Про гранти, прозорість та специфіку роботи громадських організацій

Що може чекати на Україну у разі прийняття законів Порошенка щодо звітності громадських організацій? До речі, у них нічого нового, те саме відбувалося свого часу в Росії та інших країнах, де померла демократія.

“Закручування гайок” навколо законів про некомерційні організації почалося в Росії у 2005 році, відразу після першого українського Майдану. Тоді з’явилися перші сигнали, з вимогою публікувати додаткові звітні документи. Спочатку не було важливо – іноземне це фінансування чи не іноземне. Важливо було не допустити підтримки можливих кольорових революцій у Росії.

До 2012 року ситуація була ще терпимою, але вже тоді весь процес звітності став надлишковим: дуже багато бюрократичного контролю, багато документів. А ось із 2012 року сталися зміни зі звітністю про фінансування з міжнародних джерел, і це призвело до досить сумних наслідків. Донори пішли.

Ті, хто займався фінансуванням громадської – не політичної! – діяльності, сказали, що не хочуть підставляти тих, кому вони давали гроші. А ось ті організації, які насправді займалися політикою – вони як не отримували ці гроші через гранти, збираючи кошти через сірі та чорні схеми, так і продовжували це робити, і на них це ніяк не позначилося. Удар припав на тих, хто займався громадською діяльністю.

Якщо вже говорити про революції – їх завжди фінансують комерційні і навіть олігархічні структури. Давати гранти для здійснення революції громадським організаціям, якщо є така мета – це просто безглуздо! Адже їхню фінансову діяльність і так видно всім, вони постійно “світяться” перед податковою. Із донорством від транснаціональних структур у цьому плані все прозоро, усі рахунки завжди відкриті.

Поки що в усіх пострадянських країнах традиція внутрішнього благодійництва та збору коштів через краундфандінг дуже слабка. Якщо і вдається збирати гроші – то більше на дітей, хворих. І навіть на політику – приклад Навального в Росії показує, що він збирає більше грошей, ніж будь-яка правозахисна організація. Тому що політика всім зрозуміла. А ось чим займається правозахисна організація, яка в принципі не воює з владою, і навіть намагається з нею в окремих моментах взаємодіяти – змінювати систему поліції, змінювати систему в’язниць, судів – ось це якраз нікому не зрозуміло. Начебто правозахисники і не воюють із владою, але вони і не за владу. На таку позицію, звичайно, дуже важко збирати ресурси.

Я глибоко переконаний, що в наших країнах нормальне, не політичне громадянське суспільство не зможе в найближчі 10–15 років обійтися без міжнародного фінансування. Тому потрібно десять разів подумати про те, щоб разом з водою не виплеснути всіх немовлят.

Такі процеси відбуваються не лише на схід від Києва, а й на захід від нього: нині подібні тенденції є, наприклад, у Польщі і в Угорщині. Люди, які пропонують такі закони – вони або дійсно не знають всього процесу донорського фінансування, і тоді вони просто некомпетентні, і їх з політики потрібно гнати; або вони все прекрасно знають і є усвідомленими провокаторами.

Усі розмови про те, що некомерційні організації повинні бути прозорими, завжди і всюди зводяться зовсім не до прозорості.

Головний сенс у тому, щоб громадські організації писали неймовірну кількість безглуздих паперів у контролюючі органи. У разі чого, з перевіркою можна прийти в будь-який момент і паралізувати роботу організації на кілька місяців. Мета лише така, ні про яку прозорість перед суспільством не йдеться взагалі. Тому що ті документи, які вивішують на огляд суспільства – нормальна людина їх читати все одно не зможе. Якщо ви хочете, щоб громадські організації були прозорими, потрібні зовсім інші форми, насправді зрозумілі громадянину. А всі ці документи, які вимагають від організацій – вони не зрозумілі нікому.

Натомість паперів цих дуже багато, і їх дуже складно заповнювати. Потрібно брати на ставку окремого бухгалтера, окремого секретаря, які лише цими паперами і займатимуться. У певному сенсі, це ще й фінансове удушення організації, коли в штаті з 3-5 чоловік потрібно мати ще одного співробітника, який лише цими звітностями і займатиметься.

Усі ці закони, де б вони не були останнім часом прийняті, ніколи не ставили собі за мету боротьбу за реальну прозорість. Це – документи для контролюючих органів і відгодовування все нових і нових бюрократів, яких з’являється в цьому контролюючому органі кілька десятків. А це – ще й додатковий податковий тягар для звичайних громадян. Усі ці контролери – вони їстимуть багато і смачно: їм потрібні місця, тому їм потрібен орган для контролю.

Справді, у низці західних країн є форми публічної звітності перед суспільством. Але відбувається це лише в одному випадку – якщо ці організації отримують гроші від платників податків: держава або безпосередньо їх фінансує, або дає їм гроші якось опосередковано, наприклад, через державні гранти. Також у низці західних країн бізнес-контора або громадянин можуть мати податкові пільги, і частину своїх податків вони платять не державі, а віддають їх громадським організаціям. Так ось: публічна звітність стосується лише цих грошей. Решта грошей – це приватні гроші.

Якщо Україна намагається всерйоз грати в Європейський шлях, то з точки зору прозорості це означає наступне: найбільший захист приватного життя – в окремого громадянина. На другому місці – організації і асоціації громадян. І на останньому, найпрозорішому місці, повинен бути представник влади. І не лише тому, що він приймає владні рішення, а ще й тому, що ми його найняли, і як платники податків йому платимо. Вимагати від тих, хто платить гроші, такої самої прозорості, як від тих, хто їх отримує, – це абсурд.

Якщо переглянути будь-які рішення Європейського суду, вони це підтверджують: найбільш прозорим повинен бути представник влади, чиновник, а ось, наприклад, журналіст або правозахисник – може бути тотально непрозорий: це його стосунки з його донорами і з суспільством, він сам їх будує, як хоче. Це – його приватна справа.

А що таке будь-яка громадська організація? Це набір громадян. Вимагати від набору громадян прозорості – це все одно, що вимагати прозорості від будь-якого громадянина. Вимагати, щоб він регулярно звітував, який одяг він сьогодні одягнув, чи почистив зранку зуби, якщо почистив – то якою пастою… І це страшні речі. Це – пряме вторгнення в приватне життя.

Цей тренд дуже небезпечний. У всіх країнах, де починали вводити такі закони, процес ніде не зупинився на одній точці. Будь-яка влада, хороша чи погана, як і будь-яка бюрократична структура, бере рівно стільки влади, скільки громадяни їй дозволяють. Варто їй лише це трохи дозволити, не дати відразу по руках – далі вона буде брати стільки, скільки зможе. Потрібно їй це чи не потрібно, важливо для безпеки чи ні – їй все одно. Вона буде забирати собі рівно стільки, скільки зможе. Або це потрібно відразу зупиняти, або зрозуміти, що далі доведеться відбиватися на кожному новому етапі.