Окупанти були переконані, що вісім років ми жили “під дулами автоматів нацистів”
Я родом з Донецької області Волноваського району. До 2014 року жила в Донецьку. Через воєнні дії залишила в орендованій квартирі нажите майно і на певний час переїхала до Одеси. Останні два з половиною роки проживала в селищі Донське на Донеччині. Туди переїхала, бо хвора мама потребувала догляду. Робота менеджеркою дозволяла працювати віддалено в одеській компанії. Але “русскій мір” удруге забрав у мене дім.
До 24 лютого в нас було нормальне життя. Селище нічого не потребувало: були регулярні постачання продукції, водопостачання, світло, інтернет. У Донському мешкало, зокрема, близько тисячі українських військових, їм подобалося в нас. Вони перевозили до селища свої родини, купували тут квартири, хотіли залишатися жити й надалі.
Працювали школа, дитячий садок, будинок культури, лікарня, пошта. Студенти здебільшого їздили на навчання в Маріуполь. Люди жили звичайним, мирним життям. А вже за два дні від початку великої війни селище змінилося до невпізнанності.
У Донське окупанти зайшли без спротиву, бо звідти ще до їхнього приходу вивели українські війська. Зайшовши до селища, вони вже били по ЗСУ, які були у Волновасі, і вибили наших, бо тих було мало. Військові РФ розмістили в Донському своє озброєння і гатили безперешкодно по українських позиціях.
26 лютого був обстріл, і вже відтоді в нас не стало газу, світла (бо окупанти перебили трансформатори), води та зв’язку. Постраждали магазини, дуже багато будівель залишилися без скла у вікнах. Два під’їзди в одному з будинків вигоріли повністю з першого по п’ятий поверх.
Уперше я побачила росіян у Донському, коли ті розмістили в житловому районі колону танків. Окупанти спеціально ставили техніку у дворах, ближче до під’їздів, щоб захистити себе від обстрілів. Тобто прикривалися цивільним населенням.
На появу російських солдатів у селищі люди реагували по-різному. Деякі чекали на них усі ці вісім років, але це невеликий відсоток. Ці люди не виходили їм назустріч, а просто тихенько для себе раділи. Але зараз вони чомусь не дуже раді. Усі інші були налякані.
Росіяни намагалися здаватися ввічливими. Говорили, що прийшли “освобождать” українців. Окупанти були переконані в тому, що жителі Донського “вісім років жили під дулами автоматів нацистів”.
Чинити спротив загарбникам місцеве населення боялося. У селищі здебільшого залишилися літні люди. Молоді виїхали, рятуючи своїх дітей. На той момент навіть очільник Донського людям “не показувався”, тож тим паче протистояти самотужки росіянам українці не ризикували.
Згодом той мер, який був до 24 лютого, з’явився. Але люди не захотіли, щоб він продовжував очолювати громаду. Росіяни запропонували свою кандидатуру, однак місцеві зробили вибір на користь іншого кандидата. Це було таке собі громадське обговорення. Зібралися місцеві активісти й почали кричати, що не хочуть, щоб чинний мер очолював громаду, оскільки він, на їхню думку, лишив людей напризволяще. Росіяни без особливого ентузіазму запропонували свою кандидатуру, але мешканці обрали людину з-поміж місцевих.
За деякий час в окупації стало зрозуміло, що росіяни місцевих остерігаються. У Донське “кинули” дуже молодих солдатів, тож вони поводились обережно. Проте окупанти організували “фільтрації”, ходили по квартирах і будинках, записували дані мешканців.
Тоді не можна було виїжджати з Донського навіть до сусіднього села. Вони стояли на блокпостах, роздягали людей, оглядали татуювання. 24 лютого в мене померла мама: до хвороби додалися ще й нерви через війну, тож вона просто не витримала. Кладовище розташоване за селищем, на поминання туди вже нас не пропускали. Згодом, вивчивши наші документи, дозволи піти на цвинтар лише одній людині.
Навіть у критичних ситуаціях від запроваджених ними ж обмежень росіяни не відступали. До прикладу, якось місцева жителька, яка мала психічний розлад, намагалася скоїти суїцид – вистрибнула з балкона. Але медичну допомогу їй надати просто не змогли, тому що лікарів у Донському на той час уже не було. Викликали швидку допомогу, але окупанти її не пропустили, бо тривала “фільтрація”. Після цього потерпіла ще два місяці прожила і зрештою померла.
“Фільтрацію” російські солдати проводили, щоб виявити військових та тих, хто може бути з ними пов’язаний. Квартири військовослужбовців теж ретельно перевіряли, що намагалися там знайти – невідомо.
