Мене захищає Саша: про снайперку, яка виросла на вуличних протестах у Львові

Півроку тому я допомагала парі снайперів – дівчині і хлопцю – відновити ресурси після чергового бою на Покровському напрямку. Так сталося, що тоді вони стояли в окопах багато днів поспіль, хоча обоє снайпери. Ніби й не повинні були, але реальна війна вносить свої корективи. Я шукала їм аптечки та робила міні-збір. Коли просила знайомих про допомогу, неодмінно уточнювала: діти, яких я колись захищала у райвідділках та судах за їх вуличні “війни”, сьогодні захищають нас на великій війні.

Саша і Свят – анархістка та анархіст зі Львова, дівчина та хлопець з лівого активістського середовища, у яких горіли очі справедливістю, які сміливо йшли на всі вуличні протести проти захланних чиновників, забудовників, ділків, прокурорських і суддів, а відтак йшли на сутички з “тітушками”, приватною охороною, поліцією… Я тоді працювала журналісткою у львівській газеті. Моя професія та дуже різноманітні соціальні зв’язки привели мене у товариство львівських анархістів. Я не була анархісткою. Але дуже швидко я стала “своєю”.

Я витягувала їх з райвідділків поліції (одного разу змогла зробити це за 8 хвилин). Я приходила до них у лікарню з теплим обідом. Представляла їхні інтереси в суді і в кабінеті слідчого. Говорила замість них з їхнім адвокатом, якого перед тим ще треба було знайти. Справжні анархісти не визнають комунікацій із системою – вони їй протистоять. Але навіть анархістам час від часу потрібне посередництво у стосунках з державою. Ця місія лягла на мене. Не те, щоб я її обирала чи якось до цього прагнула. Просто так іноді буває. То був початок мого довгого шляху до правозахисниці. Але тоді я ще того не знала.

Пригадую, коли я вперше зустріла Сашу. Це було шість з половиною років тому у лікарні – така делікатна білявка, з перебинтованою рукою. Зовсім юна. Їй тоді було 17. Крім лівих поглядів, у Саші був твердий характер. Вона не ховалася ні за чиїми спинами. Ні на що не жалілася. Смілива і вперта – зовсім як наша країна. На вулицях міста тоді диктували свої порядки праворадикальні угруповання. Інколи диктували їх грубою силою. Минуло трохи часу і Саша та її друзі трохи змінили цю ситуацію. Минуло ще трохи часу і Саша та її друзі стали на захист країни від зовнішнього ворога.

Львівські вулиці… Війна з забудовниками і чиновниками, боротьба за історичну архітектуру та зелені зони. Протестні акції на межі з законом: затримають цього разу чи ні? Одного разу ми не дозволили викинути з дому сім’ю з маленькою дитиною. А іншого разу не змогли такому завадити. Ми лягали під екскаватори на етапі фундаменту будівництва. Ми кидали фарбу в архітектурні покручі. Ми жбурляли фальшиві долари в обличчя чиновникам. Ми друкували листівки на моєму домашньому принтері. В моїй господарській комірці лежали шини, протигази, факели, венеційські маски, макет шибениці і картонна фігура львівського мера. Ми як уміли будували громадянське суспільство.

Львівські вулиці… Чи змінили вони щось? Спершу я була певна, що ми змінюємо світ. Потім – що ми б’ємося головою об стіну. А потім прийшла велика війна. І ті, хто були на вулицях сміливими та впертими у боротьбі за справедливість, пішли на фронт. І Саша пішла.

Колись давно, наче в іншому житті, Саша пекла тортики на замовлення. Так, вона професійна кондитерка. Ах, які в неї були тістечка! А тірамісу у коктейльних склянках! Сьогодні Саша – снайперка і вже не білявка. Вона пройшла відповідне навчання – за власний кошт. І потім мобілізувалася. Вона працює на Покровському напрямку. Ближні бої, надскладні завдання, було вже все. Коли вона отримала першу контузію, я хотіла замовити для неї фрукти, але вона відповіла – краще аптечку. Після першої контузії Саша відмовилася від госпіталізації. Після другої – теж. Просто Саша не хоче нас підвести. І мене не хоче підвести – я ж колись її з райвідділку забирала і суп у лікарню возила. І до слідчого з нею ходила. А тепер от організувала аптечку. Я тільки просила пообіцяти мені, що колись у мене ще буде змога замовити в неї торт.