Ми всі обурені недолугим постом, але, на жаль, “діти, церква, кухня” все ще у нас в головах

Коли якийсь мерзотник пише пост на фейсбуку, відправляючи жінок-поліціянток на кухню та панель, ми всі обурені. Це яскравий випадок. Але…

Але коли:

чоловіки-колеги кажуть: “Звичайно, я знайду час зустрітися з такою гарною дівчиною”, коли ти приносиш на ділову зустріч томи з юридичними справами;

ти приходиш на засідання, і чоловіки тиснуть чоловікам руки, а повз тебе проходять;

тобі по-батьківськи кажуть: “Ну ти дівчинка, навіщо тобі все це треба? Ти заміж коли виходиш?” у момент, коли ти розповідаєш, як працюєш на Сході;

колега спочатку намагається тебе обійняти, а потім постійно вставляє палиці у колеса, коли спроби обіймів не призводять до горизонтального положення;             

тобі доводиться доводити, що ти щось розумієш, перш ніж тебе перестануть сприймати як гарну дівчинку, а потім спостерігати з мовчазним здивуванням: “О, то вона ще й розумна”;

ти маєш грати дурну й, опустивши очі, говорити “дякую, але повернімося до обговорення питання”, тому що якщо посилати всіх, то можна взагалі залишитися без роботи.

Коли, коли…

Я довго кривилася при словах про фемінізм, бо не до кінця розуміла, що він не про неголені пахви та носіння бюстгальтера. Він про права та повагу.

І, на жаль, у нас суспільство все ще наскрізь просякнуте гендерними стереотипами.

Водночас кілька днів тому 6 дівчат-слідчих пройшли повз мене у Вовчанську. У поліційній формі, посміхаючись.

Кілька тижнів тому я спілкувалася з мобільною бригадою “Восток-SOS”, яка працює у Харківській області та повністю складається з жінок. Вони саме поверталися з прифронтових міст. Вони світилися, як чотири сонця.

Кілька місяців тому я спілкувалася із жінкою – депутатом облради. Нам не треба було одна одній доводити, що ми чогось варті. Ми цей час витратили на те, щоб фонтанувати ідеями.

А перед прочитанням того посту я якраз обговорювала кількість жінок серед прокурорів областей (як ви розумієте, нуль).

На жаль, “діти, церква, кухня” все ще у нас в головах. У головах панночок, які “я не працюю, мене чоловік забезпечує і все мені купує” (так і хочеться сказати: ти ж обрізаєш собі шматок життя). Дівчат, які ходять переоперованими трансформерами та хижо озираються на мерседеси (ех, усі роки емансипації коту під хвіст). Які сприймають чоловіків як соціальні ліфти.

Мам, які на захоплені розповіді доньок про роботу кажуть: “Треба заміж”. Тат, для яких успіх дочок у тому, що вони “вдало вийшли заміж”.

Сусідок, які пліткують: “Вона не зберегла шлюб”…

І так далі.

На жаль.

І дякую тим колегам-чоловікам, які розуміють, як усе це зневажливо, і поводяться коректно. Як колега з колегою.

Це дуже важливо.

І кілька літер ще.

Я теж працюю із привабливими (дуже!) чоловіками. Уявляю, як нахилюсь і скажу: “Звичайно, з таким красенем я завжди знайду час на зустріч”, коли він демонструватиме мені юридичні напрацювання.

Або як на нараді потисну руку тільки жінкам.

Або як спитаю: “А коли ви одружитесь, навіщо вам ця робота?”

Хоча… Можна й не уявляти.