Лютневий день, що триває вже 10 років, або Про початок війни для молодої юристки з Харкова
Рівно 10 років тому закінчилася моя кар’єра судового юриста, так до ладу і не розпочавшись. Вечір 19 лютого 2014 року мав бути для мене нервовим – наступного дня зранку в Ленінському районному суді міста Харкова мав оголошуватися вирок групі міліціонерів за низку злочинів, зокрема й щодо мого клієнта, якого забрали з дому, побили в райвідділку, а коли його цивільна дружина та брат намагалися додзвонитися на його мобільний телефон, то міліціонери брали слухавку та казали: “Він помер”. Тоді мені здавалося, що це – абсолютне невиміряне і непрощенне зло. Але ця думка також закінчилася 19 лютого.
У повітрі Харкова пахло передчуттям якоїсь біди, снігом, змішаним з брудом, та змінами. Мене і кілька таких самих “зелених” колег та колежанок залишили в офісі на чергуванні, а мої шеф та досвідченіші колеги поїхали під Академію внутрішніх військ, де о 17-й мав відбутися мирний мітинг. Мітинг, який очікувано перетворився на побиття “Беркутом” та групою тітушок (тоді тільки входило в моду це слово) всіх – мирних протестувальників, журналістів, навіть випадкових перехожих. Мою колежанку висмикнув з-під палиці спецпризначенців інший наш колега – ось де знадобилася миттєва реакція.
Ті, хто мав посвідчення адвоката, залишилися на місці, щоб шукати затриманих активістів та їхніх родичів, а потім – усю ніч чергувати під судом та вимагати допуску адвоката й дотримання права на захист. Когось із активістів змогли відбити й привезли нам на офіс – і я вперше в житті побачила стяжки. Беркутівці повалили хлопця на сніг і, бо кайданок на всіх не напасешся, скували руки пластиковими стяжками – гнучкими пластиковими смужками, що використовуються як кріплення в будівництві, зокрема, щоб зав’язувати мішки з будматеріалами. Такий собі реюз. До речі, цю штуку застосовували невипадково, адже її неможливо зняти самому. І ще – вона дуже важко розрізається канцелярськими ножицями, цю прописну істину я теж дізналася лише тоді.
У хлопця зі стяжками була розбита голова, але в лікарню йому було не можна: звідти забирали всіх, хто був з фізичними ушкодженнями, та везли на суд. Тому ще одна колежанка попросила допомогти свою доньку – медикиню за освітою та психіатриню за місцем роботи. Вона бинтувала йому голову та обіцяла, що нічого не скаже його мамі. Чесно-чесно не скаже. І міліціонерам теж. Тоді я дізналася ще одну нову для себе істину – п’ять років юридичного не так помічні в реальному житті, як шість років медичного. Але є нюанси.
Офіс тоді перетворився на якусь суміш серіалу про швидку допомогу та штаб-квартиру з якогось іншого серіалу. Думаю, ми наробили багато дурні, бо узгоджували дії телефоном, не мали запасного виходу та не сильно переймалися тим, чи побачить хтось, чим ми тут всі займаємось, і чи не донесе “кому треба”.
Голова хлопця була забинтована, стяжки зняті, аркуші паперу, витяги з кодексів, бланки ордерів та договорів на надання правничої допомоги – надруковані й розкладені по папках. Ніхто не знав, що буде далі, але всі відчували – на нас несеться якийсь бульдозер, якому байдуже не лише на права людини, але й на всіх нас загалом. Оскільки ніхто не знав, що буде, кожен зробив, що мав, – просто почав виконувати свою роботу. Назавтра я поїхала до суду слухати такий довгоочікуваний вирок, який тепер мене зовсім не цікавив, читати повідомлення в координаційному чаті про те, що всі колеги та колежанки кидають свої звичні справи й сідають за допомогу адвокатам, які витягують активістів, роздумувати, чи дійсно о 15-й годині відключать інтернет по всій країні, та розуміти, що мрію бути судовою адвокаткою в аутфітах на кшталт Джесіки Пірсон з “Форс-мажорів” потрібно трошки відкласти. Бо треба трошки присвятити свою кар’єру іншому. Як виявилось – років так на 10.
Нікому з нас не потрібно розповідати, що було далі. З юридичного погляду це були: підготовка правової позиції на апеляції за “адмінпротоколи” для затриманих; консультації, які керівник нашого підрозділу роздавав у режимі 24 на 7 паралельно з підготовкою документів на два міста – Харків та Дніпро; закон про амністію, який відкрив активістам двері ІТТ та закрив статтю за хуліганство; багато документів для ЄСПЛ; окупація Криму; початок захоплення Донбасу та перший запит до Європейського суду на застосування правила 39 проти Росії і . Тому що військовий – друг моїх друзів – перестав виходити на зв’язок. Перші відповіді від уповноваженого РФ у ЄСПЛ про провокативність заяв незрозумілого харківського юриста (фемінітивами Росія ніколи себе не обтяжувала) щодо присутності російських військ на території Донецької та Луганської областей. Виграні рішення в ЄСПЛ щодо незаконних затримань біля Академії внутрішніх військ у Харкові. Повномасштабне вторгнення, повне обнулення та чергове коло роботи – тепер з документування воєнних злочинів Росії, яка перестала ховатись і не вважає тепер мої заяви про присутність її військ провокативними.
Сьогодні 10 років, як ми досі маємо справу зі злом. Але тепер я не роблю припущень, коли це закінчиться, а просто роблю свою роботу. На знак поваги до всіх тих, хто в той лютий день 2014 року вийшов і поглянув в очі страху.
