Найстрашніша подорож мого життя: як ми вибирались з окупованого Немішаєвого під Києвом
Ми з сім’єю – я, мій чоловік, його батьки і бабуся, (далі “ми” в тексті – це всі зазначені вище) з початку війни лишилися в селищі, де живемо, Немішаєве, Київська область. Ми до кінця не вірили, що орки прийдуть. Наївні ідіоти.
28 лютого танки зайшли в Немішаєве. З цього часу ми були в окупації.
З цього часу не можна вийти на вулицю, перед тим не перевіривши:
- чи немає колони ворожої техніки, чи не стріляють;
- чи не ходять по вулиці підозрілі люди;
- чи не їздять дивні машини.
Коли вийшла, ставай за хатою, щоб не було видно і чути, туди, де не долетять кулі.
Ми розрізняємо звуки гаубиці, кулемета, стрілкової зброї (снайперів), автоматів Калашникова, градів, танків, БМП, літаків, вертольотів. До слова, ні дня не було тихо.
Не можна ходити навіть на сусідню вулицю. Ми перебігали за парканами, попід дворами, ховались за стінами. У власному селі. На власній землі. В своєму домі!
7 березня в селі орки підстрелили чоловіка, який вигулював собаку.
Голова ОТГ звалив після першого обстрілу. Його слова, коли орки влучили в чиюсь хату: добре, що не в мою.
Орки розстріляли тероборону, ми вже тиждень не чули, чи є живі наші хлопці.
Орки вбили знайомого, який був волонтером і возив ліки.
Від одного зі снарядів у власному будинку загинув чоловік в колясці. Люди ховали швидко, навіть не знаю, чи на кладовищі, бо там орки.
Магазини розграбовані нашими ж людьми.
Люди виносять все, телевізори, монітори до комп’ютерів, пиво, коньяк. Прямо візками «Фори» тягнуть додому.
Наркомани і алкоголіки активізувалися.
Народжуються діти, добре коли вдома. Одна жінка народила недоношене і відмовилась, забрали сусіди.
Люди пробували проходити пішки через блокпост, сім’я: мати, батько, син 6 років, бабуся 56 років. Біля їх дому стояли танки, дулом в сторону хати. Вони вирішили спробувати вибратися. На підході до блокпосту до них долучилися 2 місцевих, теж хотіли перейти, але психанули і побігли. Орки почали стріляти. Мама, батько і син сховались. Бабусю схопили орки, допитували: “Где четвертый человек”. Вона намагалася переконати, що це був 6-річний хлопчик, вдарили прикладом по спині. Сім’я добралась пішки додому, а ввечері орки привезли бабусю на БТР, живу, забрали в неї тільки їжу, навіть вибачались, що дали прикладом.
Місцеві мешканці обривали лінію Червоного хреста, там сказали: заявку може лишити місцева влада, А вона вже звалила, ха-ха.
БТРи і танки їздили по нашій вулиці.
В перший день орки поставили на одній з головних вулиць снайпера, який лякав людей, стріляв в руку чи ногу, щоб не висовувались.
Орки ходили по хатах, світили ліхтариком у вікна. Стріляли в підвали багатоповерхівок, просто так, про всяк випадок, поки сміливий чоловік не попросив припинити, бо в одному з підвалів ховались діти.
Одного разу, коли по нашій вулиці в черговий раз пройшла колона, останній танк повернув дуло і стрельнув по хатах. Прилетіло в хату через одну від нашої. Бабуся там дивом вижила.
Я в цей час була на вулиці, не добігла до хати, ледь не оглухнула і тряслась ще години зо дві.
Тварини в домі трясуться теж, постійно ховаючись від звуків.
Ми перестали голосно говорити і намагалися зачиняти тихо двері, тихо ставити чашку на стіл, тихо рухатися. Я боюсь звуків і буду боятися ще довго
Я боюсь світла, бо ВОНИ можуть побачити.
Сьогодні до нас в машину попросилися Міша 16 років з мамою Ліною. Вони проходили повз нашу машину з білими стрічками, коли йшли в бомбосховище, і зрозуміли, що ми пробуємо виїхати. У них був час взяти лише один рюкзак і сумку. Лише на мить обняти тата і дідуся, які лишилися через стан здоров’я. Вони ридали обоє всю дорогу на волю.
Ліна і Міша жили тиждень в бомбосховищі. Спали на піддонах одягнені і у взуті, вкривались вологими ковдрами.
Міша допомагав готувати їжу, поки літали кулі. Їжу ділили на всіх, але за своїми “правилами”, я навіть не знаю, як розповідати про стосунки між нами ж українцями в цей час. Про голодних людей, які не діляться їжею, про боротьбу за зарядку телефону від генератора, коли 5 днів не можеш додзвонитися до рідних.
З 28 лютого ми прожили без води, без електрики, без опалення.
Нам пощастило, газ був до останнього дня, до вчора (7 березня – Ред.). Але коли зник останній промінь вогню, ми зламалися.
Ми кричали один на одного, ми принесли війну в дім.
Рішення їхати далось нам – я навіть не можу описати як тяжко. Ми знали, що можемо загинути. Вирішили вмирати дорогою на волю, а не в погребах.
Я написала смс брату і подрузі, сказала про наш план і що, якщо не вийде, люблю їх.
Ми не взяли нічого, тільки кота, змінний одяг і гітару.
Ми не мились тиждень.
Але це мене перестало хвилювати давно. Це не має значення. Важливе лише життя. Твоїх рідних і твоє.
Ми змогли виїхати 8 березня, я не можу писати деталей, як саме. Я боюсь за людей, які будуть пробувати виїхати в наступні дні.
Я не знаю, що станеться з нашим селищем в наступні дні, тижні, місяці. Чи лишаться люди живі, чи вистачить їжі, чи не почнуть мерти від хвороб. Я не знаю, до чого доведе людей війна.
В мене не лишилося фото цього часу, перепрошую. Ми видалили всі фото, відео, чати і соціальні мережі, бо орки перевіряли це на блокпосту. Солдат запитав мене: “Не хотите в Россию?”. Чесно, мені було страшно відповідати, думала це провокація, але я сказала: “Ні”.
8 березня мій брат зміг вийти з іншого окупованого селища Київської області, Димера, де я народилась і виросла. Вони були в окупації з третього дня війни. Жили в погребі разом з дітьми. Він наважився і йшов пішки в сусіднє село, з дружиною та дітьми, моїми любими племінниками, 5 і 3 років, яких вони везли в тачці. Там перейшли міст і вирвались.
Моя мама лишилась в Димері. А з нею шматок мого серця.
Я знаю, що Росія робить з нами. Це не війна, це винищення, це геноцид.
Ярослава Камінська, мешканка селища Немішаєве
