За незалежність боротися ми стали лиш учора…
25 років незалежності України… Та мені здається, за незалежність нашої держави ми почали боротися тільки ось нещодавно.
Покоління моїх батьків, батьків моїх друзів і колег, отримавши незалежність, навіть гадки не мали, що таке правосвідомість. Або ж такі правосвідомі люди були в абсолютній меншості. При народженні нового покоління й думки не було навчати своїх дітей захисту своїх прав і свобод як людини, як громадянина.
Я не дорікаю. Лиш констатую те, за чим спостерігаю давно… Як на мене, ми почали боротися за справжню незалежність лише тоді, коли почали змінювати систему держави.
Незалежність – це не тоді, коли ми на стару систему накладаємо нову Конституцію, кілька нових законів і неохоче беремо на себе “якісь” міжнародні зобов’язання. Коли ми говоримо про реформи, а система працює по-старому.
Справжня незалежність настає не лише тоді, коли задекларовані цінності – в Конституції, ратифікованих конвенціях, законах – збігаються з задекларованими цінностями народу, а тоді, коли вони справді працюють. Коли будь-яка людина, яка мешкає на території України, – незалежно від того, чи має вона українське громадянство, чи є особою без громадянства, чи перебуває у статусі біженця, або ж є іноземцем, який офіційно працює в нашій країні – чітко усвідомлювала, що є українська нація, точно знала, що її права будуть захищені, готова виконувати обов’язки перед державою. А держава усвідомлювала, що таки її найвищою цінністю є людина та вона має перед нею зобов’язання, які чітко виконує.
Не людина для державної системи, а система для людини.
Я – громадянка України, маю статус переселенця. Нещодавно з колегами порахували: виявляється, для того, щоб переселенець мав якісне життя перетнувши лінію розмежування (я кажу про звичайні речі: отримати медичні послуги у районній поліклініці, влаштувати дитину в дитячий садок чи школу, знайти роботу, зареєструватися на новому місці проживання, користуватися рахунком у банку, отримувати пенсію…) йому/їй в процесі доводиться стикатися з 19 (!) державними установами. А про систему єдиного вікна з боку держави для таких людей поки що мова не йде. Життя цих людей триває в умовах максимального дискомфорту, а держава в цей час не поспішає проявляти на практиці ті самі задекларовані цінності.
І кожного разу відвідання будь-якого держоргану для вирішення проблем чи задоволення потреб супроводжується неабияким стресом. Чому? Тому що принципи задекларованого верховенства права, поки що, існують лише на папері та водночас система функціонує за чіткою підміною понять. Це відбувається системно, коли, наприклад, підзаконні акти і внутрішні інструкції чомусь набувають більшої сили над законом чи, навіть, Конституцією. Стара радянська система все ще вперто намагається домінувати над новими запровадженнями, що несуть в собі свободи та демократичні засади. Вона неповоротка, обтяжлива для кожного та нав’язує старі принципи взаємодії держави з людиною, коли людина ніщо, гвинтик, у якого немає цінності. Хоча правила гри вже давно змінилися не лише у глобальному контексті, а й для багатьох сучасних громадян, та держава вперто відмовляється це помічати, завдаючи непоправимих моральних та матеріальних збитків людині…
Дуже принизливо, коли чиїсь права і свободи та можливість ними користуватися – визначає спецкомісія, яка перевіряє, чи справді людина мешкає за вказаною адресою, чи “справжній” вона переселенець. І цю спецкомісію складають представники СБУ, Наполіції, соціальні працівники. У держави завідомо є до громадянина упередженість, через яку людина мусить жити під тиском презумпції винуватості…
Але незалежність – це не лише, коли держава дотримується моїх прав.
Незалежність – це коли я є активною громадянкою. І якщо я бачу проблему, я її вирішую. Для себе я винайшла просту послідовність дій, якої ретельно дотримуюсь: переведення проблеми на свідомий рівень → що саме не так → чому це не так, як мало би бути → що саме потрібно виправити → як це потрібно виправити → з ким це потрібно робити → довести справу до логічного завершення.
Який сенс просто нарікати, що нова поліція така ж, як і стара міліція? Від такої пасивно-агресивної позиції точно нічого не зміниться. Не виконує поліцейський своїх посадових обов’язків? Викликаєте новий патруль, і фіксуєте порушення. Виконувати свій громадянський обов’язок простіше, ніж здається.
Не завжди мені в реалізації моїх прав дається все легко. Рік тому я не змогла проголосувати. Мені не було куди вертатися – зараз в мене немає власного дому. Але я була глибоко вражена, дізнавшись, що я не можу реалізувати своє право голосу через де-факто дозвільну систему реєстрації місця проживання. Мої два світи зіштовхнулись – я хочу користуватись задекларованими правами та свободами, але не можу через те, що ще я живу в старій системі. Держава не подбала про те, щоб я могла на виборах здійснити свій усвідомлений вибір… парадокс, заради майбутнього.
Тому нині я всі свої зусилля спрямовую на те, щоб в Україні місце реєстрації (читайте – “прописка”) не визначало моїх прав, щоб моя луганська реєстрація не ставила мене автоматично в гірші умови. І якщо це мені разом з моїми колегами з громадського сектору та державних органів (!) таки вдасться – тоді настане моя особиста незалежність України. А поки я її ще виборюю…
Людмила Янкіна, координаторка проектів Центру інформації про права людини
