Після полону ми не почуваємося захищеними: розповідь бранки “Ізоляції”

Дата: 01 Лютого 2024 Автор: Валентина Бучок
A+ A- Підписатися

Валентина Бучок була однією з бранок, яких бойовики “ДНР” утримували в катівні “Ізоляція”, облаштованій в приміщенні однойменного артцентру в Донецьку. Після звільнення з полону у 2017 році жінка свідчила про воєнні злочини на окупованій території та судилась із корпорацією ДТЕК, де вона раніше працювала, перевіряючи показання електролічильників на непідконтрольній території Донецької області. Нещодавно вийшла друком книга “Вільні полонянки” про жінок, які утримувались у катівнях на окупованих територіях Донбасу у 2015–2019 роках. Однією з героїнь цього документального видання є Валентина Бучок.

Наводимо її історію від першою особи.

Фото: Валентина Бучок. Стас Юрченко, “Ґрати”

В Донецьку я працювала електромонтером у ДТЕК, перевіряла та знімала показники з лічильників у будинках. Після окупації міста у 2014 році я переїхала до Костянтинівки, де колись мешкали батьки мого чоловіка. Оскільки хата довгий час стояла порожньою, ми почали наводити там лад: вставляти вікна, двері та розставляти меблі. Звідти я їздила на роботу до Донецька, кожного разу перетинаючи пропускний пункт.

Так я прожила два роки – з 2014-го по 2017 рік. Якось взимку 2016 року на блокпості “Майорське” була величезна черга. У ній здебільшого стояли люди похилого віку, які обурювалися через затримку в проходженні контролю, нарікаючи на українську владу. Я не витримала і звернулась до всіх: “Ви самі захотіли “руского міра“. І він прийшов до вас. То чому незадоволені? Можете їхати у свою расєю, якщо ви комусь там потрібні“.

Після цих слів до мене підійшов український військовий та запропонував мені співпрацю. Я, недовго думаючи, погодилась і підписала якісь документи.  

Одного дня я планувала поговорити з директором щодо погроз моєму життю при перевірці лічильників. Я хотіла розповісти про те, як до мене вийшов чоловік у камуфляжі з автоматом і сказав: “Вівця, якщо ти ще раз прийдеш, то я випущу у тебе всю обойму! І ти ляжеш прямо тут! Чула???”. І таких випадків було доволі багато.

3 лютого 2017 року я повідомила Кирилівну (мою начальницю), що після роботи піду до директора на прийом. Вийшовши з маршрутки, я пішла вулицею Челюскінців до нашого офісу. Я зупинилась напроти будинку  Челюскінців, 121 і сфотографувала його на телефон. Коли я це робила, мене помітив якийсь чоловік. Як потім з’ясувалося, це був Юлай Марат – узбек, який приїхав до Донецька на заробітки. Він викликав міліцію, бо, за його словами, тут раніше мешкав Моторола, якого підірвали.

Одразу приїхала поліційна машина, з якої вийшли троє деенерівців у військовій формі з автоматами. Вони підбігли до мене, закували у кайданки руки та затягли всередину. Один з них сказав: “Ви затримані у зв’язку з підозрою у роботі на СБУ та шпигунстві”. Також “поліцейські” звинуватили мене у тому, що я збирала дані про ополченців та їхні родини і передавала цю інформацію СБУ.

Мене привезли до Ворошиловського відділку “поліції” та завели до кімнати у підвалі. У ній знаходились два деенерівські “правоохоронці”, один з яких почав кричати на мене, ображати та матюкатися: “Ти “укропка”! Шпигунка! Роздягайся та викладай все з сумки!”. Я роздяглась до білизни. А що мені залишалося?! Потім він взяв якийсь папірець, на якому було написано “Валентина Бучок. ДТЕК. Шпигунка”. Він наказав мені потримати його та сфотографував мене з ним.

Згодом приїхав слідчий Антон Орлянський, який відвів мене до іншої кімнати. Він взяв мій телефон та під’єднав до якогось пристрою. На екрані комп’ютера з’явилися всі мої видалені файли, а саме база даних власників різних підприємств, яку я передавала нашим бійцям. Побачивши файли, він дуже спокійно сказав: “Ти попала й отримаєш по повній програмі“. Далі у мене взяли відбитки пальців, натягнули на голову мішок та відвезли до “МДБ ДНР”і Підконтрольна спецслужбам РФ структура, яку вони називають "міністерство державної безпеки ДНР".. Там мене завели до кімнати, посадили на стілець і почали допитувати.

Я лише чула голоси трьох чоловіків, які говорили: “Розповідай, не мовчи. Спустимо до підвалу, а там швидко виб’ють інформацію”. Коли я мовчала, мене били кулаками по голові. Я не витримала і сказала, що через травму голови можу померти. Я також додала, що містом ходять легенди про їхні катування у цих приміщеннях. Після цих слів їхній головний сказав, що буде зі мною спілкуватися “тільки по протоколу”. Мені навіть чай та каву запропонували.

Під час допиту з’ясувалося, що в СБУ були зрадники, які працювали на “ДНР”. Хтось з них усе розповів бойовикам про мене, навіть позивний мій назвав. Один зі слідчих почав кричати: “60% працівників СБУ працюють  на “МДБ ДНР”! А ти їм служиш??? Всі продаються!”.

Врешті-решт я погодилася підписати всі документи за умови, що вони внесуть мене у списки на обмін. Вони погодилися. Мені навіть потім дали місцевого адвоката – таку собі Шишкіну.

