Новий закон про житлову політику: шанс чи вирок для молоді без батьківської підтримки

Щороку тисячі молодих людей з-поміж дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, залишають інтернатні заклади, прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, сім’ї опікунів (піклувальників). Їхнє доросле життя починається із сумки з речами та тимчасового місця в гуртожитку, і то лише за умови, що вони вступили до закладу професійної освіти, коледжу чи університету. Але гуртожитки є не всюди, та й проживати в них можна не завжди – під час свят або канікул часто доводиться шукати інше житло.

А молоді, яка зростала в інтернатних закладах, часто нікуди повертатися на свята чи канікули. Для них держава – це єдиний гарант гідного старту в доросле життя. У Конституції України йдеться, що діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування, та особи з їхнього числа перебувають на утриманні держави та під її захистом.

16 липня Верховна Рада України ухвалила в першому читанні законопроєкт № 12377 “Про основні засади житлової політики”. Це вже не перша за роки незалежності спроба провести комплексну реформу у сфері житлової політики, яка замінить застарілий Житловий кодекс УРСР 1983 року. Запровадження цифрової черги, об’єднання розрізнених реєстрів, модернізація житлового фонду, пільгова оренда для визначених груп населення – усе це, безумовно, важливі кроки до прозорішої та ефективнішої системи. Однак у цій важливій реформі немає чітких гарантій забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їхнього числа.

Відсутність житла прямо визначає ризик бездомності, експлуатації, бідності, криміналізації, потрапляння в ситуації насильства та втрати потенціалу на самому старті. Тож для дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їхнього числа житло – це не приємний бонус, а ключова умова виживання, гідного життя та спроможності.

За даними Державної служби України в справах дітей, станом на грудень 2024 року понад 42 тисячі дітей та молодих людей без батьківської підтримки перебувають на квартирному обліку. У 2024 році житло отримали лише 120 осіб – менш ніж 1% тих, хто мав на нього право. Решта чекає роками, і в реаліях війни їхні шанси ще менші: зруйновані будинки, збільшення кількості внутрішньо переміщених осіб, конкуренція з іншими групами населення.

Ми, Офіс дітей та молоді “ДІйМО”, пропонуємо внести до законопроєкту № 12377 зміни, які  передбачатимуть чіткі норми щодо забезпечення житлом дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та осіб з їхнього числа. Адже попри те, що ці норми є в чинному Житловому кодексі, в законопроєкті, який має його замінити, немає згадок про дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Окремо є й інші кроки, які можна реалізовувати поза межами законопроєкту:

• збільшити державну субвенцію на придбання житла;
• залучати міжнародну технічну допомогу для будівництва або реконструкції соціального житла;
• передбачити зобов’язання для забудовників передавати частину квартир для соціальних потреб;
• провести інвентаризацію житлового фонду в громадах.

Своєчасне надання житла для молоді без батьківського піклування не лише рятує її від бездомності, а й дозволяє навчатися, працювати, платити податки, створювати власні родини, бути частиною економіки. Це підтримка, яка повертається державі та кожному з нас.

Кирило Невдоха, голова Офісу дітей та молоді “ДІйМО” при Міністерстві соціальної політики, сім’ї та єдності України