Чому “хороші росіяни” у вигнанні повторюють колоніальні наративи Росії та СРСР

Російські опозиційні діячі у вигнанні заявляють, що прагнуть демократії, прав людини та вільної Росії. Але коли Юлія Навальна називає активістів деколонізації “деколонізаторами”, а політики у вигнанні наполягають, що країни Центральної Азії не зможуть функціонувати незалежно без контролю Москви, вони не виступають за свободу. Вони виступають за зміну режиму, зберігаючи імперію. Цей наратив – що Росія принесла цивілізацію “відсталим” народам – не закінчився разом з Радянським Союзом. Він просто модернізувався, стверджує Лейла Сеїтбек, киргизька правозахисниця, яка зараз перебуває у вигнанні у Відні, де вона очолює Freedom for Eurasia – неурядову організацію, що викриває корупцію та порушення прав людини в Східній Європі та Центральній Азії.

Виступаючи на Третій міжнародній конференції Crimea Global Сеїтбек закликала аудиторію визнати, що навіть ліберальні лідери російської опозиції продовжують поширювати пропаганду радянської епохи.

ZMINA публікує її промову. 

Лейла Сеїтбек

Колоніальна спадщина та тривалий вплив

Російська колонізація суттєво вплинула на Центральну Азію. Спочатку регіон був колонізований Російською імперією, потім Радянським Союзом, і навіть зараз залишається під значним впливом Росії. Контроль Росії над регіоном не слабшає.

Процес деколонізації в Киргизстані розпочався, хоча поки він проходить в обмеженому форматі. Наразі це означає надання людям можливості висловлювати свою думку в дуже обмежених формах, оскільки ситуація в Центральній Азії така, що люди виживають в умовах авторитарного режиму. На цей момент жодну з країн Центральної Азії не можна назвати повністю демократичною.

З нашого досвіду, колонізація Росією багато в чому нагадує те, що пережила Україна та кримські татари.

Насамперед деколонізація – це процес, який охоплює право використовувати власну мову.

У Киргизстані саме це і відбулося. Після того як Росія взяла під свій контроль наші території, вона відмовила нам у праві користуватися нашою власною мовою. Я як киргизка фактично виросла, розмовляючи російською, і, на жаль, досі розмовляю російською набагато краще, ніж киргизькою. Я почала вивчати свою рідну мову лише в дорослому віці – після розпаду СРСР.

Це дуже сумно, тому що для нас, кочівників, мова має надзвичайно велике значення. Як кочівники, ми не будували храмів чи палаців. Нашими храмами й палацами була наша мова – і її в нас відібрали на століття. Ми не могли нею користуватися.

Під час колонізації ми були відірвані від нашої історичної пам’яті кількома змінами алфавіту, що збільшило відстань між нами та знаннями наших предків – відстань, яку було просто неможливо подолати. Ми не можемо повернутися й прочитати те, що вони залишили нам у спадок.

Нам не дозволяли бути киргизами. Нам не дозволяли вільно дотримуватися наших традицій. Нам не дозволяли розмовляти киргизькою мовою в громадських місцях. Якщо хтось і розмовляв нею, то дуже тихо, десь на кухні.

Такий наратив потрібно піддавати сумніву і руйнувати. Це також має сприяти певній незалежності у формуванні політики урядів у нашому регіоні. Однак ще зарано говорити про те, що вони зможуть ухвалювати власні рішення, не зважаючи на Кремль і не шукаючи його схвалення.

Колонізацію Центральної Азії корінним народам представляли як великий дар: російський народ нібито приніс нам заводи, школи та бібліотеки. Про що вони не згадують, то це про те, що на території, яку Росія проголосила своєю, на той час існували інші цивілізації – держави, які були знищені, а їхні ресурси розділені та експлуатовані Російською імперією, а згодом і Радянським Союзом для власних цілей.

Цей наратив – про те, що Росія подарувала нам велике благо модернізації, а інакше ми залишилися б відсталими, неграмотними, “дикими варварами”, – не змінився й донині.

“Хороші росіяни” у вигнанні: стара історія по-новому

Навіть зараз російська опозиція у вигнанні продовжує просувати цей наратив і заперечувати суб’єктність народів, які залишаються під російським контролем.

Наприклад, Юлія Навальна (російська опозиційна діячка та вдова Олексія Навального, російського опозиційного лідера, який помер у в’язниці в лютому 2024 року. – Ред.) опублікувала допис у мережі X, який спричинив значний резонанс, особливо в деколоніальних колах, де вона різко негативно висловилася щодо зусиль різних активістів у сфері деколонізації.

