Питання прав національних меншин не має стати перешкодою на шляху України до ЄС
Венеційська комісія в понеділок оприлюднила експертний висновок щодо нового українського Закону “Про національні меншини (спільноти)”, який був ухвалений наприкінці минулого року і невдовзі має набути чинності. Закон комісія цілком очікувано розкритикувала. Загалом вона рекомендує переглянути те, що стосується використання мов національних меншин в освіті, медіа, книговиданні, під час проведення публічних заходів та в покажчиках географічних назв.
Чому це важливо зараз? Тому що ухвалення нової редакції закону про національні меншини було однією із семи рекомендацій (насправді вимог), якими рік тому Єврокомісія зумовила перспективи статусу України щодо членства в Європейському Союзі. Причому формулювання було досить категоричним: “завершення реформи законодавчої бази щодо національних меншин, яка зараз готується, згідно з рекомендаціями Венеційської комісії та ухвалення негайних та ефективних механізмів імплементації”.
Тому, коли в грудні минулого року Верховна Рада спішно ухвалила новий закон, не звернувшись попередньо по експертизу до Венеційської комісії, я, як і деякі інші спостерігачі, був налаштований песимістично. Пів біди, що текст був сирим, запропонована термінологія викликала занепокоєння, а багато питань, для розв’язання яких, власне, цей закон і був потрібен, передбачалося роз’яснити підзаконними актами. Впадала в око важливіша тенденція – законотворці проігнорували всі зауваження Венеційської комісії, які вона раніше висловлювала до змін до законодавства про освіту та до закону про особливості функціонування української мови як державної. Наївна спроба уникнути критики, просто проігнорувавши вимогу Єврокомісії, поставила під загрозу перспективу євроінтеграції України. Це видавалося, м’яко кажучи, безвідповідальним. Зрозуміло, Венеційська комісія все одно взялася за експертизу, на яку від неї очікує Єврокомісія, просто була змушена мати справу не із законопроєктом, а з уже ухваленим законом.
З урахуванням такого несприятливого контексту насправді експертний висновок приємно дивує м’якістю своєї критики. Наприклад, попри побоювання, які раніше висловлювали експерти, небездоганна термінологія нового закону не викликала заперечень взагалі. Тут, напевно, варто віддати належне уряду та всім причетним структурам, які, з деяким запізненням вступивши в діалог з Венеційською комісією, доклали колосальних зусиль для роз’яснень та аргументації позиції української сторони. Наскільки мені відомо, у цьому діалозі українська сторона вдалася до максимальної дипломатичної гнучкості.
Якщо узагальнювати зауваження та рекомендації Венеційської комісії, то їх можна поділити на дві основні групи. З них, як не дивно, лише одна стосується безпосередньо самого тексту нового закону про національні меншини. І значною мірою йдеться не про те, що є в законі та викликає заперечення, а про те, чого в законі немає. Наприклад, комісія наполягає на необхідності “більшої правової визначеності” в тексті самого закону щодо використання мов меншин у контактах з адміністративними органами або можливості мати офіційні написи мовами меншин (ухвалений закон передбачає, що конкретна методологія використання мов меншин у таких випадках буде розроблена окремо пізніше). І треба сказати, переважно йдеться про питання, щодо яких, на мій погляд, компроміс цілком можливий.
Друга група рекомендацій стосується, власне, інших законів. Венеційська комісія вирішила скористатися нагодою, щоб нагадати про всі зауваження, які висловлювала з мовного питання в українському законодавстві раніше. Ця група рекомендацій сформульована в більш категоричних термінах і стосується більш значущих та важливих для України питань, ніж зауваження до самого закону про національні меншини. Венеційська комісія загалом категорично незадоволена українським підходом до мовної політики. І, мушу визнати, логіка в цій критиці є, однак очевидно, що переглядати ці підходи ніхто сьогодні не готовий навіть на догоду європейцям.
Що ж робити, щоб не заганяти себе в глухий кут у цьому питанні?
Власне, наскільки я розумію, тепер, спираючись на експертний висновок, Європейська комісія має вирішити, наскільки Україна виконала рекомендації річної давності щодо національних меншин. Мені здається, що позитивна оцінка можлива, проте з українського боку, ймовірно, й далі буде потрібна певна гнучкість. Європейська комісія не зобов’язувала Україну вносити зміни до всіх законів, щодо яких Венеційка висловлювала зауваження протягом останніх років. Щодо важливих для України мовних питань (які стали ще важливішими з початком повномасштабного російського вторгнення) уряд має право, на мій погляд, виявити твердість. Однак у тому, що стосується безпосередньо нового закону, простір для маневру проглядається. Адже практично за всіма пунктами його тексту, до яких комісія має зауваження, можливий компроміс. Так, для цього доведеться вносити зміни до тексту ухваленого пів року тому закону, але хто ж нам винен, що ми не погодили його на стадії проєкту.
Здається, українська сторона готова демонструвати добру волю далі, принаймні про це свідчить нещодавнє голосування про продовження перехідного періоду щодо шкіл з викладанням мовами, які є державними в Європейському Союзі. Правильним також буде морально і технічно підготуватися до можливості швидкого внесення змін до закону про національні меншини. Мабуть, цю роботу в конструктивному діалозі з Венеційською комісією можна розпочинати, навіть не чекаючи на офіційну оцінку з боку Європейської комісії.
Крім того, організації українського громадянського суспільства, експерти та представники громад національних меншин могли б активізувати адвокаційні зусилля, спрямовані на інформування європейських інституцій та окремих європейських країн щодо ситуації з дотриманням прав меншин в Україні. На жаль, голос громадянського суспільства практично не присутній у сьогоднішньому діалозі Єврокомісії з українським урядом (за винятком кількох організацій, які висловлюють своє невдоволення чинним законодавством від імені угорських та румунських громад). Тим часом мені здається, що як українське суспільство загалом, так і громади національних меншин вкрай зацікавлені якнайшвидше почати офіційні перемовини щодо членства України в Європейському Союзі.
Попри те що я виступав із критикою нового закону про національні меншини, я вважаю, що з мінімальними зусиллями він може бути приведений у стан, який цілком задовольнить наших європейських партнерів. Не можна, щоб через недбалість, лінощі чи впертість питання про права національних меншин (а точніше, значно вужче питання про незначні деталі гарантованого на законодавчому рівні публічного простору для вільного використання мов національних меншин) стало серйозною перешкодою на шляху української євроінтеграції. Впевнений, що експертні та адвокаційні зусилля громадянського суспільства можуть допомогти українському уряду в цьому питанні, яким усі зацікавлені стейкхолдери, чесно кажучи, надто довго та незаслужено нехтували.
В’ячеслав Ліхачов, член Експертної ради Центру громадянських свобод
