Права не дають, права беруть

Ненасильницький опір є одним із найдієвіших інструментів досягнення політичних цілей та впливу на будь-яку владу. З тих пір як Магатма Ганді став ідеологом цього методу боротьби і до сьогодення він не втрачає своєї актуальності. В Україні дуже часто болючі питання вирішувалися саме таким способом. Перше, що спадає на думку в ці дні – це, вочевидь, Євромайдан.

Зараз як раз виповнюється річниця кривавих сутичок під час подій лютого 2014 року. Важко переосмислити все те, що відбулось, адже пройшло зовсім небагато часу, пам’ять про кожного загиблого ще жив. Окрім жертв Революція Гідності принесла багато змін у свідомість кожного з нас, які не так легко помітити одразу. Але пройде ще трохи часу, і ми відчуємо, як суспільство поступово виліковується та вчиться жити дійсно по-новому.

Але чи лише Євромайдан так вплинув на нас? Ще за декілька десятків років до Євромайдану українці практикували страйків, акції та мирні протести. Не кожен із них зараз пам’ятають, але кожен – доказ того, що ми здатні самостійно відстоювати та виборювати свої права.

Які ж вони?

На межі 80-90х років СРСР увійшла у стадію глибокої економічної кризи. Було цілком очевидно, що країна от-от розвалиться. Саме пролетарі тоді найбільше постраждали від занепаду економіки та політичної кризи. Залишаючись у тіні багато років та фактично ніяк не заявляючи про себе, вони раптом з новою силою долучилися до політичного життя.

Фото: Комсомольская правда

Влітку 1989 року в Україні розпочалися масові страйки шахтарів. Спочатку приєднувалися робітники Донецька та Макіївки, а згодом – і більшості міст та сіл. Основними причинами протестів були ненормований робочий день, нелюдьскі умови праці, постійні затримки виплати заробітної плати. Ці фактори спричинили масову депресію, яка вилилась в протести. Вкрай болючою проблемою був і дефіцит продовольчих товарів. Важко було не тільки самим шахтарям, але й їхнім сім’ям. Страйковий рух став потужним поштовхом для розвитку української демократії. Вперше у публічний дискурс винесли істотні обговорення умов праці, дотримання прав людини, поліпшення соціально-побутового становища.

Не дуже часто згадують й про події жовтня 1990 року у Києві. Невеликий протест, який потім зібрав декілька сотень студентів на площі Жовтневої Революції (нині – Майдан Незалежності) привів до докорінних змін в українському парламенті та подальшому політичному житті країни. Революція на граніті – саме так потім історики назвали цей ненасильницький спротив. Сміливе оголошення голодування заради своїх прав та участі у побудові державі викликало великий резонанс.

Фото: УНІАН

Основні вимоги студентів – націоналізація майна КПУ, багатопартійність у Верховній Раді, недопущення підписання ще одного союзного договору – були виконані. Голодування тривало 15 діб, і за цей час представники влади змушені були змінити своє ставлення до протестувальників. Так, зокрема, один із організаторів протесту Олесь Доній (депутат ВР 4 скликання) спілкувався із Леонідом Кравчуком щодо вимог студентства особисто. Окрім того, на голодувальників неабияку увагу звертали центральні ЗМІ. А це, в свою чергу, підштовхнуло інші міста долучатися до протестів. Особливу роль зіграли університети Києва, Дніпропетровська та Львову. Тодішні можновладці були змушені піти на поступки, адже протест мав потужну підтримку серед суспільств, чаша терпіння була вже переповнена.

В середині 90-х років нову хвилю протестів знову, як не дивно, очолили шахтарі. На цей раз – через стрімке підвищення цін на продукти без відповідної індексації заробітної плати. У червні 1993 року першою на страйк вийшла шахта імені Засядька, а через деякий час – і всі інші вугільні підприємства. Для тодішньої влади це було сигналом невідворотних змін у суспільстві та у свідомості людей. Було зрозуміло, що українці більше не дозволять такого ганебного ставлення до себе, що задля подальшого розвитку держави треба враховувати інтереси та права всіх громадян.

Фото: Днепр Вечерний

Не треба забувати про такі прості уроки історії. Якщо проаналізувати минуле України, можна дійти висновку, що ненасильницький опір допоміг нашій державі отримати незалежність, а громадянам – вибороти свої права. Тільки ми самі можемо гарантовано захистити себе від утисків, і ніхто інший. Тому гасло “Права не дають, права беруть” наразі є актуальним як ніколи.