І знову про фемінітиви, тепер – як частину давніх українських традицій

Цього тижня український сегмент соцмереж сповнився дискусіями на тему фемінітивів. Цього разу причиною став пост парамедикині з “Азовсталі” та поетки Катерини Поліщук з позивним “Пташка”, де вона наполегливо просила не вживати щодо неї жодних фемінітивів, зокрема у публікаціях в медіа.

Водночас наступного місяця добігають кінця 5 років перехідного періоду імплементації нового українського правопису, затвердженого у 2019 році. Тобто з травня 2024 року стара редакція правопису більше не буде чинною. Отже, з травня невживання у письмовій та усній мові фемінітивів буде однозначно помилковим, а неузгодження в роді підмета з присудком на кшталт “журналіст написала статтю” буде синтаксичною помилкою.

Однак розберімося, чи справді фемінітиви є чимось новим, даниною сучасним трендам, чи вони, навпаки, мають досить глибоке коріння в мові українців.

По-перше, фемінітиви – це не лише назви жінок за професією, заняттям, посадою. Це недискримінаційний підхід до всіх сфер життєдіяльності суспільства. А їх ігнорування – це вживання дискримінаційної мови. Фемінітиви – це видимість жінок у суспільстві, у їхніх професійних середовищах. Це можливість бачити в них спеціалісток, експерток та фахівчинь і їхні професійні здобутки. А не лише їхні домашні соціальні ролі чи безоплатну доглядову працю.

Перший час посиленої протидії фемінітивам минув. Роль жінок у різних професійних сферах, у тому числі в захисті країни, зросла. (Звичайно, трапляється, що когось досі смішить слово “членкиня”. Очевидно такі люди вважають, що звертання “пані член” звучить милозвучніше). Відтак справедливо і закономірно, що у назвах професій нарівні із маскулінітивами тепер вживаємо фемінітиви.  До слова, правопис не пропонує жіночих назв професій — він подає суфікси, за допомогою яких їх треба утворювати: -к-(а), -ин-(я), -иц-(я), -ес-(а). І ці фемінітиви ми утворюємо тільки для позначення людей.

По-друге, фемінітиви – це аж ніяк не сучасне ноу-хау, вони завжди були притаманні українській лексиці. Перші з’явилися ще в давньоукраїнській мові XI–XV століть – “ключьница”, “господарыня”, “боголюбица” (церковнослов’янське). З появою нових соціальних статусів і професій, з’являються і назви цьому: “перекупка”, “паламарка”, “ігуменка” та “боярка”, а згодом “козачка” і “хліборобка”. У словниках початку 20 століття можемо знайти фемінітиви, що стосувалися родової, станової приналежності, професійної діяльності. У словнику Бориса Грінченка (1907–1909 роки) знаходимо “аптекарку”, “артистку”, “арфистку” тощо. До російсько-українського словника Агатангела Кримського (1924–1933 роки) вже увійшли слова: “викладачка”, “професорка”, “демократка”, “законодавиця”, “делегатка”, “інструкторка”, “інспекторка”, “лікарка”. В “Історичному словнику фемінітивів української мови” загальна кількість фемінітивів становить близько 8000 слів – стверджує авторка цієї праці, наша сучасниця, мовознавиця, кандидатка філологічних наук Марія Брус.

Насправді українські фемінітиви перестали вживатися в українській мові зокрема і найбільше через русифікацію кривавих 1930-х років. Тоді багато українських слів були витіснені з ужитку, бо стиралася наша ідентичність та фізично винищувалася наша інтелігенція. Тому зараз ми лише повертаємо історичну справедливість, використовуючи наші традиції словотворення, і долаємо наслідки русифікації.

Ще донедавна для значної частини українців у пріоритеті була російська мова. А для російської мови фемінітиви якраз не характерні. Створені в російській мові фемінітиви часто мають зневажливе забарвлення: “лікарКа” — “докторШа”. Ось ця російська традиція досі ще бовванить над нами. У січні цього року у Росії Верховний Суд визнав фемінітиви ознаками ЛГБТ-руху і за їх вживання тепер загрожує в’язниця, як і за інші прояви ЛГБТ-пропаганди. (Хоча фемінізм та ЛГБТ не пов’язані між собою.)

На жаль, серед противників фемінітивів маємо і дуже відомих людей. Наприклад, Олександр Авраменко – український вчитель та мовознавець стверджує, що такі слова як “міністерка”, “прем’єрка”, “посолка” звучать неорганічно. І що фемінітиви можна утворювати лише, коли це органічно, ну от як “перукарка”, “прибиральниця”. Звісно, пану вчителю так звичніше, адже ще до недавнього часу в Україні у професійній сфері реалізовувалися перукарки та прибиральниці, але зовсім не було міністерок та прем’єрок. “Збірні поняття не мають роду”, – каже відома мовознавиця Ірина Фаріон, і її підтримує Олександр Авраменко. Так вони говорять про слово “захисники”. Але це маніпуляція. Іменники, які не мають роду,  – це ті, які вживаються тільки у множині: штани, ворота, дрова. Але “захисники” – це не збірне поняття. Це іменник чоловічого роду, що стоїть у множині. Тому не лишень “захисники”, але й “захисниці”.

Трапляється, що і жінки свідомо відмовляються аби їхню професію називали фемінітивно, вважаючи, що це якесь применшення. Це хибна думка — саме завдяки фемінітивам ми можемо підкреслити гендерну рівність. Так, наразі маскулінітивів значно більше, ніж фемінітивів. Що лише є додатковим свідченням того, що жінки занадто довго були невидимими у соціумі, у публічному житті. Але сьогодні вчительок, редакторок, лікарок значно більше, ніж вчителів, редакторів, лікарів. Ми маємо багату мову, тож маємо можливості назвати й підсвітити всіх, попри усталену в соціумі маскулінність і консерватизм.

Щоб призвичаїтись до змін нам всім – і носіям мови з дитинства, і тим, хто перейшов на українську недавно, потрібен час. “Проєкт” з літерою “є” теж не одразу прижився. Згадаймо, що ще 20 років тому ми і слово “журі” писали через “ю”. Отже, звучить/не звучить — питання практики. Якщо фемінітиви частіше лунатимуть у медіа, зі сторінок художніх, публіцистичних і документальних текстів, у соцмережах, у кіно й театрі, а ще – від представників держави, на офіційних подіях, то люди охочіше залучатимуть їх у своє мовлення в різних сферах.