“Правозахисник” і “військовослужбовець”: чи сумісні ці поняття?

24 лютого 2022 року Росія повномасштабно вторглася на територію України. Цього ж дня українська влада оголосила воєнний стан і ухвалила рішення про загальну мобілізацію на військову службу чоловіків. Відтоді українські правозахисники приєднуються до сил оборони України, щоб дати відсіч російській агресії, а також захистити права і свободи свої та людей, які проживають в Україні. У зв’язку з цим в українському правозахисному середовищі постало питання: чи перестає вважатися правозахисником людина, яка стала комбатантом відповідно до міжнародного права? 

Відповідь на це питання важлива насамперед для правозахисників-військовослужбовців. Зокрема, це має значення з погляду гарантій діяльності правозахисників, які Україна взялася забезпечувати в межах міжнародних зобов’язань. Іншими словами, продовжуючи визнавати правозахисниками тих з них, хто пішов до ЗСУ, державні інституції мали б продовжувати сприяти їхній правозахисній діяльності.

З іншого боку, сприйняття правозахисників-військових важливе для визнання їхньої діяльності на міжнародному рівні. В умовах війни це означає підвищену увагу до їхньої долі з боку міжнародних організацій.

Тож нижче розглянемо, на яких підставах можна стверджувати, що людина, яка вела правозахисну діяльність, не перестає вважатися правозахисником у разі приєднання до ЗСУ.

Міжнародні стандарти

Основними документами в цій сфері є Декларація ООН від 09.12.1998, Декларація Комітету міністрів про дії Ради Європи щодо поліпшення захисту правозахисників та сприяння їхній діяльності від 06.02.2008 та Керівні принципи щодо захисту правозахисників ОБСЄ. Аналіз статті 12 декларації, пунктів 2, 4, 5, 6, 12, 31, 40 розділу А, та пунктів 5, 6, 8, 16, 17 розділу Б керівних принципів дозволяє зробити такі висновки:

• правозахисником є людина, яка визнає Загальну декларацію прав людини і відстоює свої права або права інших людей мирними засобами, а також заохочує їх до цього;
• рід професійної діяльності або інший статус людини жодним чином не впливає на визнання її правозахисником; 
• мирним засобам захисту своїх прав та прав інших людей держава відповідає своїм обов’язком забезпечувати фізичну недоторканність правозахисників, їхній посилений правовий захист, а також має забезпечити наявність ефективних механізмів правового (ненасильницького) захисту прав людини в країні;
• держави – члени ОБСЄ зобов’язані захищати права і гарантувати безпеку правозахисників, що перебувають на їхній території та під їхньою юрисдикцією незалежно від їхнього громадянства або його відсутності.

Тому військовослужбовець продовжує бути правозахисником за умов:

• якщо під час несення служби, зокрема виконання завдань у зоні бойових дій, він визнає права людини та їхню універсальність;
• без застосування насильства відстоює свої права, права інших військовослужбовців, військовополонених, цивільного населення та/або закликає до цього інших людей.

Відомі приклади, коли правозахисники – військовослужбовці ЗСУ особисто, а також за допомогою медіа проводили освітню роботу серед інших військовослужбовців, пояснюючи зміст норм міжнародного гуманітарного права, а також закликаючи дотримуватися його під час ведення бойових дій. Військові сил оборони України зупиняли дії своїх побратимів, спрямовані на порушення норм міжнародного гуманітарного права. Правозахисна діяльність також здійснюється ними через роз’яснення іншим військовим їхніх прав, обов’язків та механізмів захисту своїх прав під час служби. 

Вступ правозахисників на військову службу не суперечить визначенню “правозахисник” у міжнародних документах. Тому одна й та сама людина може одночасно мати ці два статуси. Виняток становить лише момент застосування військовим насильства. Тому лише під час знищення ворога військовий не вважається правозахисником і діє виключно як комбатант. Втім, коли насильство не застосовується і військовий у мирний спосіб захищає свої права, права інших, то діє як правозахисник.

