Ми не обираємо нічого, або Про різницю біженства та туризму за кордоном

Про досвід біженства. От я читаю: “Вони повиїжджали та й горя не знають і вже забули Україну”. Давайте про це поговоримо, може?

Досвід біженця не дорівнює досвіду туриста. Коли ви їздили до Європи, ви не добиралися до неї, вихаркуючи цементний пил після підвалу, де ви сиділи й сивіли, поки російська авіація знищувала ваше місто у вас над головою, а страшно вам було так, що ви майже молилися про швидку смерть, аби тільки не терпіти цього жаху.

Туристи не були в дорозі два-три тижні. Не чекали евакуації українськими блокпостами, де відкрили коридор спеціально для гуманітарної колони. Не їхали цілу ніч через всю Україну абсолютно порожніми дорогами. Вони не дивилися в небо, чекаючи будь-якої миті на російські винищувачі. Ви знаєте, як це страшно? Чи ви саме так їдете зазвичай у відпустку?

Туристи подорожують добровільно, а біженці рятуються (тільки, будь ласка, не “тікають”). Ми не обираємо нічого.

Я розумію, що деякі наші земляки 24 лютого спокійно поїхали з міст, які навіть не чули вибухів, здали свої квартири біженцям, а самі поїхали до дітей, що живуть у Європі. Або поїхали раніше на роботу чи з іншою метою, а після 24 лютого вже вимагали виплати як біженці. Це – неприємна правда, некрасива, але це – правда. (Тут ідеться про чесність, а не про те, що я нібито “засуджую” тих, хто їде з України. Я сама виїхала. І як людина, що закликає до толерантності, я вісім років вигрібаю від усіх підряд).

Тож зараз, коли це вже спільне горе, а не лише “проблема” переселенців з Донбасу та Криму, які “повинні були” в чужих містах впродовж восьми років побудувати таке саме життя, яке решта громадян вибудовувала поколіннями, зараз, я гадала, вже всі мають зрозуміти, що таке біженство, яке воно гірке на смак. Але ж ні.

Все одно чуємо: “Галя виїхала до Бельгії, тепер там як богиня живе, а Танька до Німеччини, так само добре, а я от у Польщі (чи Італії, чи Франції), і мені гірше за всіх”. Агов, люди милі, нам усім погано. І Галі, й Тані, й вам, і мені.

Ми, переселенці, вісім років жили в орендованих квартирах, у дуже поганих квартирах, але ми жили в Україні, хоча вісім років тому могли кардинально змінити життя й ризикнути, поїхавши за кордон – усе обміркувавши, спокійно, самостійно обравши дату, а не гнати світ за очі подалі від цього пекла, яке тепер уже всій Україні приніс руській мір. Але ми залишилися. І ми до останнього хотіли пересидіти, але не вийшло. Все закінчилося криком хлопців із ДСНС, які залетіли до нашого бомбосховища і стали кричати, що сидіти вже не можна, бо літаки летять, щоб спалити те, що залишилося від містечка.

Моїй сім’ї пощастило, як рідко кому щастить. Ми потрапили до німецької родини, яка прийняла нас, немов рідних. Ми разом святкуємо їхні родинні свята, нас запросили на весілля їхньої доньки, ми полюбили цих людей усім серцем. Але невже не зрозуміло, що краще б ми познайомилися з цими чудовими людьми за інших обставин?

Ну невже так важко, коли Україна у вогні, під прицілом російських ракет, авіабомб, танків і бозна ще чого, зрозуміти, що, тікаючи від смерті, неможливо почуватися туристом?

Чужа країна, незнайома мова (коли нам запропонували вивчати німецьку, я подумала, що нас примушують, я була абсолютно неадекватна і стала плакати), нескінченне оформлення нескінченної низки документів, пошуки житла, шалений страх за майбутнє, загострення всіх хронічних хвороб, нічні жахи, нудота, панічні атаки, пігулки відрами, гойдалки від сміху до істерики.

І шалена, тяжка, пекуча туга за Україною, куди ми тепер не можемо повернутися, бо просто немає куди. У Німеччині схожий клімат, навколо зелені поля, це дуже яскрава країна. Але я сумую за своїм повітрям, за знайомими обличчями, за мовою, за випадковими розмовами у крамницях. Я хочу на вихідних їздити у кіно та до зоопарку, блукати ботанічним садом, пити каву на Хрещатику, зустрічатися з подругами та друзями, їздити на презентації, вистави, автограф-сесії. Є люди, з якими ми могли перетнутися лише у Києві. Все наше життя було пов’язане зі столицею!

Я хочу повернути своє життя!!!!!

Після підвалу Бородянки я втратила здатність прощати слова на кшталт “та що з вами такого сталося”. Бо, якщо ви це кажете, це значить, що ви не маєте серця.

 Марина Курапцева, журналістка телеканалу “Дом”