Нас вивозили з Маріуполя приватними автобусами за кошти адміністрацій Таганрога та Ростова
До 24 лютого 2022 року Роман Заєць мешкав у Маріуполі, вдало займався бізнесом. А 24-го до міста увірвався “рускій мір”: щогодинні обстріли, авіанальоти, пошук ворогів Росії. В середині квітня Роман зрозумів, що треба виїжджати: він мав чітку проукраїнську позицію, по-дружньому спілкувався з бійцями полку “Азов”, тому в нього були всі шанси потрапити “на підвал”. Щоб виїхати, він скористався “евакуаційним” автобусом, які вивозили українців тільки на територію Російської Федерації.
Про те, як його депортували росіяни, він розповів журналістам ZMINA під час польової місії з документування воєнних злочинів в Естонії. Далі наводимо його історію.
Роман ЗаєцьЯ маю багато знайомих військових, з полку “Азов” також, тож вже 18 лютого ми з товаришами розуміли, що щось буде. Але такий масований напад, коли бомблять майже цілодобово, був шоком навіть для нас. Я тоді мешкав в районі вулиці Купріна, згодом майже всі будинки по цій вулиці були просто знищені.
Спати вночі було неможливо, бо навіть вночі продовжували стріляти. Серед ночі підскакуєш від вибухів, вдягаєшся, ховаєшся в коридорі. Ніби стихло, роздягаєшся, знов вкладаєшся спати, а тут знову вибухи. Потім спав одягнений. Через деякий час взагалі перебрався до товариша в офіс, який був біля торгового центру Порт-Сіті.
Взагалі я в приміщеннях майже не знаходився. Весь час ходив містом, десь о 7-й ранку виходив, а о 7-й вечора повертався. Бо, по-перше, не так холодно, коли ходиш, по-друге, маєш інформацію про те, що відбувається.
Якось я зустрів літню жінку, а це було 8 березня, і мені захотілось зробити їй приємне. В мене була шоколадка, і я її пригостив. Вона спочатку не хотіла брати, а потім взяла і так дякувала, так дякувала. А через день я, зараз, вибачте (витирає сльози. – Авт.), дізнався, що ту жінку снарядом розірвало. Це такі моменти, які я не можу згадувати без сліз.
Взагалі, місто щоразу змінювалось, особливо вечорами. Світла не було, все було темне, всюди уламки скла, вогонь від пожеж, від обстрілів – все наче у якомусь фантастичному фільмі жахів. І люди змінювались, не всі, але хтось впадав у депресію, хтось починав пити й помирав від бравади, бо не ховався від обстрілів.
Я коли вперше під обстріл потрапив, згадав молитву, яку й не знав. Я був біля офісу, не встиг зайти, коли почали стріляти чи то з танка, чи з якоїсь іншої малокаліберної зброї. Я за плитами заховався й молився. Потім я вже туди, до офісу, не ходив. І правильно, бо його через деякий час не стало – пряме влучання було.
Загалом, я навчився довіряти своїм відчуттям. Перебрався у квартиру до колишнього тестя. Теж лише ночувати до них приходив. І якось лягли ми спати, і сниться мені, що летить ракета й влучає в наш дім. Я підхопився, розбудив тестя, ми почали збирати речі. Я вийшов у коридор, й тут вибух: в кімнаті, де я спав, повилітали шибки, скло посипалось. Я в ту ніч вже в коридорі спав.
Зранку тесть пішов прибирати в тій кімнаті і тільки вийшов з неї викинути сміття, знову прилетіло. Я зрозумів, що й звідти треба йти.
Лишатись в місті вже було небезпечно. Я кілька разів намагався виїхати до України через Запоріжжя, але потрапляв під обстріл. Взагалі, якщо люди їхали колоною, то їх спочатку ще пропускали, а якщо поодинокі машини – їх розстрілювали. Принаймні я жодного разу не чув, щоб пропустили.
Я перебрався у Нікольське, ми там з товаришем ніби в їхнє так зване “МНС” влаштувались. Разом з їхньою колоною їздили до Маріуполя. Однак вони щось почали підозрювати. Тож ми вирішили, що пора виїжджати.
В Нікольському в цей час була фільтрація. Я принципово вирішив її не проходити. По-перше, це було дуже довго – за добу пропускали до 200 людей, а запис був на трьохтисячних номерах. По-друге, я знав, що є списки, за якими можуть затримати. Бо ми вже чули, що затримали жінку, яка була лікаркою в полку “Азов”.
Тож 19 квітня прийшли евакуаційні автобуси. Як я потім дізнався, це були приватники з Таганрога й Ростова. Їм наше вивезення оплачували адміністрації цих міст.
Спочатку автобусів було три, водії брали лише жінок, дітей, літніх людей та хворих. Автобуси були повні, й ми вирішили, що виїхати нам не вдасться. Але через деякий час приїхали ще 4 чи 5 автобусів. Мене з другом та його сином пустили без проблем, потри те, що не було цієї фільтрації. Можливо, пощастило, а можливо, через те, що людей було дуже багато.
Всіх, кого привозили у Нікольське, розміщували в місцевій школі. Я якось зайшов туди, то люди навіть в коридорі були – хто як розмістився. І це вдень, а вночі, гадаю, їх ще більше було.
До речі, я там знайому зустрів з 17-го мікрорайону. Вона розповіла, що їх “евакуювали” з Маріуполя: біля магазину “Метро” були автобуси, якими їх, 15 людей разом з дітьми, вивезли у Нікольське.
Тож доїхали ми до Новоазовська, там нас перевіряли, дивились документи. На той час я телефон зачистив, не повністю, але компромат прибрав. Повністю не можна було, вони за це чіплялись. І, щоб не поновили видалене, вставив нову сімку. Вони ще татуювання перевіряли. Але, гадаю, що татуювання – то привід подивитись, чи немає синців від стрілецької зброї.
На кордоні з Росією теж перевіряли. Теж дивились документи, татуювання, перевіряли телефон. Тут вже вони питали, а кому цей дзвінок, а що це за людина. Мабуть, дивились на реакцію, чи не почну нервувати.
Потім нас привезли в Таганрог на вокзал, сказали чекати потяг. Куди мали везти, я вже не пам’ятаю, казали, що нас в тому місті розселять, оформлять документи, дадуть матеріальну допомогу 10 тисяч рублів. Але ми в Росії лишатись не планували, тому на цей потяг не сіли.
Переночували в готелі, а зранку електричкою поїхали в Ростов, з Ростова до Пітера, а звідти до Івангорода. Там знову проходили перевірку – це була найсерйозніша перевірка. Мене десь години три допитували, а товариша мого – чотири. Але нам знову пощастило, й ми перейшли через кордон в естонське місто Нарва.
Я, коли приїхав, думав, що зі мною все гаразд, що війна на мені не відбилась. Але коли дивлюсь світлини тих днів, бачу, що ні, не було все гаразд. Відбиток війни на нас, на українцях, на нашому обличчі. Якось йду вулицею, бачу жінка й одразу розумію – наша. Підійшов і дійсно, вона українською спілкується. А то чоловік повз мене проходив і каже: “Слава Україні”. Я відповів і питаю: “А як ви здогадались?”. Він каже: “Побачив по вас, що ви свій”. Отак от.
Записала журналістка Олеся Ланцман
