Два дні катували в Малих Копанях, бо не мав російського паспорта

Андрій, 40-річний мешканець Херсона. Майже всю окупацію він пробув у місті. А за кілька днів до звільнення міста українськими військами, восени 2022-го, окупанти змусили його перегнати награбовану ними автотехніку до Луганська. Дорогою назад чоловіка затримали на блокпості біля Олешок росіяни. Протримали тиждень під Конківським мостом у холоді та сирості, поки встановлювали особу, й відпустили. 

Оскільки дістатися Херсона чоловік уже не міг, він зупинився у свого друга в селі Малі Копані. На початку літа 2023 року його з друзями знову затримали для встановлення особи й два дні били та катували, зокрема за те, що він не мав російського паспорта. 

Наводимо розповідь Андрія про те, як росіяни знущаються з цивільних українців в окупації. (Всі імена в розповіді змінено з міркувань безпеки.) 

За 10 днів до звільнення Херсона

Восени, днів за 10 до звільнення (ЗСУ звільнили Херсон 11 листопада 2022 року. – Ред.), я повертався від матері – вона на ринку працювала. Це було близько 14-ї години. Повз мене проїхала легкова автівка, зупинилась, і з неї вийшли чеченці. Потім я почув, як вони звертались один до одного – Іслам, Тамерлан і Амуд. Спитали, чи вмію я кермувати автівкою. Сказав, що вмію, але не маю із собою посвідчення водія й документів. Та їм було байдуже, сказали, щоб я сідав в автівку.

Так вони їхали ринком і збирали хлопців, які вміють кермувати. Коли ми вже приїхали до тих автівок, то я побачив, що нас було вісім людей. Чеченці сказали нам переганяти зерновози.

Вони, я так розумію, пограбували якесь фермерське господарство й місцевих. Бо окрім фур ще був Hummer, який на причепі тягнув яхту.

Зерновозів спочатку було 12, але чотири не заводились, і вони їх кинули. Тож ми переганяли вісім машин. Спочатку вони сказали, що їдемо до Каховки й вони нас відпустять. Але ми їхали-їхали (сперечатися й запитувати, чому ми в Каховці не зупинились, не дуже хочеться, коли на тебе автомат наставляють) і до Луганська доїхали.

Їхали ми приблизно три дні. Дорогою зупинялися біля кіосків чи магазинів. Нас відпускали в туалет під наглядом, давали якийсь перекус і воду. Коли чеченці їздили кудись митися, нас залишали в машині, а один з них нас охороняв. Нас митися не возили.

Вночі нас закривали в одній машині, ключі забирали й так лишали до ранку.

Коли ми пригнали фури до Луганська, ніхто, звичайно, назад нас не повіз. Нам дали по 100 доларів і сказали діставатися самим. 

На ці гроші я придбав квиток до Сімферополя: думав, з Криму швидше додому доїду – я ще не знав, що Херсон звільнили. Із Сімферополя діставався як міг: де пішки, де попутками. Так дістався Олешок. Однак коли йшов до мосту через річку Конка – Конківський міст, він як частина відомого Антонівського мосту, – мене і ще одного хлопця затримали на блокпосту росіяни.

Під мостом

Росіяни, їх було до 20 військових, стояли вище на мосту, ліворуч у них був окоп, а під мостом тунель якийсь. Вони забрали наші документи – сказали, до ФСБ на перевірку. Змусили нас роздягнутися, подивилися, чи немає в нас татуювань. Зв’язали нам руки й кинули спочатку в окоп. Потім нас перевели під міст і попередили, що навкруги територію заміновано, щоб ми не намагалися втекти. Кажуть: “Якщо бігтимете, на мінах підірветесь”.

Близько тижня ми там пробули. Вони дали нам якийсь курінь, бо дощ був, і під мостом капало. Ми всі мокрі були, брудні.

Давали один сухпайок на два дні. Вода в каністрі була. І ми брали сухий спирт із сухпайка й так гріли воду, щоб хоч якось зігрітися, бо там було холодно і сиро – це вже був кінець жовтня.

Якщо треба було в туалет, то малу потребу справляли прямо там, під мостом, а якщо по великому, то нас виводили до річки. Але ми майже не їли й не пили, тому зрідка до туалету ходили.

