Трансляція погроз Путіна українськими ЗМІ: щеплення для аудиторії чи інформація, яка може нашкодити

Вчора багато українських ЗМІ з широкою аудиторією опублікували новину з заявами Путіна, про те, що “Росія ще нічого серйозного не починала”.

У питаннях “чи треба щось повідомляти в медіа, чи ні” я зазвичай маю помірковану позицію. Добирати новини — право редакції, і редакція в межах цього права може балансувати на межі, яку вона сама відчуває по-своєму. Я, як редактор, теж відчуваю свою межу, часто вона лежить не там, де в інших людей, тоді нас критикують, ми беремо до уваги й працюємо далі.

Наприклад, чи треба переказувати російську пропаганду, щоб із неї познущатися чи її спростувати? Є багато людей, які експертно заявляють, що цього робити не треба, і це зло — бо таким чином ми просто поширюємо російську пропаганду на ті аудиторії, які інакше б її не побачили. Інші люди так не думають і вважають, що поширення в коментованому чи висміяному форматі російської пропаганди працює, як щеплення. Аудиторія знатиме, як виглядає російська брехня, і не буде на неї вестися.

Чи поширювати повідомлення в форматі “росіяни хваляться, що знищили дві установки HIMARS, а наші це спростовують”? Я б цього не робив. По-перше, не спростовують, а заперечують — спростувати можна було б, показавши, що всі HIMARS цілі, а це фізично нереально. По-друге, аудиторія надто звикла до формату he said, she said і сприймає це як “дві версії правди”, тоді як правда, як відомо, завжди одна. По-третє, якщо справді знищили (на жаль, на війні таке буває), і, наприклад, покажуть докази, то Україна буде в поганій комунікаційній ситуації. Краще помовчати. Але тих, хто обирає не мовчати, я не засуджую, вони знають свої ризики.

Чого я категорично й наполегливо раджу не робити, то це поширювати погрози росіян. Типу “дійдемо до Львова”, “зупинимось на кордоні з Польщею”, “всє задачі будут виполнєни” або ось учорашнє “ми серйозно ще нічого не починали”, озвучене Путіним. І рознесене багатьма нашими ЗМІ.

Зазвичай погрози не свідчать про майбутні дії. Ви можете загуглити “по центрам принятия решений” і побачити, скільки разів Росія погрожувала у відповідь на певні дії України вдарити ракетами по цих самих центрах. Не пригадую центрів прийняття рішень, окрім гуляйпільської вбиральні, по яких вони вдарили ракетами. Житлові будинки — це так, це вони люблять. Логіка підказує, що якщо ти хочеш ударити по центрах прийняття рішень, ти не будеш про це повідомляти, бо ті, хто приймає рішення, перейдуть у калідор і лишаться неушкодженими.

Тобто ці погрози — виключно інструмент психологічного впливу. На нас із вами, патріотичних, свідомих і медіаграмотних, вони не впливають, бо ми всі, як один, віримо в українську армію і читаємо Тома Купера та Миколу Бєлєскова. Ми у відповідь можемо пожартувати. Ще наші політичні пращури варяги любили на полі битви, вишикувавшись у стіну щитів, не лізти в бій, а поображати одне одного і порозповідати, що зроблять із мамами й дружинами одне одного після перемоги — така традиція.

Але який-небудь умовний юрій бардаш, почувши “ми серйозно ще нічого не починали”, розридається і побіжить розповідати сусідці, що Росія — така велика країна з такою купою артилерії, дронів і механічних мулів, і це ж вона ще серйозно нічого не починала, ну коли ж уже нарешті капітуляція.

Тому, допомагаючи Росії донести ці погрози до української аудиторії (яка переважно прямі лінії та обращєнія Путіна до народу все ж не дивиться), ми робимо Україні гірше. Не треба так.

Отар Довженко, медіаексперт, головний редактор видання “Детектор медіа”