ІПСО зневіри: чому українці з окупованих територій бояться їхати в Україну

Днями на вокзалі в Франкфурті зустріла українку. Ми обидві їхали автобусом Варшава–Париж із зупинкою у Франкфурті, обидві вирішили о 6-й ранку поснідати в “Маку”, жінку звали також Оксаною. Їй, здається, трошки за 50, красива, струнка, говорила українською, але не такою, як з книжок, а такою, якою говорять в селищі на Донбасі. Оксана їхала провідати дочок в Німеччині, живе на Луганщині, я навіть не одразу зрозуміла, що вона оце щойно виїхала з окупації. Її селище було окуповане у 2022-му.

Ми п’ємо каву, я не знаю, що питати. Думка про те, що вона щойно з окупації, не дає мені спокою. Але зрештою питаю, як вони там. Вона каже, що життя триває, дороги будують, все працює, і вона хоче просто жити. Що минулого року дуже чекали визволення, а зараз вже не чекають нічого. Бо все працює, а людям хочеться просто жити.

В мене всередині все перевертається. Але я намагаюсь бути дуже обережною, зрештою я нічого не знаю про їхнє життя. Мені боляче, але ж я їй не суддя.

Ми починаємо говорити про всякі побутові питання: як вона виїжджала, як проходила фільтрацію, як їхала 5 діб через Росію, Литву і Польщу. Питаю: чи не простіше через Україну? Чи є можливість виїхати через Україну? А вона каже, що боїться навіть заїжджати на територію України, бо є шанси, що заберуть “на підвал”, бо для України вони зрадники, що залишились в окупації. А куди вони поїдуть, у них же все життя там? Зрадники, бо працюють, а працюють, бо треба з чогось жити… І люди, які цього не проходили, ніколи не зрозуміють.

Я намагаюсь їй пояснити, що то все російське ІПСО, і ніхто їх переслідувати не буде просто по факту того, що вони працювали. Все, звісно, залежить від посади. Але, наприклад, в моїх друзів батьки були в окупації, комусь доводилось працювати, але після звільнення ніхто їх не переслідував. Вона мені не дуже вірить.

І я вийшла з таким прикрим враженням від цієї розмови. Люди там в окупації живуть в інформаційному вакуумі, їх залякують, що Україні вони не потрібні, що вони тепер зрадники.

Чомусь я пригадала розмови між біженцями. Не скажу, що це мейнстрім, але я чула коментарі, що їх не приймуть в Україні тепер, що вважають зрадниками. Я навіть не знаю, чи це виправдання, чи реальний страх, але я чула такого багато. Періодично якісь незнайомі люди пишуть мені в коментарях про те, які українські біженці за кордоном погані. І я думаю це цілеспрямована російська тактика.

Російська ІПСО намагається переконати, що є люди, які не потрібні Україні, яких не приймуть вдома. Це говорять тим, хто в окупації, тим, хто за кордоном, і тим, хто у полоні. Вони кожного дня намагаються просунути цей наратив: “Ви не потрібні Україні”. Хтось в це не вірить, а хтось вірить.

Але це дуже боляче. Бо я знаю, що люди – наше найбільше багатство, що Україна чекає, що за цю можливість повернутись сплачується найвища ціна. Тому дуже вас прошу: не вірте в це і не поширюйте. Україна чекає кожного. Просто зараз найкращі громадяни нашої країни ризикують своїм життям саме для цього: щоб повернути наших людей і наші землі. Навіть якщо ви не робите ніяких подвигів, зробіть хоча б ваш мінімум для перемоги – не зневірюйтесь.

Оксана Іванців, правозахисниця, продюсерка документальних фільмів, колумністка, голова Arts& Rights