Як на мене, хай уже бомблять, аби тільки не окупація Миколаєва 

Ми всі втомилися від постійних обстрілів. І морально, і фізично. Навіть реагувати на прильоти починаєш буденніше. Вже оцінюєш дальність прильоту, вираховуєш спочатку загрозу виключно для себе: “Не поруч – і слава Богу”. І тільки хвилин за п’ять вмикаєшся і починаєш думати: “А куди влучило? Хоч би не в житловий будинок”. Проте більшість людей у Миколаєві й це готові терпіти, щоб тільки тут не було “руского міра”, щоб тільки відбили Херсон. 

Наш день зараз починається вночі. До першої години ми зазвичай не спимо. Якщо до того часу не починають обстрілювати місто, лягаємо спати в ліжко в кімнаті. Перші місяці, коли прокидалися від вибухів, ми сонні йшли в коридор та “розстелялися” там. 

Проте за останні два місяці я не пам’ятаю дня, який би не розпочався з вибухів о третій-четвертій годині ранку. Тож тепер щоночі ми готуємо два спальних місця – в кімнаті та в коридорі. Раніше після обстрілів я не могла знову заснути. Зараз утома бере своє: чуєш вибух, намагаєшся зрозуміти, наскільки далеко від тебе, і, якщо далеко, лягаєш назад спати.

Спальне місце в коридорі

Зараз я дозволяю собі відсипатися зранку – встаю близько десятої години. Можу собі таке дозволити, так би мовити, бо наразі не маю постійної роботи, лише підробіток. Та люди, що й досі її мають, не сплять пів ночі через вибухи, а потім йдуть працювати. 

До початку травня, коли в місті зовсім не було проточної води, доводилося прокидатися раніше. Невиспана та голодна, одразу бігла займати чергу по воду. За один похід не набереш води для всієї родини, тому робила кілька ходок. 

Нещодавно почула в магазині дуже влучну фразу: “У Миколаєві життя наразі складається з черг: там постояв, тут постояв, уже й день минув”.

Коли запустили водогін, стало, з одного боку, легше. Принаймні можна помитися, випрати речі, коли хочеш. Проте вода, що йде з кранів, дуже солона. І в цьому, мені здається, криється величезна проблема, яка нам всім згодом відгукнеться. Річ ось у чому. 

Нещодавно я мила піддон, де сушиться посуд. Дно було всіяне кришталиками солі – хоч ложкою збирай. А що коїться в трубах, у бойлерах, у пральних машинах – мені навіть страшно уявити. За три місяці в нас удома вже заіржавів душ та змішувач.

За минулий тиждень тільки в нашому районі сталося три великі прориви водогону: старі труби не витримують такої кількості солі. Через ці аварії воду знову вимикали. І ми, навчені вже попереднім досвідом, знову почали запасатися. Хай навіть солоною водою – це краще, ніж ніякою.

Зараз у нас у квартирі стоїть близько 120 літрів технічної води та десь 70 літрів питної. Питну воду можна набирати на станціях у всьому місті. Організовує це і місцева влада, і волонтери, і прості мешканці. От, наприклад, у сусідньому від нас домі живе жінка, чиї діти мають за містом будинок зі свердловиною. Вони регулярно привозили мамі воду. А ту, що залишалася, роздавали у дворі. Зрештою вони купили бак на 1000 літрів і тепер кожні три дні привозять воду для тих, хто живе поблизу. 

Ще один місцевий квест – отримання гуманітарної допомоги. Якщо ти не пенсіонер, не людина з інвалідністю й у тебе немає дітей – це справді перетворюється на квест.

Є фонди та організації, куди можна зателефонувати, і тебе запишуть на певний день та час. Проте часто додзвонитися туди нереально. До одного з таких фондів я телефонувала якось 10 днів поспіль – безрезультатно.

