Вивезли до Росії швидко, а на повернення пішло два місяці: розповідь депортованої мешканки Козачої Лопані
До війни я працювала помічником вихователя у Козачолопанському садочку, що на Харківщині. Але з 24 лютого вже нічого не працює, і я не працюю. Вже зранку того дня по нашій вулиці пройшла колона танків. Біля мого будинку росіяни одразу блокпост облаштували, бо там поруч міст. А мене виганяли з хати, вселитись хотіли.
Я питаю: “А я куди піду?”, а вони: “Сусіди кажуть, що ви тут не живете”. В мене тоді й кури були, й кролики, це ще зима була. Росіяни в хату не пішли, але десь місяць жили у кухні. Поки вони тут були, я у сусідів ночувала. Потім перші військові з блокпоста помінялись, а нові вже не заселялись. Тож я повернулась додому. Весь час окупації – 6 місяців – виїхати на Харків не можна було, лише на Росію. А 11 вересня прийшли вночі й сказали – “евакуація”.
Приблизно о пів на першу ночі в ворота мого дому постукали, я крикнула: “Хто там?”, у відповідь почула: “Свої”. А я сама в хаті, хочеш не хочеш – треба виходить. Я вийшла, відчинила хвіртку, побачила, що там стоять російські військові зі зброєю. Один з них мені сказав: “Женщина, берите документы и идите в поселковый совет – эвакуация всего населения”. І все, в чому я була – тапочки, жилетка – в тому й пішла. Документи ми вже звикли з собою носити, тож паспорт був у кишені.
В селищній раді вже було багато людей: там в підвалі є укриття. Односельці й сусіди, які там були, також не знали, чому нас зібрали, адже нічого не свідчило про те, що буде евакуація. Військові нічого не пояснювали, сказали, що потрібно збиратися, “евакуація” і все.
Потім автобусами людей почали вивозити. Не знаю, скільки було автобусів – людей було багато, тому вони поступово їх забирали та вивозили. Бачила, що виїжджали різні люди – молоді, старі, діти, жінки, чоловіки.
Я не бачила військової техніки поруч з автобусами, на яких вивозили людей. Але була глуха ніч і дуже темно. Нас в автобус посадили, двері закрили й поїхали. Куди їхали, в якому напрямку – не знаю. Навіть через який пункт ми кордон проїжджали – не знаю, бо ми зупинились вже на залізничному вокзалі в Бєлгороді. На вокзалі нас погодували, дали пайок та розподілили, кого куди везти.
Людей було дуже багато – хто виїздив автобусами, хто машинами своїм ходом. А одна пара зі Стрілечої – чоловік і жінка – сказали, що їх вивозили БТРами.
Молоді люди, в яких був доступ до інтернету, пізніше говорили, що цієї ночі виїхало приблизно півтори тисячі людей. На вокзалі було багато мешканців Козачої Лопані, Проходів, Стрілечої.
Там я побачила знайомих мені людей, і ми вирішили, що будемо триматися разом. Думали, може, через пару днів поїдемо додому. Але потім вони поїхали до Воронежа, інших відвезли в Саратов. А я сказала, що нікуди не поїду, в мене в Росії сестра живе. Я купила місцеву карточку мобільного оператора, зателефонувала їй, і вона сказала нікуди не їхати. Сестра купила мені квиток до Твері.
Я нічого там не оформляла, не реєструвалась як біженець, просто, як до сестри у гості приїхала. Пробула у неї два місяці. Та коли дізналася, що в селищі з’явилося світло, вирішила повертатись додому в Козачу Лопань. Але звідти нас вивезли швидко, а повертатися вже було важко.
Шукали різні варіанти повернення. Знайшли один варіант з Бєлгорода на Суми через кордон. Але там потрібно було платити гроші, а гарантій ніхто не давав – або пройдеш або ні. Сестра сказала: “Я тебе туди не пущу. Будемо дізнаватись ще”. В мене в Ризі живе ще одна сестра, Твер та Рига поруч – тож думали ще через Ригу їхати. А потім та сестра, яка в Росії, знайшла волонтерів. Вона молодша за мене: мені 67, а їй 50 – й в інтернеті розбирається.
Довго чекали, поки група набереться, щоб їхати. До останнього не знали, коли та де буде автобус. Бо волонтерів можуть за це покарати. Їхали з Москви до Бреста. Дівчата нас попередили, щоб ми не писали, що в Україну їдемо, а вказали, що в Європу. В Білорусі нас люди до себе додому на ночівлю взяли, нагодували. А зранку прийшли машини й ми поїхали на кордон з Україною до пункту пропуску Доманове.
Так волонтери, велика їм дяка, довезли нас до Ковеля, ще й квитки купили до Києва й далі до Харкова і з собою ще дали їжу.
Коли сюди повернулась… Зараз плакати почну – як у фільмі “В бій ідуть одні старі” головний герой казав: “Ми сьогодні над моєю Україною бились. Тут і повітря інше, і небо блакитніше, і земля зеленіша”. Я й справді побачила: і небо не таке, й повітря не таке.
Ну навіщо нас вивозили?! Не розумію.
Записала журналістка ZMINA Олеся Ланцман
Центр прав людини ZMINA разом з українськими та міжнародними партнерами документує випадки депортації українців на територію Російської Федерації та Білорусі, що сталися під час російської збройної агресії проти України.
Якщо ви стали потерпілим або свідком депортації на територію Російської Федерації або Білорусі, залиште інформацію про себе в онлайн-формі або ж напишіть на електронну адресу iy@humanrights.org.ua. Наш представник зв’яжеться з вами.
За згодою заявника отримана інформація буде використана для звернень до національних та міжнародних слідчих органів, зокрема до Незалежної міжнародної комісії ООН з розслідувань подій в Україні, Міжнародного кримінального суду тощо для розслідування скоєних воєнних злочинів в Україні.