Важливо також зазначити, що українські правозахисники вирішують вступити до сил оборони України в екстремальних умовах російської збройної загрози й неможливості захиститися в інший спосіб. Фактори, які підштовхують українських правозахисників стати комбатантами:

1. Через збройну агресію Росії уряд України не може повною мірою виконати своїх зобов’язань із захисту українських правозахисників і гарантувати їхню безпеку, особливо якщо вони опинилися на території, наближеній до зони бойових дій, у зоні бойових дій або на окупованій РФ території України. Це змушує правозахисників самостійно захищати своє право на життя за допомогою зброї. 

2. Розпочавши збройну агресію, Росія порушила міжнародні зобов’язання, зокрема у сфері захисту прав людини. Росія припинила членство в Раді Європи майже одразу після нападу на Україну в березні 2022 року, а також де-факто і де-юре відмовилася виконувати рішення ЄСПЛ. Відверті порушення РФ міжнародного права і прав людини, відкинення нею міжнародних механізмів захисту прав позбавили українських правозахисників можливості захисту і змушують захищати свої права за допомогою зброї.

3. Напад Росії з першого дня характеризувався брутальністю, ігноруванням міжнародного гуманітарного права і передбачав знищення цивільного населення в зоні бойових дій та на окупованих територіях. До початку повномасштабного вторгнення Росія склала списки громадян України, які підлягали першочерговому виявленню і знищенню російськими збройними формуваннями на окупованих територіях. Серед них були: правозахисники, громадські активісти, журналісти, політики, чинні й колишні публічні службовці, правоохоронці, військовослужбовці. Реалізація цієї політики РФ підтвердилась одразу після деокупації перших населених пунктів Київщини, Чернігівщини, Сумщини, а згодом – Харківщини та Херсонщини. Російські окупанти цілеспрямовано шукали цих людей за підготовленими наперед списками. Оскільки правозахисники завжди ведуть свою діяльність відкрито, то інформація про них поширена в інтернеті, що дозволяє росіянам відносно легко їх виявити та ідентифікувати. Після деокупації людей з таких списків також знаходили вбитими зі слідами катувань або вони вважаються зниклими безвісти. 

Крім того, Росія відповідає не лише за діяльність своїх військових і цивільних посадових осіб, а також за дії своїх колаборантів. Відповідно до норм міжнародного права вона здійснює екстериторіальну юрисдикцію через наявність ефективного контролю над окупованою територією (рішення ЄСПЛ у справі Catan and Others, 13, п. 106), а також оскільки сепаратистський режим діє під її контролем (рішення ЄСПЛ у справі Cyprus v Turkey, п. 37). Місцеві окупаційні адміністрації розглядаються в цьому разі як офіційні органи влади Росії, отже на ній лежить повна відповідальність за їхні політики та дії (рішення ЄСПЛ в справі Al Skeini, 40, п. 138). Російська Федерація – держава, яка фактично здійснює ефективний контроль над частиною території України, зобов’язана поважати та забезпечувати весь масив основних прав та свобод на цій території і відповідати за їхнє порушення. Отже, Росія є відповідальною як за порушення прав людини внаслідок її політик, дій її збройних формувань, так і за будь-які політики та дії місцевих окупаційних адміністрацій, що порушують права і свободи людини.

Тож у разі провадження правозахисної діяльності під час військової служби людина не перестає вважатися правозахисником. Невиконання Росією з перших днів повномасштабного вторгнення в Україну норм міжнародного права, визначення українських правозахисників першочерговою ціллю з боку російських окупаційних військ, неспроможність захищатися мирними правовими засобами, легка впізнаваність і усвідомлення себе першочерговою ціллю поставила перед правозахисниками вибір: або взяти зброю для самозахисту, або потрапити в окупацію, бути виявленими, зазнати тортур і бути вбитими.

Данило Попков, юридичний радник Центру прав людини ZMINA

Участь у підготовці колонки брали:

Ярослав Малик, правозахисник, військовослужбовець

Онисія Синюк, правова аналітикиня Центру прав людини ZMINA