Кому вигідно судити журналістів за законами “воєнного часу”?

У Житомирі судять журналіста та блогера Василя Муравицького, якого СБУ звинувачує у поширенні антиукраїнських матеріалів за вказівкою кураторів з Росії. Суд досліджує доказову базу таких тверджень. Проте, Муравицькому, як повідомляють ЗМІ, загрожує до 15 років в’язниці, і судять його “за законами війни”.

Де-юре у нас АТО, де-факто – війна. Прийняття Закону “Про реінтеграцію Донбасу”, як на мене, перетворює “білі плями”, що існують у правовій визначеності подій на Сході, у “сірі”, в яких таки наявні п’ятдесят відтінків. Такий стан невизначеності може мати кілька причин.

З одного боку, держава не розглядає питання щодо “оголошення війни” через Міжнародний валютний фонд. Бо тоді кредиту не бачитиме, як своїх вух. Тож простіше описати ті бойові дії, які ведуться на Сході України, як нікому не зрозумілу “антитерористичну операцію”.

5 жовтня 2017 року ВРУ прийняла у першому читанні Закон “Про реінтеграцію Донбасу”. У Законі вводиться поняття держави-агресора (з якою невпинно зростає товарообіг, імпортуються енергоносії (і не тільки), не кажучи про підтримку дипломатичних відносин). І наразі залишається відкритим питання щодо того, а що ж було до 5 жовтня 2017 року – АТО чи війна, чи спочатку АТО, а з 5.10.2017 – війна у форматі “самооборони”? Багато питань для окремої розмови.

Утім, через таку правову багатовимірність ми дуже багато втрачаємо. Зокрема, якщо війни немає, то і українські бійці, які потрапили в полон, на жаль, не мають статусу військовополонених. З усіма правами, передбаченими Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими (1949 року). Це і право на листування, і інші права у полоні…

Однак, як тільки мова заходить про журналістів, блогерів, то за їхні висловлювання, що ідуть у розріз суспільного тренду, до них чомусь можуть застосувати “звичаї воєнного стану”. Відчувається, що в суспільстві є потреба в покаранні “інакомислія” взагалі, а також саме цього журналіста, зокрема.

Звісно, я не поділяю поглядів Василя з його деякими проросійськими, відверто пропагандистськими гаслами. Та “не поділяю поглядів” – це не формат кримінального звинувачення, що йому висунули.

Тим більше що не існує наявних правових підстав для застосування щодо висловлювань журналістів законів “воєнного часу”. Коли ЗМІ пишуть про “справу Муравицького”, майже завжди згадується, що йому інкримінують “державну зраду”, і тому, власне, за нормами ст.111 ККУ (“Державна зрада”) прогнозують передбачені статтею до 15 років позбавлення волі.

Дозволю собі висловити мотивовані сумніви, щодо можливості застосування до журналіста Муравицького зазначеної статті.

Саме поняття “Державної зради” може бути застосовано виключно до носіїв державної таємниці. З об’єктивної сторони державна зрада може виявитися у таких формах:

1) перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту;

2) шпигунство;

3) надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України.

Маю ще кілька аргументів.

В українському законодавстві хоча і є термін “міжнародний тероризм”, але визначення держави-агресора можете не шукати. Його в законодавчій базі навіть не було до прийняття законопроекту “Про реінтеграцію Донбасу” 5 жовтня 2017 року.

Український суд відмовився визнавати факт збройної агресії Росії проти України. Якщо МЗС та Генеральна прокуратура не заперечувала проти задоволення заяви, то Президент України (через уповноважених осіб) категорично наполіг на відмові у встановленні факту збройної агресії.

Нагадаю, такий судовий розгляд у Шевченківському суді ініціював правозахисник та керівник проекту “Відкритий Суд” Станіслав Батрин. Під час процесу було долучено понад 1000 аркушів офіційних документів на підтвердження збройної агресії Росії проти України. Та сам Президент Петро Порошенко просив відмовити у задоволенні судового позову…

Водночас у закликах щодо необхідності прийняття “Закону про реінтеграцію Донбасу” представник Президента у ВРУ наголошувала на тому, що прийняття закону потрібне, насамперед, для встановлення факту військової агресії вперше у нашій законодавчій базі.

