Дорогою до Таганрога нас вчили, що не можна називати війну війною: маріупольчанка про депортацію у РФ

Депортуючи людей з Маріуполя до Росії, військові дали їм в автобус брошуру, в якій людей навчали, що можна і чого не можна казати на кордоні. Наприклад, про те, що в Маріуполі відбувається не війна, а спецоперація, що росіяни нікого не беруть в полон і взагалі – не всі біди в Україні від росіян. 

Про це виданню ZMINA у своїй історії розповіла мешканка Маріуполя Надія, яку росіяни разом з чоловіком Олександром та двома маленькими доньками депортували до РФ у травні.

Надія показує в яких умовах вони мешкали під час окупації Маріуполя. Фото: Олеся Ланцман

“Війна почалась”

Вранці 24 лютого вихователька з дитсадка зателефонувала і запитала, чи йдемо ми в садок – в мене дві доньки 3 і 9 років. Я здивувалася, і тут вона каже: “Війна почалася”. Ми з чоловіком стали дивитись новини, з них й довідалися про вторгнення. 

Я одразу зателефонувала дружині брата, вони якраз на околиці Маріуполя мешкали у селищі Волонтерка, це сектор приватних будинків. Вона сказала, що чує вибухи. Ми тоді ще нічого не чули, бо жили в Центральному районі на правому березі річки Кальміус у 18 мікрорайоні, ближче до Азовського ринку.  

Допоки було світло, ще три дні ми були у квартирі, а потім спустилися до підвалу своєї дев’ятиповерхівки. Ми були першими. Згодом у підвал перейшли майже всі мешканці нашого будинку – в нас будинок був на 72 квартири. На першому поверсі родина лишилась. Ще пара похилого віку – Алік та його дружина. Вона не могла ходити, тож він з нею залишився. Можливо, ще хтось зі старших людей. 

Підвал в нас не був пристосований під бомбосховище, він був звичайним занедбаним, брудним підвалом. А через перегородки між приміщеннями у ньому ми у темряві билися головами й іноді до розсічення.

З нами в підвалі були й діти, крім моїх дівчат, ще близько 8 дітей було. Різного віку і як мої, й старші, й підлітки. Їх треба було чимось розважати, вони ж не розуміють, чому ми у підвалі, чому не можна гуляти на вулиці. Тому я, коли тихо було, підіймалася у квартиру і брала все, що було: іграшки, конструктори, олівці, папір. Щоб розрадити і якось відвернути їх від того, що діється навкруги. Ми вирішили їх виснажувати за день, щоб вони вночі спали. Але не завжди це виходило, бо обстріли були майже постійно.

Небезпека поруч

Спочатку міг бути один вибух, за пів години – ще один, потім якийсь час не було, і одразу три поспіль. Через якийсь час чоловіки навчилися вираховувати, коли будуть бомбити. І як розуміли, що зараз почнеться, казали нам йти до підвалу, бо ми на вулиці їжу готували, з дітьми гралися. А коли обстріли закінчувались, казали, що можна виходити.

А якось вони нас тиждень із підвалу не випускали надвір. Навіть у під’їзд вийти не пускали. Я вже сварилась з ними, просила хоч на три секунди білий світ побачити. Я вже загубила який день. А вони кажуть: “Не можна, небезпечно”. Тоді навколо нашого будинку вже почала їздити військова техніка. І ось ввечері 13 березня прилетіло в ріг нашого будинку. Ми побігли рятувати Аліка з дружиною, і тут прилітає ще, й ще, й ще. Вивалилася одна стінка, обвалився ріг будинку, почалося займання.

Будинок горів, я зрозуміла, що дітей треба виводити з підвалу. Пішла до одного виходу – там горить, до іншого – горить. А інші всі стояли, і, як заворожені, на вогонь дивилися. Я сіла на стілець, дітей біля себе зібрала, подумала, повітря потрапляє, хай і гаряче, але не задихнемося.

Потім хтось скомандував: “Біжимо!”. Вони всі побігли, почалася метушня, тож я з дітьми не побігла, щоб не загубитися. Через деякий час прийшов чоловік, й ми пішли у далеку кімнату, в ній було дуже холодно, але не було диму. 

Дітей поклала спати, а сама не можу. Лягла поруч із ними, одній руку на груди поклала і другій… Одна чую – сопіти почала, значить, жива… А друга… тихо спить… я всю ніч просиділа ось так… рука була у дитини… це так страшно було. А обстріл не припинявся весь час.

Після пожежі

Наступного дня людей, які отримали поранення, та літніх людей відвезли до 17-ї лікарні. Вони приймали ще. Бо в нас вже їжі було мало, ми розуміли, що не виживемо, якщо нас буде багато. Залишилось нас у підвалі 18 людей. 

Дружина Аліка до ранку не дожила, її в підвал в покривалі принесли й через метушню десь на протязі поклали. Тож вона померла. Після пожежі ми її та ще одного чоловіка – він якось прийшов побачити рідних та потрапив під обстріл, а потім його тіло ще й обгоріло під час пожежі, поховали на дитячому майданчику.

На той час росіяни вже захопили наш район, і недалеко від нас йшли вуличні бої.

Їхати не можна лишатись

Числа 16 березня ми хотіли виїхати до Запоріжжя. Там чоловік має знайомих, він міг би влаштуватися на роботу. Я раніше, ще до пожежі, ходила на блокпост. Там ще наші українські військові стояли. Вони не пустили, кажуть: “Не можемо. Ми випускаємо, хтось проїхав, а хтось ні. Раптом вас розстріляють”. Тож після пожежі я знову пішла на блокпост вже до російських військових. Вони теж не пустили. Сказали, що нічого не можуть гарантувати. Єдиний варіант, який пропонували – їхати до Нікольського.