Після допитів Орлянський перевіз мене до концтабору “Ізоляція”, де усім керував молодик, на прізвисько “Палич” (Куликовський Денис Павлович). Він був колишнім співробітником однієї з донецьких колоній. Нас охороняв Юра з Бахмута, який сказав, що “перед тим, як мене відпустять, мені треба буде відрізати язик“.

7 січня мене повезли знов до “МДБ”, щоб я підписала якісь папери, які потім мали передати до “прокуратури”. Після цього про мене на деякий час забули, не викликали на допити та перевели до іншої камери. Вона знаходилась напроти камери, де катували людей. Одного разу вони катували чоловіка цілу ніч, одягаючи йому на голову протигаз, щоб перекрити повітря. Він так кричав, що волосся ставало дибки. Інколи ставили чоловіків на коліна та били по п’ятках або нирках. Дехто не витримував і помирав від внутрішніх кровотеч. Судмедексперт тоді ставив діагноз “Передозування наркотиками”. Там мене протримали до 18 березня.

Також в “Ізоляції” ґвалтували, били та усіляко знущались над молоденькими дівчатами. У деяких з них починалися проблеми з психікою.

В “Ізоляції” ти не міг дістати телефон та відправити листа. Тебе весь час тримали в повній інформаційній ізоляції. Там усіх змушували важко працювати: прибирати територію, доглядати за підсобним господарством, вантажити снаряди, мити техніку, робити ремонт, виносити сміття тощо. Коли Палич намагався змусити мене працювати, я навідріз відмовилась: “Я не рабиня! Працювати за пайку не буду!”. Після цього мене перевели до камери без вікон, з двома нарами, відеокамерою та пʼятилітровою пляшкою. Щоб не ходити до туалету на відеокамеру, я відмовилась від їжі, оголосивши голодування.

21 березня мене за відмову бути “рабинею” перевели до СІЗО, де помістили до камери №2106. У ній сиділи ув’язнені з гепатитом С, ВІЛ та туберкульозом. Камера була тісною, брудною та вологою. Я спала на голих нарах, бо “укропцям не положено матраца та ковдри”. Подивившись на весь цей жах, я відновила голодування. Через 8 днів мене почало нудити та паморочилось у голові. Згодом мене перевели до камери №1806, де було безліч тарганів та жуків, які гризли мої ноги, поки вони не почервоніли та не набрякли. Я потім навіть не могла ступити на підлогу. На ніч замотувала голову рушником, щоб вони не залізли до вух чи носа.  

“Зечкам”, які сиділи зі мною, адміністрація ізолятора поставила завдання мене зламати. У них це називалося “уработка”. Зі мною в камері перебували 8 жінок, які сиділи за важкі злочини. Ввечері вони сідали за стіл та обговорювали, як будуть мене вбивати – різати, душити, відрубати ноги, стріляти або гноїти у підвалі. Я їм відповідала, щоб краще думали за своє життя, бо мне все одно звільнять. Але мене ніхто не слухав.

Я продовжувала голодувати та майже не рухалась, весь час лежачи на нарах. Зрозумівши, що я можу померти, співкамерниці сказали, щоб я виходила гуляти “на вулицю” (кімната на 5-му поверсі з ґратами на стелі). Тоді ж я почала їсти.

У серпні мене перевели до камери №2216, де утримувались 14 людей. Там я познайомилась з бранкою Ольгою Політовою, з якою ми просиділи тиждень. Згодом у ній зібрали всіх українських “шпигунок”, зокрема Галину Гайову, Олену Зав’ялову та Галину Терещенко.

У камері була жахлива антисанітарія через непрацюючий туалет, який забивався від прокладок. З нього все витікало протягом двох місяців. Це тривало, поки я не подзвонила адвокату, якого найняв мій чоловік. Він звернувся до ОБСЄ, і нас на декілька днів перевели до іншої камери.  

Щоб не збожеволіти, я почала писати листи-звернення, скарги та клопотання до усіх можливих інстанцій, включаючи “генпрокуратуру ДНР”. Папір та ручки мені передавала невістка. З мене усі сміялися та казали, що нас кинули та про нас усі забули.  

У серпні 2017 року у так званому “верховному суді ДНР” мене “засудили” до 17 років позбавлення волі за “шпигунство та проукраїнські погляди”. 22 грудня “суд” ухвалив рішення про моє помилування, а 27 грудня мене звільнили в результаті обміну. В ізоляторі я пробула 11 місяців – з 21 березня по 27 грудня 2017 року. 

У цих катівнях було дуже важко, тому ми підтримували один одного як тільки могли. Щодня ми розповідали цікаві історії зі свого життя, щоб відволіктись і протистояти моральному та психологічного тиску. У нас навіть було своє гасло: “Кожен прожитий день наближає нас до волі!”.

Після звільнення я повернулась у Костянтинівку, де місцеві сепаратисти підпалювали мій будинок, двічі ставили розтяжку у дворі, на одній з яких я у 2020 році підірвалась. Після важких поранень, я отримала третю групу інвалідності. Я вважаю, що у цьому регіоні наші поліціянти недопрацьовують. І мені дуже боляче від цього. Ви думаєте, хтось у Костянтинівці сидить за “референдум”? Ніхто з них не поніс покарання.

Люди, які пройшли полон, ­не почувають себе захищеними. Я вважаю, що ми найбільш вразлива частина людей. Держава самоусунулась там, де має усіляко дбати про своїх громадян. Наші чиновники живуть в іншій реальності. Їм не потрібні наші сльози та горе. Хто буде піклуватися про цивільних полонених, яких зараз так багато у російських в’язницях? Тому треба вже зараз думати про фінансову підтримку та захист цивільних заручників.

Валентина Бучок, активістка, колишня полонена “ДНР”

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter