Психіатрія суворого режиму

Головний корпус Одеського обласного медичного центру психічного здоров’я зі сторони можна легко сплутати з яким-небудь музеєм: двоповерхову будівлю, схожу на особняк XIX століття, обнесене акуратними доріжками та високим парканом, цілком могло служити притулком для експонатів місцевих майстрів. Але слугує воно для інших цілей: через цю будівлю можна потрапити в таке собі психіатричне містечко, де у 28 відділеннях лікують і утримують більше тисячі пацієнтів.

На території центру майже не зустрінеш людей, зовнішність яких видає якісь психічні розлади: персонал ретельно приховує їх від сторонніх очей переважно в одноповерхових, довгих, як бараки, закритих відділеннях. Увійшовши в них, можна знайти чоловіків і жінок, старих і дітей у стані різної тяжкості, але зовні ніщо не видасть їхнього існування. На території центру клумби з квітами й папоротями створюють відчуття спокою та комфорту, що, здається, більше розраховано на випадкових відвідувачів лікарні, а не на її постійних мешканців.

Серед інших відділень особливо виділяється одне – відділення судово-психіатричної експертизи. Його важко сплутати з іншими будівлями: поліцейські, товсті стіни та колючий дріт і спостережна вишка з прожекторами надають їй вигляд слідчого ізолятора, що, втім, недалеко від істини. Сюди потрапляють підозрювані, обвинувачені у вчиненні злочинів, яких можуть визнати неосудними через психічні розлади, а також інші учасники кримінального, адміністративного чи цивільного процесу. Тут їх називають “підекспертними”.

Мене і моніторів Національного превентивного механізму, у яких є мандат на відвідування будь-яких місць несвободи, в тому числі і цього відділення, намагалися не пустити всередину.

– Ви заходьте, а їм сюди не можна, – нервово відрізає поліцейський, заштовхуючи лікаря на територію і прикриваючи хвіртку перед нашими носами.

Словесна перепалка і приблизно 40 хвилин очікування знадобилася, щоб правоохоронці перевірили наші довіреності від омбудсмена і врешті-решт дозволили увійти.

– Сторонні сюди не заходять, – пояснює поліцейський, знімаючи картуза і вішаючи його на гумову палицю, просунуту через ґрати вхідних дверей.

Потрапляють в судову психіатрію зазвичай іншим шляхом: на автозаку через ворота у супроводі конвою. Машина приїжджає сюди по вівторках та четвергах. Майбутніх пацієнтів висаджують в іншому кінці відділення – там для них вже готове крихітне приміщення зі столом, п’ятилітрової сулією води і трьома кріслами, схожими на ті, що ще збереглися в старих будинках культури. У такій “приймальні” вони чекають своєї черги спілкування з психіатрами. Амбулаторна експертиза займає приблизно 20-30 хвилин на людину. Але деяких залишають тут майже на місяць.

Шлях в стаціонар для тих, хто проведе в ньому наступних 30 днів свого життя, лежить через своєрідний коридор-клітку. “Підекспертні” через неї минуть внутрішній дворик, засаджений маками – наступного разу вони побачать їх, швидше за все, вже при виписці.

Ми входимо в стаціонар. Там вже чекають лікарі, готові показати своє відділення, і самі пацієнти, четверо чоловіків різного віку. Вони туляться в прогулянковому дворику – тут немає ні квітів, ні папоротей, а лише бетон і решітка, залишаючи приблизно 30 кроків вздовж і 15 кроків впоперек для гуляння. Йде злива, але постояльці відділення чесно відгулюють належний їм час на вулиці, ховаючись під навісом. Одягнені вони по-домашньому: в піжами або спортивки, старі куртки або светри, у когось на ногах зношені кросівки, у когось- шкарпетки та капці. Вони з цікавістю розглядають нас крізь ґрати, за які зачеплено банку від кави – саморобна попільничка. Говорять лише тоді, коли до них звертаються.

– Ви курите?

– Ну так.

– А сигарет вистачає?

– Та яке там, не вистачає.

Двоє ув’язнених зовсім нетовариські і пожвавлюються лише при вигляді сигарет, хоч і “дамських”, які їм простягає одна з моніторів. Двоє інших – 19-річний та 40-річний чоловіки – відповідають на питання цілком охоче.

– Ваші родичі знають, що ви тут?

– Ні, мама думає, що я в СІЗО, – каже той, що старший, і, стежачи за тим, як я записую його відповіді в блокнот, жалібно додає, – якщо я дам номери Київстару, зможете зателефонувати, передати?

Але наше спілкування перериває завідуюча Віра Олександрівна: лікарі не мають права спілкуватися з родичами “підекспертних”, що, загалом, правда.

Старший медбрат Василь Іванович поспішає показати порожні приміщення цього відділення: крім вже згаданих чотирьох пацієнтів, у ньому більше ніхто не живе. Біля санвузла для ув’язнених у два ряди розвішено рушники – вже сіруваті, але на вигляд чисті, чого не скажеш про санвузол. У тьмяному світлі старий кахель, страхітливого вигляду почорніла туалетна чаша, душ, умивальник, – все це виглядає не краще, чим пахне. У кутку стоять чотири порожніх відра, накриті кришками в пакетах. Лікарі кажуть, що у них зберігається дезінфікуюча рідина, але самі пацієнти зізнаються: відра слугують їм нічними горщиками, які вони самі виносять, коли йдуть на прогулянку. Миються вони по п’ятницях. До туалету ходять три рази на день.

Далі – камери. Тут можуть жити чоловіки, жінки і навіть діти. Крізь маленьке загратоване віконце металевої двері важко роздивитися холодну непривітність цих приміщень – вона відчувається лише коли входиш всередину. Залізні ліжка щільними рядами розставлені по невеликих кімнатах, на деяких з них – складені вдвічі матраци з постільною білизною. Біля ліжок – пригвинчені до стін залізні стільниці. На вікнах – залізні грати. Навіть лампочка, розташована в ніші майже під самою стелею, – і та за ґратами. Вимикач розташований зовні, так що запалити її може тільки персонал.

Серед однакових сірих важких дверей нічим не виділяється одна, з написом “Ізолятор”: та сама строгість, те саме маленьке загратоване віконце. У цю камеру садять людей, які починають вести себе агресивно.

Просимо дозволу увійти. До дверей відразу впадає доктор, але миттю осікається – згадує, що ключі повинні бути у поліцейського.

Навіть за відчинених дверей у цьому моторошнуватому приміщенні важко щось розгледіти – в ньому немає жодного вікна, жодної лампочки. Лікарі намагаються знайти вимикач зовні, але згодом з’ясовують, що лампочка перегоріла. Лише при спалаху фотоапарата можна побачити: в цій камері практично нічого немає. Вона настільки маленька, що в ній містяться лише ліжко та батарея. Важко уявити, як тут можна провести більше десяти хвилин, але лікарі запевняють: нікого сюди не садять.

Для приборкання агресивних в’язнів є інші методи – фіксатори. Один із лікарів з деякою гордістю дістає коробку з нарізаними, здається, з халатів або рушників клаптями і розкладає їх на ліжку. Ганчірок два види: одні довгі й білі – для прив’язування, інші короткі в квіточку – для підкладання під довгі.

– Щоб не натирали, – пояснює лікар.

Вже при виході з відділення, коли погода прояснюється, і квіти у внутрішньому дворику починають пахнути, лікарі несподівано вибухають скаргами на поліцію, яка повинна їх охороняти.

– Раніше було підписано договір: ми проводимо для МВС експертизу, а вони нас за це охороняють. Зараз їх змінили. Договір з новою поліцією не підписано, і вони взагалі можуть встати і піти! – каже завідувачка.

Поліцейські цього не чують: вони стоять на своїх постах і мовчки стежать за всіма, хто наближається до відділення,яке ховається за товстими стінами та колючим дротом. Дивлячись на них, важко уявити, щоб їх тут не було, але лікарі, здається, серйозно цього побоюються.

– Ось це наша головна проблема, – каже завідувачка.

Інший персонал ствердно киває.

Хоча відділення є структурним підрозділом лікарні, порядки тут, судячи з усього, встановлюють силовики. Вони вирішують, кого пускати, а кого – ні, і більше сперечаються навіть не з нами, коли ми намагаємося туди потрапити, а з лікарями, які нас туди привели.Навіть у житлових камерах немає відчуття життя – ніщо, крім застелених ліжок, не вказує на те, що в них хтось буває. Тут немає ні особистих речей, ні побутового сміття. Лише на стільницях залишені недочитаним книги – якісь детективи – слабкий натяк на повсякденне людське життя.