Приблизно через тиждень документи нам повернули й відпустили. Я тоді в Олешках у знайомої зупинився. Прожив там недовго. Поки там мешкав, зв’язався з другом з Малих Копанів і переїхав до нього. Майже рік там пробув. 

Малі Копані

Жити в окупації, якщо не хочеш отримувати російський паспорт, дедалі важче було: за хвіртку тільки-но вийшов – перевірка документів. Щось не сподобалося – забрали на допит.

Так зі мною та друзями одного разу й сталося. На початку літа 2023 року в друга Михайла був день народження, тож ми вийшли до магазину. І тільки вийшли – під’їхали російські військові. Питають: “Хто такі, чого ви тут ходите?”  

Пов’язали нас і повезли до лісу, в них база була в лісгоспі. Запитували, за кого ми, чому не отримуємо паспорта. Мій український паспорт відібрали й далі ставили всі свої безглузді запитання. Потім нам зав’язали очі, руки зв’язали, розвели в різні боки й, поки чекали когось із розвідки, я гадаю, розважались.

Били, ставили на коліна, казали: “Знаєш молитву? Читай”. І пересмикують затвори на зброї й біля вуха мені стріляють. Потім кажуть: “Усе, прикидайся, що ти мертвий”.

Мій друг Олексій, у якого я мешкав у Малих Копанях, вважав, що я помер, після тих пострілів: ми ж весь цей час із зав’язаними очима були.

Через деякий час по нас приїхала автівка. Вони Михайла й Олексія в салон посадили, а мене в багажник запхали. І мені ще пощастило, бо дорогою вони хлопців так били, що Михайлу око вибили.

Коли нас привезли на місце – десь за село чи то окоп, чи то яма була, очі ж зав’язані я тільки чув, як вночі жаби квакали, знову роздягли. Запитання ставили ті самі – про паспорт, чи знаю когось з атовців, чи є хтось зі знайомих у ЗСУ. А ще пропонували на них працювати. 

Жахливі два дні

Коли закінчувався допит, починалося саме жахіття. Наглядач знущався як міг: то так ударить, то так, то ногою, то прикладом.

Каже: “Давай розповідай”. Ти тільки починаєш говорити – удар прикладом. Знову: “Розповідай”. Тільки рота відкриваєш – удар ногою. Два зуби вибили.

Отже, це були жахливі два дні. Майже постійно били, їжу не давали, та й просити їсти було страшно, а воду давали, бо в мене від крику (кричав від болю) в горлі пересихало. 

Якщо коротко, били сильно.

У мене потім усе всередині боліло, десь місяць відлежувався, з кров’ю в туалет ходив. У селі ж ніяких лікарів чи лікарень немає, а росіяни жодної меддопомоги, звичайно, не надавали. 

Через два дні вони повезли мене до батьків Олексія (до речі, паспорт мій український вони не повернули), тобто в будинок, де я мешкав останнім часом. Вони нас усіх перевіряли, чи місцеві, чи не належимо до ДРГ. Батьків питали, чим ми займаємось, документи знову перевіряли.

Воронеж – Херсон

Останнім часом вони жорсткіше стали перевіряти. Нікуди вийти не можна було, щоб на патруль не натрапити. Якщо їм на очі потрапляє молодий хлопець, одразу забирають та везуть для “встановлення особи”.

Паспорти свої починали видавати. Приїжджають прямо додому, все роблять, беруть документи й потім уже привозять паспорт. Це в нас так по селу було.

А я не хотів їхнього паспорта. Тож довго вагався, однак вирішив їхати. Мої знайомі раніше виїхали з Нової Каховки, і вони дали мені контакти перевізників. Я з ними списався. Якби ви знали, як я боявся їхати через усі ці блокпости після тих полонів… 

До Криму мене довіз батько Олексія. В мене схований був український закордонний паспорт, і я його всюди показував. Близько шести годин мене протримали на КПП у Джанкої. Знову питали, кого підтримую, що думаю про “спецоперацію”, розповідали про нацистів в Україні. Загалом відпустили. 

У Джанкої сів на потяг та поїхав на Воронеж, а з Воронежа – до України, в Херсон. Зараз тут і живу та працюю. Відновлюю свій паспорт, хочу вступити до лав ЗСУ. 

Записала журналістка ZMINA Олеся Ланцман