Те, що залишилось від будинку, в якому мешкала Надія. Зараз його вже немає, росіяни знесли. Фото з архіву Надії

Через те, що умови після пожежі стали ще жахливіші, їжі не вистачало, ми вирішили таки їхати. Й 23 березня вирушили до Мангуша, в мене там мешкав дядько. Ще на початку війни росіяни казали, що навколо Маріуполя рівнина, що все розбомбили, але, як виявилось, брехали. 

Їхали своєю машиною, особливих перешкод не було, на блокпостах у нас перевіряли документи, питали, куди їдемо, щоб документи на всіх були, що діти не крадені. По дорозі заїхали у Старий Крим, бо в чоловіка там була донька від першого шлюбу й нова родина колишньої дружини – син і чоловік. Ми їх забрали до Мангуша.

Якийсь час пробули у Мангуші. Але бачити росіян вже було морально важко. Якось я побачила, як йдуть дві дівчини 14–15 років, і їде машина з військовими з Z-кою, перегороджують дівчатам шлях і говорять до них. Мені стало дуже страшно: в мене дівчата хоч малі, а в чоловіка донька 22 роки. Тож я вмовила своїх їхати.

Ми вже чули, що є безоплатні автобуси, але лише до Ростова. Це ми вже в травні дізналися. Виїзд був з Маріуполя, збирали людей біля магазину “Метро”. 

Ще до виїзду у Мангуші пройшли фільтрацію. Можна було обирати: Мангуш, Нікольське чи Новоазовськ. Ми вибрали Мангуш, записалися в міліції у чергу. Були 6 тисяч якісь-то, а проходили в той час лише 500-ті номери. Тобто до 50 людей на день проходили і то, якщо проходили.

Дядько розповів, що вони через блокпост пройшли, що там жива черга. Ми теж туди приїхали, там треба було щодня відмічатись, якщо не відмітився, тебе викреслюють з черги. А якщо всю ніч стоїш, то можна пройти першими. 

Тож старшу доньку я у сестри залишила, а ми – я, чоловік, його донька, його колишня дружина та її син – цілий день провели у черзі й саме на нас вона закінчилася. Ми лишились на місці і вранці, десь о пів на сьому, пройшли на фільтрацію. Вони нас запитували, ким ми всі один одному доводимося, як ставимося до спецоперації, чи дивимось телевізор, куди збираємось. Ми сказали, що їдемо до мого дядька в село Комишувате.

А потім вони сказали, що фільтрація потрібна лише тим, хто залишається для переміщення всередині окупованої території.

19 травня ми вже виїжджали з Маріуполя. Везли нас “Богданами” й трохи більшими автобусами, всі місця були зайняті. Дорогою до Таганрога нам дали брошуру, одну на весь автобус. В ній йшлося про те, що можна говорити й про що не можна говорити на кордоні. Не можна казати, що це війна, лише – спецоперація, не можна звинувачувати в бідах українців Росію. Якщо питають, чи беруть росіяни українців у полон, відповідь – ні, не беруть. Потім ця брошура кудись ділась. Забрали, мабуть.

“Ви тут не потрібні!”

Ми спочатку думали до Німеччини їхати, там є родичі, через Санкт-Петербург. Але коли ми потрапили на митницю у Новоазовську, один з перевіряльників накинувся на доньку мого чоловіка. Ми зайшли у кімнату, де допитували, – 4 жінки: я, вона і ще дві жінки. Цей чоловік почав питати у неї про соцмережі, про інстаграм. Вона відповіла, що не користується. Він їй не повірив, почав кричати: “Як так, вся молодь користується, а вона не користується?!”. Питав, куди ми їдемо. Вона сказала, що в Санкт-Петербург. Він як розкричався: “Кому ви потрібні в Пітері?! Ви що, думаєте Росія гумова?!”. Починає інших жінок питати, куди вони. Одна сказала, що до Німеччини, інша – в Естонію. Ну я теж сказала, що ми їдемо в Естонію. 

Він взяв ще й мій телефон на перевірку, але поки розмовляв, телефон заблокувався. Я хотіла розблокувати, а він сказав нам йти, а якщо треба буде – покличуть. Не покликали, а я зберегла деякі фото й відео про наше воєнне життя.

Підігнали вони вже інший автобус і повезли нас до Таганрога. Туди ми приїхали приблизно о 2-й годині ночі, а виїхали десь о 13-й годині.

У Таганрозі нас поселили в якомусь спорткомплексі, назви не знаю – вивіски не було. Там були розкладні ліжка або просто матраци. Дві ночі ми там ночували. Весь час питали, як можна виїхати до Євросоюзу. І волонтери, які там були, підказали, до кого треба звернутися. Ми знайшли цю дівчину. Вона допомогла нам купити квитки, але попередила: “Я допоможу, але ви нікому не кажіть. Це небезпечно”.

22 травня ми поїхали у Ростов, звідти до Санкт-Петербурга. Там волонтерка допомогла доїхати нам до Івангорода. І вже 25 травня проходили кордон до Естонії: Івангород – Нарва. Ми, жінки, швидко пройшли перевірку. А чоловіків допитували довго. Ми не встигли на електричку до Таллінна. Але волонтери залишили нас на ніч, дали нам місця в якомусь приміщенні, облаштованому для тимчасового перебування.

Ми просто живемо

Зараз ми мешкаємо в Таллінні, хочемо забути той жах, через який нам довелося пройти. Багато часу проводимо разом, ходимо в парк, виставки, на якісь заходи. Намагаємось просто жити.

Записала журналістка ZMINA Олеся Ланцман