Україна позбувається пережитків каральної психіатрії. Чи все вдається?
У грудні минулого року МОЗ України затвердило Порядок надання психіатричної допомоги в стаціонарних умовах (далі – Порядок). Це дійсно крок вперед у забезпеченні прав осіб із психічними та інтелектуальними порушеннями, які лікуються в стаціонарах. Але чи справді ми позбулися всіх пережитків каральної психіатрії і створили умови для запобігання катуванням та жорстокому поводженню в психоневрологічних закладах? Спробуємо розібратись.
Психіатричні стаціонарні заклади охорони здоров’я зараховано до так званих місць несвободи, оскільки до них можуть бути госпіталізовані люди за рішенням суду (в українському законодавстві за рішенням суду може бути лише госпіталізація до протитуберкульозних закладів та надання психіатричної допомоги в примусовому порядку). Стандарти дотримання прав людини в психіатричних закладах сформульовані Європейським комітетом з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню. Серед цих стандартів є ті, що наразі враховані ухваленим Порядком, а саме:
- заборона надавати психіатричну допомогу особам до 18 років у відділеннях для дорослих;
- забезпечення постійного і вільного доступу до питної води, санітарного обладнання, засобів гігієни;
- забезпечення контактів із зовнішнім світом – доступ до мережі Інтернет і телефонного зв’язку, що надає можливість у разі порушення прав звертатися по допомогу.
Зважаючи на складність догляду за пацієнтами, які перебувають на лікуванні в стані загострення, ми, правозахисники, переконані, що важливою є також заборона замикати вхідні двері до приміщень і палат та встановлювати ґрати на вікнах. Адже треба робити висновки з трагічного досвіду, зокрема загибелі п’яти пацієнтів і медичної сестри під час пожежі в Одеській психлікарні у 2019 році.
Ці та інші новели дійсно мають покращити умови перебування хворих під час надання їм стаціонарної психіатричної допомоги.
Водночас залишаються питання, на які затверджений Порядок не дає відповідей. Зокрема, пунктом 4 передбачено обов’язковий огляд і фіксацію всіх тілесних ушкоджень у разі госпіталізації пацієнта. Однак не встановлено обов’язковість такої фіксації під час перебування на лікуванні, що є запобіжником жорстокого поводження з пацієнтами й відповідає рекомендаціям Стамбульського протоколу (Керівництву з ефективного розслідування та документування катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження та покарання).
Також Порядок не дає чіткої відповіді на питання, який вид психіатричної допомоги надається в установах / закладах системи соціального захисту населення, які з 2018 року відповідним наказом МОЗ зараховані до закладів охорони здоров’я. Це важливо для розуміння того, чи можна застосовувати в інтернатах психоневрологічного профілю (які мають відповідну ліцензію) фізичне обмеження чи лише ізоляцію. У Законі “Про психіатричну допомогу”, правилах застосування такого фізичного обмеження та (або) ізоляції і в ухваленому Порядку використовуються різні терміни: “стаціонарна психіатрична допомога”, “стаціонарна медична допомога в закладах охорони здоров’я” та “психіатрична допомога в стаціонарних умовах”. Начебто юридична казуїстика, і у всіх випадках ідеться про стаціонарну допомогу. Однак з юридичного погляду має бути чітка правова визначеність, яка дозволить розв’язувати питання, чи можна фізично фіксувати мешканця психоневрологічного інтернату в разі збудження, яку документацію вести в інтернатах – амбулаторного чи стаціонарного хворого тощо. І це не формальності, адже чітка регламентація вирішення цих питань захищає інтереси як підопічних, так і персоналу.
Олена Темченко, кандидатка юридичних наук, експертка ГО “Українські правозахисні ініціативи”
