоратися з мінімальною кількістю справ про колабораціонізм (хоча цифри ніби й не здаються малими). Водночас після звільнення нових територій кількість таких справ зростатиме, особливо в тих регіонах, які були окуповані вже 10 років. А через теперішнє законодавство під нього можуть підпадати, по суті, всі жителі цих територій. 

Тому думати про вдосконалення законодавства та напрацювання адекватної практики потрібно вже зараз, для того щоб у момент звільнення нових територій система не захлинулася. Адже коли ми говоримо про відповідальність для колаборантів, то спираємося на те, що в Україні є законодавство щодо покарання/відповідальності за співпрацю з державою-агресором, але є сумніви, чи відповідає суспільному запиту на справедливість законодавство в тому вигляді, в якому воно існує зараз.

Онисія Синюк, правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA

Виступ експертки під час дискусії “Чи наближає покарання за колабораціонізм нас до справедливості?” записала журналістка Владислава Кріцька

Матеріал підготовлено за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду “Відродження” в межах спільної ініціативи “Європейське Відродження України”. Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відбиває позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду “Відродження”.