Російські політики, яким вдалося виїхати з країни й отримати доступ до різних платформ для висловлювання своїх думок, часто використовують їх, щоб стверджувати: народи, що перебувають під контролем Росії, не можуть і не зможуть існувати як окремі суверенні держави. Вони також наполягають, що Захід повинен зробити все, щоб Росія залишалась у своєму нинішньому вигляді. Єдиною зміною, на їхню думку, має стати відсутність обвинуваченого Міжнародним кримінальним судом у воєнних злочинах Володимира Путіна або іншої конкретної фігури на його місці.

Ми всі розуміємо, що за своєю природою Росія не є країною, яку можна демократизувати. Вона не була побудована в такий спосіб. Її фундамент, структура та суть існування – сама причина її існування – є антидемократичними. Вона не може функціонувати інакше.

Єдиний спосіб, яким вона може продовжувати функціонувати, – це збереження нинішнього автократичного правління, чи то з Путіним на чолі, чи то з кимось іншим. Це абсолютно не має значення. Зміна лідера не матиме жодного значення.

На жаль, ці “хороші росіяни”, які зараз подорожують світом, продовжують поширювати той самий наратив, який використовувався за радянських часів, – пропаганду цього великого дару модернізації.

На фото: Ірина Славінська та Лейла Сеїтбек

Деколонізація – це процес, а не одноразова подія

Деколоніальна діяльність – це не одноразова дія, а тривалий процес, що охоплює багато аспектів. Це насамперед переосмислення. Переосмислення та переписання історії – у позитивному сенсі, з погляду колонізованої нації. Загалом це означає мати можливість повернутися до подій, що відбулися, і оцінити їх. Для нас, наприклад, це означає оцінювання нашої історії в Центральній Азії. Для України це була б українська історія, для кримських татар – кримськотатарська історія.

Це дійсно важлива частина деколонізації – просто продовжувати висловлювати цю думку і продовжувати ділитися своїми поглядами та інформацією всіма можливими способами: у соціальних мережах, у газетах, у статтях, в інтерв’ю. Я вважаю, що дуже важливо мати можливість використовувати будь-яку доступну платформу для поширення цієї інформації. Може здаватися, що це не має значення, але це справді важливо.

Іншим аспектом деколоніальної діяльності є забезпечення адекватної реакції на дії людей, які намагаються зберегти колоніальні наративи. На жаль, різні російські журналісти, які зараз працюють у вигнанні, продовжують поширювати кремлівську пропаганду, вважаючи, що для них дуже важливо зберегти цей образ Росії і якось переконати Захід, зокрема Європу, що Росія є частиною європейської цивілізації.

Саме це, зокрема, я побачила у виступі Юлії Навальної. Це не відповідає дійсності. Я вважаю, що дуже важливо мати можливість оскаржувати такі наративи та виступати проти тих, хто намагається зберегти та продовжувати ці імперські наративи, які не відповідають дійсності.

Росія не є частиною європейської цивілізації. Бути частиною європейської цивілізації – це не лише географічне питання, це також означає поділяти її цінності, і це дуже важливий аспект.

Переосмислення своїх традицій і того, що ви готові взяти із собою в майбутнє, також є дуже важливою частиною деколоніального дискурсу. Що з минулого можна передати наступним поколінням? Що важливо передати майбутнім поколінням? Це надзвичайно важливі питання. Деколонізація – це дуже багатогранна сфера, яку можна застосовувати практично будь-де: в академічній роботі, мистецтві, кінематографі. 

Примирення, яке так і не почалося

Щодо примирення, це теж не одноразовий акт. Це дуже тривалий процес.

На жаль, як я вже зазначала, примирення з нашим колоніальним минулим, пов’язаним з Росією, навіть не розпочалося. Вони не визнають, не розуміють, не хочуть про це говорити. Вони дуже нервово реагують навіть на саме порушення цього питання.

Я точно знаю, що вчені, які досліджують питання деколонізації в Киргизстані, стикаються зі значними перешкодами. Я не проводжу глибоких наукових досліджень з цього питання – це не є моєю основною сферою діяльності. Інші проводять ґрунтовніші дослідження й стикаються з численними проблемами з боку російської ФСБ у Киргизстані. За ними здійснюється стеження, а також контроль за допомогою цифрових та інших засобів.

Російській владі це категорично не подобається. Я вважаю, що цей процес триватиме ще доволі довго, перш ніж хтось зможе сказати, що примирення розпочалося або досягло рівня, на якому люди можуть вільно висловлюватися.

Але знову ж таки примирення не означає “примиритись і залишити колонізатора в спокої”. Це безперервний процес притягнення до відповідальності та встановлення правди.

Лейла Сеїтбек, правозахисниця та адвокатка, яка працює в Центральній Азії, Киргизстан