Поводир, або Чому сліпнуть квіти?

Дата: 18 Грудня 2014 Автор: Микола Мирний
A+ A- Підписатися

Щойно закінчилась історична драма “Поводир”. Глядачі, не кваплячись, виходять із зали. Мовчать, розмірковують над побаченим. Дехто тяжко зітхає. Обличчя однієї жінки заплакане. Жінка все ще сидить і дивиться на екран, на якому вже хвилину йдуть титри… 

Режисеру Саніну вдалось не тільки занурити глядача у світ персонажів, а й переконати повірити в них.

 Мене ж у картині вражає радянський терор, який довелося пережити громаді незрячих бандуристів напередодні і протягом Голодомору. Хоча… фільм не тільки про це. Санін і письменники Ірен Роздобудько та Олександр Ірванець змогли вмістити низку історичних подій у двогодинний фільм.

13-річному хлопчикові Пітеру Шемроку із Нью-Йорка дістаються секретні накази-документи про конфіскацію хліба в сільського населення. А також документи на селян, які повставали проти хлібозаготівлі. Ці документи мали б потрапити валійському журналістові Ґарету Джоунзу в Москву. Але цьому не судилося статись. Радянські спецслужби влаштовують справжнє полювання на ці папери, які, на їхню думку, могли б скомпрометувати діяльність партії. На тлі інтенсивних пошуків цих документів і, власне, Пітера Шемрока режисер відтворює у фільмі репресії бандуристів.

 – Як грав я у Пирятині, то до мене тамтешній вчитель чоловіка якогось приводив. Той пісні на патефон записував, думи записував… – переповідає кобзар своїм побратимам, які зустрілись у старій зруйнованій козацькій фортеці.

– Знаю я його. Йосипом його звати, – хтось вигукує.

– А потім той Йосип мені каже: “Чи знаєш ти, що всіх кобзарів з усієї України хочуть до Харкова запросити?” Там наші пісні на патефон запишуть, розпитають і видадуть посвідки, щоб нам було вільно скрізь співать і щоб міліція нас не чіпала.

– А добре було б. Бо життя від них нема. “Духовні, божественні пісні не смій співать”. “Туди не йди, там не сядь”, – перебиває інший бандурист.

– А я вважаю, братчики, що то пастка. Вони нашу силу знають і понищити хочуть.

– Та ну, Іване, хто підніме руку на сліпого.

 Але бандурист Іван Кочерга був таки правий. Перекладаючи на сучасну мову, бандуристи послуговувались правом на самовираження своїми піснями. Однак «таке вільнодумство» у їхній творчості було, скоріш за все, незручним радянській владі під час індустріалізації та колективізації.

 “Всем линейным подразделениям! Требуем немедленного выполнения постановления ЦК ВКП(б) о запрете попрашайничества и об обязательной регистрации музыкальных инструментах в отделах милиции и ГПУ. Обращаем ваше внимание, что кобза и бандура – опасные социально чуждые инструменты украинской культуры. Требуем принять самые решительные меры по искоринению явлений национализма”, – зачитує постанову закадровий голос.

 Ця постанова надто нагадує мені риторику сучасних російських законів… хіба що з «оновленими» ярликами. Як от наглядові органи намагаються обмежити діяльність незалежних ЗМІ в російському сегменті Інтернету…

Культура бандуристів була впливовою до часів Голодомору. Однак після 1934-го року вона повністю «згасла». Куди різко поділись бандуристи – загадка. Існують свідчення про пожежу у харківському архіві 1940-го року. Певно, щоб навіть згадки не було, знищили залишки документів на підставі таємного наказу тогочасного голови КДБ СРСР Шелепіна. Усе, що могло б скомпрометувати органи радянських спецслужб щодо бандуристів – відійшло у вічність. Поки?

 Письменник Микола Литвин у своїй книзі “Як більшовики “вбивали колом закобзарену психіку” українського народу” пише, що на початку 30-х років до Харківського оперного театру звезли 337 кобзарів з усієї України.

 “Основним завданням З’їзду було питання активного залучення народних співців до соціалістичного будівництва, відходу від виконавських традицій і визначення нових ідеологічних пріоритетів. Ухваливши відповідні резолюції, незрячих співців під приводом поїздки на З’їзд народних співців народів Союзу Радянських Соціалістичних Республік, що мав відбутися у Москві, повантажили до ешелону і підвезли до околиць ст. Козача Лопань, – пише Микола Литвин про розстріли кобзарів радянською владою. – Пізно увечері кобзарів і лірників вивели з вагонів до лісосмуги, де були заздалегідь вириті траншеї. Вишикувавши незрячих кобзарів і їхніх малолітніх поводирів в одну шеренгу загін особливого відділу НКВС УСРР розпочав розстріл… Коли все було закінчено, тіла розстріляних закидали вапном і присипали землею. Музичні інструменти спалили поряд…”.

Санін постійно тримає свого глядача у напрузі. У нього навіть сцени насилля і злочини аж… занадто художні. Тобі здається, що ти знаєш тепер, як звучить страх. Він звучить тишею, і ти стаєш вкрай чутливий, споглядаючи сцени жаху. Тобі здається, що ти чуєш, як валує сигаретний дим чекіста, а його шкіряна куртка оглушує своїм рипінням при допиті.

Однак персонажі Саніна вперті. Коли Івана Кочергу б’ють у Харківському оперному театрі, він просить нахилитися чекіста, аби, начебто вказати, де знаходяться документи для Гарета Джоунза:

 – Чуєш, нахились до мене, я хочу тобі сказати. Ти як мене на палю будеш саджати, глибоко не саджай, бо незручно буде цілувати мене в ср*ку.

 Мене вразило, як Санін вдало передав старанність деяких українців догодити радянській владі.

 – Підходив! Підходив до мене пацан один. Все питав про поїзд до Москви. Я дивлюсь, пацан малий і без батьків. Походило, походило, та й кудись поділося. Ха-ха, та куди ж йому діватись. Напевно, пішов на базар. А як прийшла наводочка, то я й відразу сообщіл, – каже працівник залізниці співробітнику об’єднаного державного політичного управління (ОДПУ) Володимиру Соколовського про зустріч із Пітером Шемроком.

 А що Пітер? Хлопчина (якого обставини життя «перетворили» на волоцюгу) все пробирається повз почорнілі пізньої осені соняшники…

 Соняшники, які мають очі, тягнуться до сонця і вірять, що воно зійде завтра, чи не ключовий образ фільму.

 Українці як почорнілі соняшники. Українці, яким голод засліпив очі і які втратили віру… не без допомоги деяких послужливих українців.

 

Поділитися:
Якщо ви знайшли помилку, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: