Як позбутися інтернатів? Уряд ухвалив стратегію

Уряд України затвердив  Стратегію реформування психоневрологічних, інтернатних закладів та деінституціалізації, догляду за особами з інвалідністю, особами похилого віку до 2034 року.

Інтернатна система залишилася нам у спадок з радянських часів. За даними Мінсоцполітики, 47 тисяч людей отримують послуги стаціонарного догляду в інтернатних закладах і стаціонарних відділеннях центрів надання соцпослуг. Частка людей, яких влаштовують до інтернатних закладів, щороку зростає: у 2020 році до інтернатних закладів були влаштовані 3130 осіб, у 2021-му – 4533, у 2022-му – 5200, а у 2023 році – 5507. 

Деінституціоналізація (ДІ) – для багатьох, на щастя, незрозумілий термін, який складно вимовляти. Чому на щастя? Тому що краще, щоб життєві дороги не приводили людину до  інтернату, в стінах якого вона залишається “довічно”.

Інтернатне життя суворо регламентоване: інтереси людини підпорядковані й обмежені встановленим режимом закладу. Мешканці не розпоряджаються своїм життям і цілком залежать від персоналу.

Інституційний догляд існує і в інших країнах, щоправда, в багатьох країнах він набагато гуманніший.

Сучасна світова тенденція і вимога часу – перехід від інституційної системи до підтримки та включення в суспільне життя людей, які не можуть самостійно проживати в громаді. Про це йдеться в зауваженнях загального порядку № 5 Комітету ООН з прав осіб з інвалідністю та його керівних принципів щодо права на свободу та недоторканність осіб з інвалідністю за 2017 рік (ст. 14).

У 2022 році цей комітет прийняв Рекомендації щодо деінституалізації, у тому числі в надзвичайних ситуаціях, які радять державам-учасницям позбутися всіх форм інтернатних закладів. Навіть в кризових ситуаціях, зокрема збройного конфлікту, який переживає сучасна Україна, запропоновано  утримуватися від нових розміщень в інституціях та інвестування в інституції.

Для країн Європейського Союзу в документі “Союз рівності: стратегія з питань інвалідності на 2021–2030” Європейська комісія пропонує запровадити передову практику деінституалізації у сфері психічного здоров’я і щодо всіх людей з інвалідністю, включаючи дітей, а також забезпечити  перехід від інституційного догляду до служб підтримки в громаді.

Такі зобов’язання стоять і перед Україною, яка має чіткі плани вступу до ЄС.

На початку 2000-х ми вперше заговорили про реформу інтернатної системи, але йшлося лише про дитячі заклади. Вважалося, що в інтернатах проживають лише “статусні” вихованці: діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. Дітей в інтернатах нараховувалося понад 100 тисяч.

Спрощено формула реформи мала такий вигляд: до 2017 року нові діти не будуть надходити в інтернати (їх мали влаштовувати в сімейні форми виховання),  а за 10 років всі “інтернатні” діти закінчать навчання і такі заклади припинять своє існування.

Однак система інтернатів для дітей існує і зараз.  

“Статусних” дітей в інтернатах небагато, але заклади наповнені іншими категоріями дітей.  Україна наразі  реалізує вже Стратегію забезпечення права кожної дитини в Україні на зростання в сімейному оточенні на 2024–2028 роки.  На жаль, війна збільшує кількість дітей, які залишилися без батьків, і хочеться сподіватися, що вони не стануть “державними”, бо існують і активно створюються альтернативні інституційним форми – сімейного виховання.

А от для дорослих людей альтернативної системи послуг в країні не створено. Проблему ДІ закладів для дорослих донедавна порушувала лише громадськість. У держави знаходилося багато причин її обминати: недостатньо фінансів, відсутність можливості впливу (державних інтернатів немає, вони є комунальною власністю).

Ці причини не зникли, але з’явилися міжнародні зобов’язання і політична воля.

Тож затверджена Стратегія несе в собі дуже важливий  гуманний зміст – заміни інтернатної системи на систему послуг в громадах. І це добре не тому, що в інтернатах погані умови проживання або бездушні працівники (хоча і таке буває). Адже є заклади, в яких чудові умови й прекрасні, навіть героїчні працівники. Проте навіть золота клітка – це клітка.

Сама інституційна система робить життя мешканців повністю підпорядкованим і залежним від цієї системи. За всіма ознаками інтернат – це місце несвободи. Тому важливо ресурси вкладати не в покращення інтернатів, а в розвиток у громадах послуг для людей, які потребують підтримки.

Стратегію готувало Мінсоцполітики, її активно обговорювали з надавачами послуг і громадськістю. Українська правозахисна спільнота, яку я представляю,  долучилися до цього процесу і надавала пропозиції щодо змін інституту недієздатності, формування у мешканців навичок самостійного функціонування, змін в системи соціальних послуг тощо.

Ми розуміємо, що процес буде непростий і матиме супротив багатьох.  Але мета – благородна. І ми готові йти цим шляхом для забезпечення гідного життя людям старшого віку та особам з інтелектуальними й психічними порушеннями

Олена Темченко, експертка ГО “Українські правозахисні ініціативи”