Новий Цивільний кодекс: як модернізація приватного права веде до відкату прав людини

Минулого місяця у Верховній Раді зареєстрували проєкт нового Цивільного кодексу України під номером 14394, ініційованого головою парламенту Русланом Стефанчуком. Документ подається як масштабна рекодифікація приватного права – спроба оновити застарілі норми, усунути колізії та наблизити українське законодавство до європейських стандартів.

Проєкт справді виглядає амбітно: дев’ять книг, нова структура, спроба зібрати в єдине ціле те, що роками існувало фрагментарно. Однак за деклараціями про модернізацію приховані норми, які можуть мати серйозні наслідки для прав людини, зокрема у сфері сімейних стосунків. Йдеться не про косметичні правки, а про положення, здатні звузити вже наявний – і без того обмежений – простір правового захисту для окремих груп.

Звуження поняття сім’ї

Чинне законодавство України не визнає ані одностатевих шлюбів, ані зареєстрованих партнерств. Водночас нинішній Сімейний кодекс містить відносно широке визначення сім’ї – як осіб, які спільно проживають, ведуть спільний побут і мають взаємні права та обов’язки. Тобто це означення не зводиться виключно до інституту шлюбу. Саме це формулювання дозволяло судам у виняткових випадках визнавати фактичні сімейні взаємини у тому числі в одностатевих парах — у спадкових, житлових чи соціальних спорах.

Проєкт нового Цивільного кодексу пропонує інший підхід. Сім’я визначається як “природний та основний осередок суспільства”, що створюється переважно через шлюб, кровну спорідненість або усиновлення і відповідає доброзвичайності. Таке формулювання фактично виключає можливість визнання фактичних сімейних взаємин, які не вписуються у перелічені, формалізовані критерії  або оцінюються як такі, що не узгоджуються з етичними стандартами та “належною поведінкою”, зміст яких законодавчо не визначений.

Проєктом закону пропонується нова редакція статті 1473 Сімейного кодексу України, у якій визначення шлюбу це – сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрованого у встановленому законом порядку. Фактичні сімейні зв’язки, які не вписуються у формалізовані рамки, фактично випадають із правового поля.

Це особливо контрастує з розвитком судової практики. У 2025 році український суд, а саме Деснянський районний суд міста Києва, уперше визнав спільне проживання одностатевої пари де-факто сімейними стосунками – як крок у напрямі стандартів Європейського суду з прав людини. Новий кодекс не просто ігнорує цю еволюцію, а може її перекреслити.

Адже в результаті ухвалення зазначених норм відбудеться не збереження статус-кво, а фактичний відкат назад: буде втрачено навіть той мінімальний рівень правового захисту, який існує сьогодні. Під загрозою опиняться також інші форми сімейного співжиття, зокрема спільне проживання родичів або близьких осіб, які ведуть спільний побут і піклуються одне про одного, але не відповідають новому, звуженому нормативному визначенню сім’ї.

Релігійний шлюб і світські ризики

Окрему увагу привертає норма, яка дозволяє надавати юридичні наслідки релігійному обряду шлюбу. У поєднанні з незмінним визначенням шлюбу як союзу жінки та чоловіка, це створює додаткові ризики. В українських реаліях така конструкція може посилити вплив релігійних інституцій на державну політику у сфері сімейного права та поставити під сумнів принцип відокремлення церкви від держави.

Для ЛГБТ-людей це означає ще більше звуження перспектив будь-якого правового визнання їх сімейних зв’язків – навіть на рівні фактичних взаємин.

Водночас пункт другий статті 1478 законопроєкту передбачає можливість надання судом права на шлюб з 16 років, а у виняткових випадках з 14 років (у разі вагітності або народження дитини). На перший погляд, такі положення створюють враження, що йдеться виключно про індивідуальне судове рішення, ухвалене після оцінки конкретних життєвих обставин, зокрема, з огляду на право неповнолітніх отримувати паспорт громадянина України у цьому ж віці вперше. Проте у поєднанні з нормуванням релігійного шлюбу вони становлять серйозні ризики законодавчого закріплення примушування неповнолітніх до вступу в шлюб.

У цьому контексті варто зазначити, що Конституція України закріплює світський статус держави, відповідно до якого церква та релігійні організації відокремлені від держави, а школа від церкви.

Варто також звернути увагу на те, що паралельно парламентарі розробляють нову редакцію Кримінального кодексу України, де пропонують зниження віку добровільної згоди на вчинення щодо особи дій сексуального характеру до 14 років.

Поєднання таких норм може свідчити про порушення Україною статті 37 Стамбульської конвенції, яка зобов’язує державу криміналізувати умисне примушування дорослого або дитини до вступу в шлюб, тоді як проєкт нової редакції Цивільного кодексу фактично створює умови для його нормативного закріплення.

У своїй сукупності це формує системні ризики легітимації примусу дитини до вступу в шлюб, суперечить принципу світськості держави та може свідчити про невиконання Україною міжнародних зобов’язань.

Небезпека для трансгендерних людей

Ще однією проблемною є пропозиція визнавати шлюб недійсним у разі зміни статі одним із подружжя. Формулювання норми не уточнює, коли саме відбулася така зміна, до чи після укладення шлюбу, і не передбачає жодних гарантій захисту прав сторін.

У практичному вимірі це створює ситуацію постійної правової невизначеності та відкриває шлях до ретроспективного анулювання шлюбів, які на момент укладення були повністю законними. Такий підхід суперечить принципу правової визначеності та втручається у право на повагу до приватного і сімейного життя. Крім того, він має очевидний дискримінаційний характер щодо трансгендерних осіб.

Усиновлення: ігнорування інтересів дитини

Проєкт також зберігає абсолютну заборону на усиновлення дітей одностатевими парами. Повторення цієї норми у “модернізованому” кодексі свідчить про небажання переглядати дискримінаційні підходи, попри усталену практику ЄСПЛ та загальноєвропейський курс на деінституціалізацію.

У результаті обмежуються не лише права потенційних усиновлювачів, а й права самих дітей на виховання у сімейному середовищі, яке держава декларує як пріоритет.

Модернізація, що не відбулася

Попри заявлену мету гармонізації з європейським правом, проєкт Цивільного кодексу №14394 у частині сімейного права демонструє протилежну тенденцію — відхід від стандартів інклюзивності, недискримінації та поваги до різноманіття сімейних форм.

Без суттєвого доопрацювання ці норми можуть не лише звузити вже існуючий рівень захисту прав людини, а й підірвати довіру до самої ідеї рекодифікації як прогресивної реформи. Саме тому сьогодні вкрай важливими є публічна дискусія, спільна позиція правозахисних організацій та системний діалог із законодавцем – аби оновлення приватного права не перетворилося на інструмент консервації дискримінаційних підходів.

Анастасія Соловйова, юристка Центру прав людини ZMINA