Я не пригадую випадків, щоб хтось не допускав “перевіряльників” в оселі чи гаражі. Водночас багато людей виїхали. І люди із сусідніх сіл розповідали, що окупанти вибивали двері й заходили в порожні квартири. У нас у селищі теж багато хто виїхав, тож люди залишали ключі сусідам, родичам і просто на дверях прикріплювали записки з інформацією, за якою адресою можна знайти ключі від їхніх помешкань.
Інформації, що квартири обкрадали, я не маю. А от продовольчий магазин російські солдати точно “обнесли”.
Рішення виїхати з окупації ми з батьком ухвалили ще в перші тижні повномасштабного вторгнення. Але така можливість з’явилася не одразу. Зелених коридорів не було. Лише в середині червня ми евакуювалися з допомогою перевізника через Росію, а тоді Латвію, Литву та Польщу. В Україні зупинилися в друзів у Черкасах. Там батько “проводив роботу” з прихильниками Путіна та розповідав їм, що насправді несе “русскій мір”.
До речі, перед тим, як виїхати з Росії, нас знову змусили пройти “фільтрацію”.
Оскільки ми зі “звільнених” територій, з усіма проводили бесіди, ретельно перевіряли листування в телефонах, документи, питали, чи є в нас родичі або знайомі військові.
Давали заповнювати анкети. Мені “сподобалися” два останніх запитання: “Как вы относитесь к спецоперации?” і “Как вы относитесь к правительству России?”. Я не розумію, чи вони хотіли почути від мене правду, чи те, що їм було потрібно. Які відповіді були “правильними”, я так і не зрозуміла. Відповіла їм, що нейтрально до цього ставлюся. І сказала, що якщо я скажу правду, то вони мене не випустять.
Тих людей, кому за 65, не чіпають. А от з нами їхали ще двоє хлопців – один з Маріуполя, а другий з Волновахи, – то їх допитували.
Спілкуватися з росіянами в Росії мені не довелося. Тому говорити про їхнє ставлення до українців на основі цього досвіду не можу. Утім, у мене є друзі та родичі там. Люди, які мають доступ до інформації, шоковані діями своєї країни та свого уряду, а літні росіяни, які дивляться тільки російське телебачення, кажуть, що в нас не відбувається нічого страшного і щоб ми трохи потерпіли до “звільнення”.
Цього разу ми з батьком втратили квартиру та все нажите в Донському майно. Вдалося забрати лише документи, скромні заощадження та необхідні речі. На двох у нас із татом були дві валізи, сумка та рюкзак.
Поки в селищі “русскій мір”, повертатися ми не плануємо. Я 2014 року виїжджала з Донецька і чудово бачу, яким Донецьк став за ці вісім років. Він ніби залишився десь у 90-х роках. У мене є знайомі, які теж звідти виїхали, і повернутися в жодного з них бажання не з’явилося.
Відновлювати зруйноване в Донському росіяни не стали. Нині їм на зміну прийшли “поліцейські ДНР”. Але вони самі навіть не можуть облаштуватися – місцеві не хочуть здавати їм житло. Газу немає досі. Наскільки я знаю, поставили генератор, тобто світло вже є, але його не було протягом двох місяців. Вода є технічна, вона з’явилась одночасно зі світлом. Питна вода є лише в криницях. Вихователі в дитячому садочку, вчителі, комунальники ходять на роботу, але зарплати їм не платять. Виплачують якусь допомогу пенсіонерам, але росіяни не розбираються, хто, скільки і де пропрацював, а всім дають мінімальну суму. Ціни набагато вищі, ніж до окупації. І це якщо не брати до уваги моральну сторону, а не брати її до уваги все ж несила.
Через складне фінансове становище ми з батьком вирішили виїжджати за кордон – до Німеччини. Окрім того, нам страшно, що знову доведеться тікати від війни. Невідомо, куди далі вона дійде. Ми боїмося знову десь зупинитись і бути змушеними вчергове втікати.
Я хотіла б повернутися до України, жити тут і працювати, але з 2014 року звикла нічого не планувати. Батько ж їде на чужину заради мене. Йому було складно виїжджати з Донського, але він розумів, що я його не залишу, а для мене там жити неможливо.
Хоча попереду і повна невідомість, віру в світле майбутнє України я і досі не втратила. Не знаю, як складеться життя в Німеччині. Я спробую там освоїтися, але спостерігатиму, як розвиватиметься ситуація тут. Хочу вірити, що все стабілізується і ми будемо країною, що процвітає, окупанти будуть покарані за свої злочини, а українці зможуть повернутися додому.
Записала журналістка Лілія Кочерга
