Справа російського військового Шишимаріна: на які проблеми судочинства та розслідування вказав процес

Щодо справи військового РФ Вадима Шишимаріна скажу таке, хоча це більш для вузького кола юристів, бо цей процес показав важливі проблеми.

Одразу зазначу, що в мене нема сумнівів, що він винен у навмисному вбивстві.

З подивом почув, що адвокат просив його виправдати, бо він виконував наказ (це насправді ніколи не може бути підставою для повного виправдання, це може бути лише підставою для перекваліфікації дій), і це надзвичайно слабка позиція захисту.

Дивною обставиною в цій справі є й те, що, як виявилося, Україна вже обміняла двох із п’яти військових РФ, що брали участь у цьому вбивстві. Причому один з них фактично віддавав наказ про вбивство. Хто, коли і на якій підставі віддав наказ на обмін, залишається загадкою. Це піднімає вкотре питання, що Україна вже не вперше віддає на обмін міжнародних злочинців. Раніше вже віддавали беркутівців, які розстрілювали Майдан, винних у справі збитого боїнга. Законами України процедури обміну не визначені. Але про будь-які міжнародні суди і правосуддя можна буде забути, якщо таке продовжуватиметься далі. Більше того, їх обміняли навіть без допиту. Їхніх свідчень у цій справі немає. Єдине, що може тут тішити, це те, що українці завдяки обміну потрапили додому.

Далі для мене особисто взагалі не зрозуміло, чому один військовий на лаві підсудних, а інший, який був в їхній групі, виступає лише в ролі свідка. За всіма ознаками, він є очевидним співучасником злочину, а не простим свідком. Хто і чому відніс російського військового в цій справі до ролі свідка, також є дуже дивною й незрозумілою обставиною. Фактично так другий військовий  уникне покарання за співучасть.

Шишимаріна звинувачують у порушенні законів та звичаїв війни. На мою думку, це помилкова кваліфікація його дій або щонайменше вона не може бути доведена за наявних доказів.

Вбивство цивільного не завжди є порушенням законів і звичаїв війни. Для того, щоб довести цей злочин, потрібно в першу чергу допитати того, хто віддав наказ, щоб з’ясувати причину вбивства. Особливо, коли є сумніви щодо причини. В цій справі військові стверджують, що зустріли людину, яка почала телефонну розмову і могла повідомити про їхнє місцеперебування. Цивільний, що повідомляє про розташування військ, втрачає імунітет захисту як цивільного, оскільки бере участь у знищенні військових. Вбивство такого цивільного швидше за все не буде розглядатися як вбивство цивільного і, відповідно, міжнародним злочином. Однак допитати тих, хто віддав наказ, немає можливості: один вбитий, другий обміняний. Тобто ці обставини не можуть бути доведеними, а тому мають тлумачитися на користь обвинуваченого.

Також варто зважити на те, що військові не вбивали всіх цивільних підряд без оцінки загроз. Вони відпустили водія машини, охоронця та взагалі не вбили жодного іншого цивільного. Це свідчить на користь того, що вони вбили, бо вважали, що ця людина може співпрацювати з військовими України.

Ми знаємо, що вони помилялися в оцінці загрози, однак це не створює їхній умисел на порушення законів і звичаїв ведення війни, бо для цього потрібний прямий умисел.

З огляду на це, мені видається, що Шишимаріна не можна засуджувати за порушення законів і звичаїв ведення війни. В даному випадку мова може йти швидше за все про умисне вбивство, вчинене групою осіб чи перевищення повноважень, що призвело до смерті особи. Причому двоє військових РФ мають нести відповідальність, оскільки явно непропорційно оцінили загрозу й вбили людину, що не виконувала військових функцій насправді. Наслідком цього має бути значно менше покарання.

І я боюсь, що ця проблема може повторитися і з іншими справами про порушення законів і звичаїв війни, й це призведе до формування цілком хибної судової практики. Наприклад, зараз завершується розгляд справ проти двох військових РФ у Полтаві, що стріляли з “градів”, де також прокуратура і суд обмежується доведенням фактів обстрілів з “градів” без оцінки того, чи стріляли вони по військових цілях чи умисно обстрілювали цивільні об’єкти. Тих, хто віддав їм наказ це зробити, також допитати неможливо.

Також вже зараз очевидна проблема нечіткості визначення складу злочину за статтею 438 Кримінального кодексу (порушення законів і звичаїв війни), за якої абсолютно не зрозуміло, які дії є кримінально карними. І якщо ці військові звернуться до Європейського суду з прав людини, то, цілком ймовірно, можуть виграти свою справу. Україна опиниться тоді в доволі складній ситуації.