Резонно виникає риторичне запитання: “Чому влада (Адміністрація Президента) була категорично проти встановлення юридичного факту агресії в судовому порядку, за дослідженими судом томами доказів, у спосіб, прямо передбачений Законом “Про боротьбу з тероризмом”?

Погодьтеся, маючи таке правове регулювання питання, ми, як і раніше, не маємо правового статусу війни, маємо перспективи констатації прикладного значення поняття “держава-агресор”, яке, здебільшого, має нині політтехнологічний сенс, аніж правовий.

І тоді знову повертаємося до питання – чому ж тоді журналістів судять за законами воєнного часу?

Закон “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” статтею 2 встановлює, що “свобода слова і вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань гарантуються Конституцією України”.

Водночас стаття 3 забороняє використання друкованих ЗМІ для популяризації або пропаганди держави-агресора та її органів влади, представників органів влади держави-агресора та їхніх дій, що створюють позитивний образ держави-агресора, виправдовують чи визнають правомірною окупацію території України. І тут же, у статті 41, зазначена відповідальність, і то – загальна.

І тут цікава деталь: якщо Муравицькому, який вже декілька місяців перебуває в СІЗО, закидають саме “створення позитивного образу “держави-агресора”, якої (до прийняття закону “Про реінтеграцію Донбасу”) для України не існувало, то чи не є це порушенням Конституції із застосуванням понять закону (який ще не прийнято) до подій минулого часу (ст.57 Конституції України)?

Прямого визначення таких діянь як протиправних за Кримінальним кодексом – не існує.

Однозначно спостерігається колізія в національному законодавстві щодо прав громадянина на свободу поглядів та покарання за цю свободу.

Однак на запитання, в який бік мають схилитися шальки судових терезів, маємо однозначну відповідь. Відповідно до статті 19 Загальної декларації про права людини пріоритетним для регулювання журналістської діяльності є саме свобода висловлювань. І про це нашій державі не слід забувати: ця конвенція ратифікована Верховною Радою і має вищу юридичну силу над національним законодавством.

Тож які можуть бути винятки щодо судового процесу над Муравицьким?

Я лиш бачу, що влада прагне покарати Василя Муравицького не за законом, а… за жегловським принципом “Вор должен сидеть в тюрьме”.

Але це вже не тільки не по-закону, а й зовсім не по-європейськи! І точно європейська спільнота, до цінностей якої ми так прагнемо, такі викрутаси не сприйме.

Більше того – нівелювання законів стане додатковим аргументом для “супротивників” України, які іронізуватимуть: “Вони ще прагнуть жити за правом?”.

Справді, Муравицький – не янгол, але і покарання має бути адвекватним і відповідати духу закону. Інакше сьогодні судитимемо того, хто не в патріотичному тренді, а завтра – того, хто спробує критикувати владу?

P.S. Наразі відомо, що “підозру” журналісту оголосили за ч. 2 ст. 109 ККУ – “Публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження матеріалів із закликами до вчинення таких дій”, санкції за якою передбачають обмеження волі на строк до 3 років або позбавленням волі на той самий строк з конфіскацією майна або без такої.

Маю нагадати, що за останні три роки щодо протидії законній журналістській діяльності було відкрито майже 300 кримінальних проваджень за ст.171 ККУ. Санкція статті передбачає до 5 років обмеження волі. Лише 7% від згаданої кількості проваджень дійшло до суду. За злочини проти журналістів ніхто не отримав ані 5, ані 3 років обмеження волі. Здебільшого – виправдальні вироки, або штрафи до 850 грн. Також колізія?

Валерій Макеєв, секретар Національної спілки журналістів України