Я – особистість. Ми – соціум
Я не відчуваю себе безпечно. Спілкуюся із друзями та розумію, що вони обережні зі мною. Розповідаю батькам, як у мене справи, та розумію, що стримую бажання поділитися особистим. Роблю пост у соціальну мережу та не публікую його, тому що знаю, що мені доведеться готувати цілу промову на захист своєї думки та особистих кордонів. Я кожен день прокидаюся із думкою – ми готові розмовляти відверто? Зараз, я відповідаю – так.
На секунду я уявлю, що живу у ідеальному для мене соціумі: усі, з ким спілкуюся, на роботі, в університеті, просто за чашкою кави, знають мене справжнього. Я не боюся сказати, що думаю та про що мрію. Висловлююся так, як вважаю чесним, по відношенню до оточуючих та, насамперед, до себе. Ніхто не образить, не подивиться косо та не придумає образливий “жарт”. Усі зрозуміють та скажуть те, що вважають необхідним. Ні, я не мрію про те, щоб люди навколо мене стримували себе та казали лише те, що я хочу почути. Я мрію про розуміння і толерантність, про повагу та щирість.
Кожен день ми нескінченно стикаємося із насиллям, кібербулінгом, дискримінацією. Багатьом з нас пощастило – ми не відчуваємо усі види жорстокості одночасно. І все ж у нас є уява про ті чи інші загрози. Одного ображають через зовнішність, іншу – через стан здоров’я. Когось через нібито дивне хобі, а когось цькують через “не стандартне” кохання. Ми все це бачимо кожного дня та постійно стоїмо перед вибором: діяти чи чекати, поки це торкнеться і нас.
Історія мого свідомого соціального життя почалась, коли я вчився у школі. Перехідний вік, статеве дозрівання, мабуть, найтяжчий період у житті кожної людини. Разом з купою проблем до мене приходила свідома думка – я міркую інакше, відчуваю інше. Коли навколо всім казали, що і як треба робити, я чув як у середині хтось кричить: “Це не так! Я не такий”. Так я переживав самозаперечення. Подумки ти говориш собі чесно, що знаєш, хто ти та чого хочеш, а вголос відповідаєш брехню, аби усі вважали тебе “правильним”. Згодом я загубив значення слів “правильно” та “нормально”, зараз я вдячний собі за це, але до стадії прийняття довелося пережити багато труднощів. Соціум вимагав від мене бути “як усі”, не на жарт – це була справа виживання.
Подорослішав, факторів пригнічення менше не ставало. Релігія, політика, соціальні мережі, що активно розвивалися, ставали приводом більше мовчати, аніж думати про самовираження. І так було доти, доки я не почав діяти. І тепер хочу сказати, що починати набагато легше, аніж може здатися. Усі фактори, які раніше вважались мною негативними, стали джерелом інформації. Соціум підштовхував аналізувати все, що я помічав навколо, політика стала причиною для самостійного вивчення моїх прав, релігія надихнула на самопізнання. Окремо дякую соціальним мережам. Чим більше я бачив самих різних людей, тим більше розумів – я не один.
Минуло не так багато часу, коли я нарешті почав відверто казати “Я – гей”. Навіть зараз пишу це і думаю: “Нічого собі, таки маєш гідність”. Раніше я міг би пишатися лише тим, що більше не соромлюся своєї природи. Але сьогодні я розумію, що визнати себе – це лише початок боротьби за власне життя у соціумі. Тепер лишається найтяжче – відстоювати свої права.
Медіа дало поштовх для мільйонів людей казати те, що вони думають та відчувають. Висловлюватися та прагнути бути почутими, отримати бажану підтримку та захист. На жаль, нам ще далеко до ідеального соціуму, але перші кроки зроблені. Ми транслюємо на широку аудиторію проблеми, які спричинені цензурою та свідомим нав’язуванням стереотипів, що душать у людях свободу вибору та самоідентифікації себе, як особистості. Збираємо спеціалістів у сферах психології, соціології, політології та педагогіки для визначення джерел конфліктів та знаходимо шляхи подолання когнітивного дисонансу у людей, що вже зазнали шкоди.
Сьогодні існує безліч проєктів, від форумів до кіномистецтва, де піднімаються питання дискримінації за такими ознаками як гендерна ідентичність, етнічна ідентичність, сексуальна орієнтація та багато інших. Все це є позитивними факторами. Але поряд з ними у тих самих медіа досі залишається місце для розвитку зворотного руху, спрямованого проти толерантності.
Я не відчуваю себе безпечно, тому що кожен може завдати мені шкоди через малу обізнаність. Спілкуюся із друзями та розумію, що вони обережні зі мною, тому що точно не знають, коли просте питання чи жарт можуть стати причиною для розвитку дискримінації. Розповідаю батькам, як у мене справи, та розумію, що стримую бажання поділитися особистим, бо минулі покоління не довіряють сучасним тенденціям, які йдуть наперекір застарілим поняттям. Роблю пост у соціальну мережу та не публікую його, тому що знаю, що мені доведеться готувати цілу промову на захист своєї думки та особистих кордонів. Бо наряду із свободою стоїть загроза. Я кожен день прокидаюся із думкою – ми готові розмовляти відверто? Зараз я відповідаю – так, ми повинні розмовляти відверто та казати дискримінації – ні.
Я – особистість. Ми – соціум. Тільки разом люди зможуть подолати свої сумніви та жити у згоді з думкою оточуючих. Зовсім не складно прийняти той факт, що не всі мають міркувати однаково, жити за одним сценарієм та робити тільки те, що колись казали недосвідчені. Дослідивши всі хвилюючі теми і розповсюдивши інформацію максимально коректно та невимушено, ми зможемо жити у злагоді без дискримінації, ненависті та війни.
Так, рецепт ідеального суспільства дуже простий – вивчай, ділись та думай.
Я мрію про те, щоб жити у своїй країні та не шукати щастя десь за кордоном. Мрію про безпеку вдома та на вулиці. Прокидатися та не думати, варто чи ні сьогодні бути відвертим. І щоб моя мрія здійснилася, я обираю – говорити.
Колонка опублікована в межах конкурсу студентських журналістських робіт на тему “Права людини в медіа: від розуміння до змін” як робота-фіналіст у жанрі есе.
Конкурс є спільною ініціативою Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка, Центру прав людини ZMINA та проєкту ПРООН “Права людини для України”, який впроваджується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Данії.