У деяких місцях, де видають гуманітарну допомогу, діє порядок живої черги. Туди треба приїжджати одразу, як закінчується комендантська година, бо інакше ти або витратиш там понад пів дня, або повернешся ні з чим. 

Дуже багато людей у місті залишилися без роботи. Десь із квітня почав відновлюватися бізнес: магазини, пошта, служби доставлення, заклади харчування. Проте там не шукають нових співробітників, бо на це банально немає грошей. Я знаю людей, яким вдалося під час війни влаштуватися на завод, проте складно сказати, як довго в них ще буде робота, бо промислові об’єкти під постійними обстрілами.

У червні Олександр Сєнкевич (мер Миколаєва. – Ред.) казав, що з міста виїхало понад половину населення. Зараз, думаю, людей залишилося ще менше. 

Багато виїхало перед 6 серпня: з кінця липня в мережі, особливо в телеграмі, поширювали повідомлення про повторний наступ росіян на Миколаїв, і в місті почала рости паніка. Люди вірили цим заявам з незрозумілих джерел і вперто ігнорували слова місцевої влади, аж поки Кім (Віталій Кім – голова Миколаївської ОДА. – Ред.) не оголосив довгу комендантську годину. Це, на мою думку, класичний приклад відсутності цифрової грамотності в людей: вони почули, склали два факти разом і твердо вирішили, що наступ таки буде, саме тому місто й закривають. 

Перед початком тривалої комендантської години містяни активно виїжджали. У дворі я бачила принаймні три машини, в які люди пакували сумки, пакети, коробки, домашніх тварин. На виїзді з міста були затори, і потік машин не закінчувався цілий день.

Ті, хто залишився, схоже, вирішили скупити ледь не всі продукти в магазинах. Ми з другом прийшли до супермаркету десь о першій годині дня – весь хліб на той момент вже розібрали. Черги до кас розтягнулися ледь не на пів магазину. І це притому, що працювали всі каси.

Під час комендантської години в місті шукали колаборантів. Так, у  Миколаєві є люди, що співпрацюють з окупантами, чи хочуть співпрацювати, чи просто чекають на них. 

На щастя, їх не так багато. Є ті, хто начебто й не підтримує Росію, але водночас говорить: “Ну, краще б нас уже захопили й не бомбили”. 

У моєму розумінні це теж колаборанти. Як на мене, хай уже бомблять, але тільки не окупація. Я знаю людей, що зараз живуть на окупованих територіях, і вони готові давати координати хоч своїх будинків, щоб тільки швидше цю мразоту виперли з нашої землі.

Було неочікувано, що колаборантів правоохоронці шукали по квартирах. До нас теж приходила поліція. Проте, поки я одягнулась і відкрила двері, вони вже пішли. З ними поговорила сусідка. У моїх знайомих, як вони розповідали, поліцейські перевіряли документи, телефони, дивилися, на які телеграм-канали ті підписані.

Я розумію, навіщо потрібні ці перевірки, і абсолютно не проти. І не тільки я. Такої ж думки, мені здається, значна частина проукраїнськи налаштованих людей тут. Будь ласка, ходіть, перевіряйте, але знаходьте тих людей, що співпрацюють з окупантами. 

Наслідки влучання двох ракет у будинок неподалік мого дому

Я народилася в Миколаєві, жила тут дуже довго, в лютому приїхала до батьків і залишилася в місті після початку повномасштабної війни. Мені важко дивитися на те, як росіяни руйнують моє місто. Зазвичай ти йдеш знайомими вулицями й згадуєш: сюди ти ходив до школи, а тут навчалися твої друзі, сюди ти ходив до лікаря, а сюди на манікюр. А цих місць більше немає. Там тепер вирви від снарядів, понівечені споруди, а люди з цих будинків травмовані або мертві.

Однак мені хочеться, щоб про Миколаїв частіше говорили – і не лише про смерть та руйнування. Попри те що місто безжально обстрілюють щодня, воно продовжує жити. 

Записала журналістка Діана Колодяжна